Про те, що відбувається цими днями в Сирії, хто може себе зарахувати до переможців і тих, хто програв від перезапуску громадянської війни в країні, і що це означає для України – читайте в колонці заступника головного редактора РБК-Україна Мілана Лєліча.
Популярні останніми місяцями міркування про початок Третьої світової війни можуть бути не таким уже й перебільшенням. Справді, різні збройні конфлікти у різних частинах світу зараз взаємопов'язані, як ніколи раніше. Але на відміну від перших двох світових воєн, де між собою боролися два глобальні альянси з чітким складом учасників, зараз ми маємо справу з безліччю окремих гравців з інтересами, що перетинаються. І найяскравіше це видно у Сирії, де союзник союзника дуже часто може виявитися найлютішим ворогом.
Війна в Сирії вже давно пішла на задвірки світової уваги. Не дивно – з 2020 року конфлікт фактично заморожений та серйозних зіткнень не спостерігалося.
Те, наскільки різко ситуація розморозилася останніми днями, може бути уроком і для українців – як це буває у випадку, коли за підсумками війни залишаються невирішеними ключові питання, насамперед – територіальні. Щоб усе спалахнуло знову, достатньо лише сприятливих зовнішніх умов.
До середини минулого тижня такі умови в Сирії якраз склалися. Режим Башара Асада, який зміг встояти в громадянській війні і до минулої середи контролював приблизно дві третини території Сирії, спирався насамперед на підтримку з боку Росії та Ірану.
Росія з 2022 року повністю сфокусувалася на агресії проти України, перекинувши сюди частину своїх сирійських ресурсів. Іран в останній рік сконцентрований на протистоянні з Ізраїлем як безпосередньому – у форматі взаємних обстрілів – так і руками своїх проксі, ХАМАС і особливо "Хезболли".
Як відомо, минулого вівторка, 26 листопада, між Ізраїлем та "Хезболлою" набуло чинності перемир'я, яке звільнило частину сил терористичного угруповання і може дати їй час на відновлення після тяжких втрат. Не чекаючи на це, вже наступного дня, 27 листопада, коаліція повстанців-ісламістів на чолі з "Хайят Тахрір аш-Шам" (ХТШ) почала раптовий наступ на позиції армії Асада. ХТШ виникла як філія ІДІЛ, згодом переорієнтувалася на "Аль-Каїду", потім розірвала зв'язки і з нею та намагається позиціонувати себе як відносно цивілізовану силу (звісно, лише порівняно з багатьма іншими місцевими угрупованнями ісламістів).
ХТШ вважається відносно автономною силою, хоча як мінімум лояльною Туреччині – свого часу лише турецьке втручання вберегло повстанців-ісламістів від повного розгрому армією Асада та дозволило їм зберегти контроль над невеликою провінцією Ідліб на північному заході Сирії.
Наступ ХТШ розвивався стрімко, буквально за пару днів під їхнім контролем опинилося найбільше в країні місто-мільйонник Алеппо, на взяття якого свого часу у Асада, за підтримки росіян, пішли роки. Війська Асада виявилися повністю неготовими до оборони, масово кидали позиції разом зі складами та технікою (часто російською).
Ісламісти почали стрімко просуватися до столиці країни, Дамаску, здавалося, що більш ніж півстолітнє правління клану Асадів у Сирії закінчиться за лічені дні. Але Іран спішно перекинув свої сили на допомогу Асаду, удари по позиціях ХТШ завдала російська авіація, і сама урядова армія відійшла від шоку, змогла зупинити просування ісламістів до Дамаска і навіть провести невеликий контрнаступ. Очевидно, що найближчим часом лінія фронту почне стабілізуватися.
Паралельно свій наступ на позиції Асада розпочали курди із Сирійської демократичної армії. Їхнім головним конкурентом виступило інше угруповання – Сирійська національна армія, повністю підконтрольна Туреччині, між двома силами, що воюють проти Асада, почалися активні зіткнення.
Положення, в якому знаходяться сирійські курди, добре ілюструє загальну заплутаність ситуації в країні. З одного боку, курди виступають проти режиму Асада, добиваючись незалежності (і, по суті, створивши незалежну державу у північно-східній частині країни). З іншого боку, їхній найлютіший ворог – Туреччина, яка хоче знищити будь-які ознаки курдської державності як такої, побоюючись курдського сепаратизму вже у своїй країні. І під час турецьких операцій у Сирії курдам неодноразово доводилося битися по один бік з військами того ж таки Асада.
