Чи хоче Путін закінчення війни? А що думає його оточення?

Путін не зупинить війну доти, доки не отримає такого результату, який він визнає достатньо переконливим, щоб продемонструвати всім росіянам – і елітам, і простому народу – що він переміг. Вся його легітимність ґрунтується на впевненості його підданих у тому, що він сильний і що він завжди перемагає. Інших джерел легітимності він не має. Якщо за підсумками війни буде зафіксовано його нездатність перемогти, то вказана легітимність почне стрімко обнулятися. Це йому смерті подібно.

Тому він краще воюватиме нескінченно, ніж дозволить росіянам вважати, що він програв. Наразі він викотив як ультиматум вимоги віддати чотири регіони та відмовитися від вступу до НАТО. Я не можу уявити, за яких умов він від цієї вимоги відступить. Він знає, що будь-який відступ буде сприйнято як доказ його поразки, а він собі цього дозволити не може.

При цьому очевидно, що до нескінченності він воювати не зможе, тому що будь-яка колоніальна війна, що затягнулася, в якийсь момент втрачає легітимність і веде до повалення чинної влади, а іноді і до повноцінної революції. У Росії це було, наприклад, у випадку Першої світової. Нагадаю, Ленін у 1917 році писав, що якби не війна, то революції ще не було б довгі роки, а можливо, навіть десятиліття.

Було таке і в інших країнах – і в авторитарних, і у демократичних. Режим Салазара-Каетану в Португалії звалився внаслідок накопичення втоми в армії від тих воєн, які країна вела в Африці - в Мозамбіку, в Анголі, в Гвінеї-Бісау. А Алжирська війна, наприклад, призвела до падіння Четвертої республіки у Франції. Або, наприклад, взяти В'єтнамську війну. Ліндон Джонсон - який за всіма іншими параметрами був дуже сильним і успішним президентом - не зумів через війну переобратися на другий термін, і влада в США перейшла від демократів до республіканців.

Війна Росії проти України вже зараз стрімко втрачає легітимність. Вона стає дедалі дратівливішим чинником, і якщо Путін її не припинить, то в якийсь момент він має всі шанси втратити владу. А якщо він встигне померти, його наступник виявиться перед дуже жорстким вибором: або швидко припинити війну, або втратити владу. Думаю, що Путін і його оточення це чудово розуміють, але поки що мають надію, що все-таки Україна і Захід втомляться швидше, ніж у Росії трапиться революція. У цьому вся суть його стратегії. А добровільно зізнатися, що він програв війну, яку сам і почав, – на це він точно не піде.

Зараз Путін заговорив про переговори, тому що в російському суспільстві і в цілому світі зростає попит на закінчення війни. І він хоче переконати всіх, що він не якийсь придурок, якому подобається воювати. Він хоче переконати всіх, що воює вимушено, а сам тільки й робить, що мріє про мир. Путін боїться, що в міру накопичення втоми еліти та й масова аудиторія неохоче дійдуть висновку: мовляв, оскільки ми від війни втомилися, оскільки ресурси країни виснажені, а Путін війну зупиняти не хоче – значить ми проти Путіна. Тому він посилає сигнал: "Якщо ви хочете зупинити війну - це не означає, що ви повинні бути проти мене. Я теж хочу її зупинити, тому вам треба просто набратися терпіння і почекати - і як тільки випаде можливість, я все це сам тут же припиню". Він цю позицію насправді зайняв не зараз, а ще на старті своєї виборчої кампанії наприкінці минулого року.

Те саме стосується і міжнародної громадської думки. Посилаючи такі сигнали, він спрощує роботу своїх союзників, типу Карлсона, Трампа, Орбана. Їм легше сперечатися з умовними Байденами: мовляв, вистачить демонізувати Путіна, він і сам прагне миру.

Серед путінських еліт зараз далеко не всі задоволені тим, що відбувається. Відразу після того, як з'ясувалося, що війна затягується і швидко перемогти не вдалося, виникли дуже серйозні внутрішні протиріччя щодо того, що робити далі. Поверх старих кланів проліг новий вододіл - з'явилися угруповання "яструбів" і, так би мовити, "технократів". Перші кажуть: "Якщо вже почали воювати, то треба повністю мобілізувати економіку, перевести життя країни на військові рейки, мобілізація економіки неможлива без націоналізації – отже, давайте націоналізуємо економіку". Тобто "все для фронту, все для перемоги" – це те, що називається "тотальна війна". Ну а для всіх, хто незадоволений, – найжорстокіші репресії. Технократи ж кажуть: "Нічого цього не треба, у нас взагалі не війна, а СВО, тому ось у такому ж форматі і продовжуватимемо - без жодної мобілізації та мілітаризації". На їхню думку, переналаштовувати життя країни не треба, достатньо просто виділяти на СВО певний бюджет, і цього достатньо для успіху. "Технократи" не вважають, що треба ставити собі якісь глобальні цілі: їм достатньо умовного Херсона, а на Київ вони не претендують.

Нині у російських елітах намітився новий тренд: його можна назвати підготовкою до зміни поколінь. Навколо Катерини Тихонової починає групуватися друге покоління путінської еліти - ті, хто на початку 2000-х був надто молодим або просто не грав ніякої особливої ролі - як, наприклад, Бєлоусов. Намагаючись знайти відповідь на запитання "хто винен?" і що робити?" ці люди починають протиставляти себе тому першому поколінню, яке прийшло разом із Путіним 25 років тому – усім цим Ковальчукам, Ротенбергам, Патрушевим. Саме на них вони покладають відповідальність за неефективність та корумпованість системи, її нездатність впоратися з Україною, подолати наслідки санкцій тощо. При цьому по відношенню до Путіна "тихонівці" безумовно лояльні.

Нині вони намагаються сформувати свій власний порядок денний. Вони шукають щось, що можна запропонувати країні як стратегію. Поки що вони схиляються до одержавлення економіки, побудови "патріотичного", як вони називають його, соціалізму.

Про одержавлення економіки говорили і "яструби", але в їх виконанні це був скоріше спосіб швидкої мобілізації ресурсів, які можна спрямувати на війну. "Тихоновці" ж підходять до цієї справи скоріше через призму довгострокової стратегії та ідеології. Для них це не так спосіб швидко заткнути дірку, як механізм відновлення довіри між суспільством і владою; шлях, який дозволить подолати кризу легітимності, відновити соціальний фундамент, спираючись на який вони зможуть правити довго та щасливо. На їхню думку не можна красти в таких же масштабах, що і раніше, це може призвести до остаточної втрати довіри і падіння режиму; вони кажуть, що треба ділитися, що потрібні потужні соціальні програми, як це було у Радянському Союзі.

До цієї групи можна віднести всіх вихідців із ФСО, президентської охорони – помічників президента Олексія Дюміна та Дмитра Миронова, голову МНС Олександра Курєнкова, нового керівника митниці Валерія Пікалева, губернаторів Астраханської області Ігоря Бабушкіна. Також до цієї групи примикає перший заступник глави уряду Денис Мантуров, генеральний директор російського фонду прямих інвестицій Кирило Дмитрієв (він дуже сильно за останній рік піднявся в очах Путіна і, до речі, одружений із близькою подругою Катерини Тихонової), новий заступник міністра оборони Фрадков, Віктор Хмарин "РусГідро". До них дрейфує віце-прем'єр Олександр Новак, також близький до них перший заступник директора ФСБ Сергій Корольов. За ідеологію відповідає Мединський, а за стратегію – Бєлоусов.

Стосовно війни "тихонівці" не займають жодної позиції. Вони не можуть її критикувати, а хвалити її не хочуть. Це не їхня війна. Тому вони ніби виводять її за дужки і розмірковують про довгострокові стратегії так, ніби жодної війни немає. Думаю, що коли влада перейде до них, "тихонівці" припинять війну. Нащо вона їм? Вона потрібна Путіну – довести, який він крутий, а після його відходу їм це буде не потрібно. Навіть Катерині. Навіщо заздалегідь спалювати ресурси та налаштовувати проти себе суспільство? Так, зараз усі вони лояльні. Ніхто з них не ставить під сумнів тезу Путіна про те, що українці – вороги. Але оскільки не вони все це почали, то закріпившись при владі, вони використовуватимуть будь-який аргумент про те, що війна надто затягнулася і треба її закінчувати.