Але на повне знищення курдського анклаву в Сирії Туреччина також навряд чи піде. По-перше, курдська армія – дуже досвідчена та загартована у боях і розбити її буде непросто. По-друге, це не сподобається головним і, по суті, єдиним союзникам курдів у світі – Сполученим Штатам, які продовжують підтримувати курдів, хоч і не так активно, як десятиліття тому. Таким чином, і на цій ділянці фронту в якійсь перспективі очікується стабілізація.
Отже, до розв'язання сирійського конфлікту, що триває з 2011 року, поточні події не призведуть. Хоча баланс сил, звісно, змінять.
Найочевидніше програв, звичайно, Башар Асад, який втратив контроль за найбільшим (або другим найбільшим) містом країни. Тепер його позиції в мирному врегулюванні, якщо воно колись станеться, виглядають помітно слабшими. Його армія вкотре втратила обличчя та значну частину озброєнь.
Однозначно програв і Іран, для якого Сирія – вкрай важливий елемент у його локальній "вісі зла". Через Ірак і потім через Сирію лежать маршрути постачання зброї для бойовиків підконтрольної Ірану "Хезболли" – основного інструменту Тегерана у протистоянні з Ізраїлем.
Іміджевих втрат однозначно зазнала і Росія, яка вкотре виявилася нездатною оперативно захистити інтереси свого союзника. З іншого боку, попри численні чутки, режим Асада все ж таки не впав. Відомості про держпереворот не підтвердились. І тепер сирійський диктатор знову мусить просити Москву про допомогу. Хоча її обсяг точно буде меншим, ніж десятиліття тому. Якщо РФ змушена зішкрібати з денця всілякі ресурси для їх відправлення в Україну, то особливої щедрості до свого близькосхідного союзника вона проявити не зможе.
Однозначним переможцем виглядає Туреччина, яка помітно зміцнила свої позиції в регіоні (причому переважно чужими руками) і знову може претендувати на провідну роль у сирійських справах.
Свої бонуси від цієї історії, ймовірно, отримав і Ізраїль – тепер у його найлютішого ворога, Ірану, з'явилося нове джерело головного болю, і частину призначених проти Ізраїлю ресурсів Тегерану доведеться відправити на підтримку режиму Асада.
Але на Близькому Сході все непросто. За інформацією Reuters, ще до наступу ісламістів США та Об'єднані Арабські Емірати обговорювали можливість зняття санкцій з Асада, якщо він віддалиться від Ірану та перекриє шляхи постачання іранської зброї "Хезболлі" – що для Ізраїлю стало б надзвичайним успіхом. Зараз же ослаблений Асад на такий крок точно не піде.
Примітно, що попри те, що режим Асада – найлютіший ворог Ізраїлю, його повний колапс зовсім не обов'язково вигідний Єрусалиму. Адже вакуум, що створиться на Близькому Сході, цілком можуть заповнити ісламістські угруповання різного ступеня радикальності, для яких Ізраїль – екзистенційний ворог номер один.
Для Туреччини крах Асада може бути невигідний з іншої причини – це може призвести до різкого погіршення відносин з Іраном і Росією, чого в Анкарі теж явно не хотіли б. І навіть для України, яка має всі підстави радіти поразці російського союзника і кадрам російської техніки, що згоріла посеред пустелі, повний розгром Асада, ймовірно, не найкращий варіант. Адже зараз Росія змушена тримати хоч і обмежені, але все ж таки якісь сили в регіоні. А якщо її звідти викинуть, то російські літаки, що залишилися, незабаром бомбитимуть уже не Ідліб, а Харків. Докладно про всі ці хитросплетіння в інтерв'ю Youtube-каналу РБК-Україна розповів ізраїльський військовий оглядач Давид Шарп.
***
Піднесення бойового духу, особливо помітне в українських соцмережах у зв'язку з подіями в Сирії, зрозуміле – поразки росіян та їхніх союзників не можуть викликати інших емоцій. Але до краху країни-агресора подібні події в інших частинах земної кулі не призведуть. Третя світова, яка в такому гібридному форматі розпочалася в Україні, цілком імовірно, в Україні має й закінчитися.
Під час написання матеріалу використовувалися статті Reuters, Al Jazeera, Ahram Online, CNN, коментарі ізраїльського військового оглядача Давида Шарпа.