Військова Ангеліна Римська розповіла РБК-Україна про втрату на війні двох найближчих людей – брата та чоловіка, які були бойовомими медиками.
Дивлячись, як майже вся чоловіча частина родини, зайняла позиції на фронті, Ангеліна Римська й сама вирішила підійти ближче до гарячої лінії. До служби навчалась на журналіста, проходила практику у виданні "Радіо Свобода".
Її брат Олексій тоді служив в батальйоні "Вінницькі скіфи" у Світлодарську. Одного дня біля їх позицій була спроба заходу диверсійних груп, яку відбили. Сестра ж вирішила взяти в нього інтерв’ю. З того моменту в очах стала військова журналістика. А пізніше дівчина підписала контракт і почала служити у 59 бригаді Збройних сил України, у прес-відділі.
Зараз її частина перебуває на одному з найгарячіших напрямків бойових дій - Авдіївському. За час повномасштабної війни дівчина втратила двох найближчих людей - чоловіка та брата. Про війну та втрату близьких вона розповіла РБК-Україна. Далі - пряма мова.
Про початок служби в армії
Я входжу в категорію людей, для яких війна розпочалася у 2014 році. Памʼятаю, як ще будучи у школі, старалася відкладати кишенькові гроші, економила по максимум, аби раз в місяць-два задонатити на армію. Постійно дивилась новини. А ще війна стала для мене особистим, коли брат підписав контракт. Потім я навчалась на журналіста і пізніше вже вирішила підписати контракт.
Щодо ставлення батьків до мого рішення. Мама загинула в автокатастрофі ще у 2018 році, тому нічого сказати не могла. А татові було байдуже.
Інше питання - брат та чоловік, з яким ми тільки одружились. Вони мене намагались зупинити, але все ж я вирішила обрати цей шлях.
Про брата Олексія
Мій брат був інвалідом другої групи. З трьох років він не має одного ока, але все рівно пішов служити. Це було свідомо, і він не ховався від служби. Спочатку закінчив Бершадський медичний коледж у 2015 році. Декілька місяців працював в амбулаторії помічником сімейного лікаря, а далі - вступив до НМУ ім. Пирогова на спеціальність "сімейна медицина".
Потім підписав контракт із 9 мотопіхотним батальйоном "Вінницькі скіфи" 59 бригади імені Якова Гандзюка. Був бойовим медиком взводу. Повномасштабну війну зустрів на Олешках в Херсонській області. Бригада потрапила в оточення і там робилося пекло. По хлопцям працювало все: від стрілецької зброї - до авіації. Дуже багато поранених і загиблих. Олексій надавав медичну допомогу всім: від командира роти - до солдата.
Був момент, коли вже виходили з оточення і в броньовану машину наших хлопців прилетів снаряд. Бійці витягнули пораненого і неправильно наклали джгути. До них швидко прибіг мій брат і переклав правильно. Чим і врятував. Військовий залишився без руки, але живий. І цей чоловік по сьогоднішній день дякує за врятоване життя.
Про чоловіка Макса
З чоловіком ми познайомились давно. Якось Олексій приїхав додому разом зі своїм другом Максимом. На той момент брат був бойовим медиком взводу, а мій майбутній чоловік - бойовим медиком роти. Ми поговорили і пізніше він написав мені в Інстаграмі.
Після ротації повіз мене до себе в село і каже: "Поїхали щось покажу". Везе мене до острівка біля річки. Дивимось захід сонця і раптом він дістає з сумки браслет і пропонує зустрічатися. Це, напевно, була найромантичніша подія в моєму в житті.
Потім я пішла служити. Була на навчаннях, ми переписувались. От він приїжджає на вихідні, ми гуляємо містом і раптом він стає на одне коліно і пропонує стати його дружиною. В той момент я зрозуміла, що про кращого чоловіка ніколи і не мріяла. Коханий – це найкраще що сталося зі мною в житті.
На фото Ангеліна та її чоловік Максим
Ми разом були на навчанні, на полігоні. І хоч жили в різних казармах, але весь вільний час проводили разом. 19 лютого одружилися в Миколаєві і поїхали у відпустку додому. Хто ж знав, що через 5 днів почнеться повномасштабне вторгнення і єдине, про що я буду думати: "Аби тільки мої хлопці вижили".
В той момент я зрозуміла, що немає нічого гіршого, ніж коли твої рідні завжди в зоні ризику. Пізніше змінила думку: немає нічого гіршого, ніж втратити людей, які були твоїм життям.
Про розстріл брата росіянами
Олексій був на Запорізькому напрямку, Макс - поїхав на Херсонський, до другої частини батальйону, а я була в пункті постійної дислокації. І от згадую, як сильно за них переживала. Це було дуже важко. Але кожен раз, коли чула їхній голос, наче заново оживала.
21 квітня мені подзвонив Макс і повідомив, що Олексія більше немає. Розповів, що вони якраз переїхали із Запорізької області - в Донецьку. Там в перші дні була плутанина, ще не знали ситуації, тривали вуличні бої. Олексій був біля своєї роти, але в рацію почув, що морпіхам треба медик. Взяв медичку і полетів до них одразу, хоча хлопці йому сказали: "Куди ти йдеш? Ти ж не знаєш, що там толком робиться". Але Олексій відповів: "Я треба хлопцям", і побіг.
Коли він надавав медичну допомогу якраз збоку зайшла диверсійна група противника і розстріляла його впритул. Хоч він медик і підняв руки, бо був без зброї. Їм же було байдуже. Більше того - коли росіяни відходили, то замінували його гранатою. Просто пощастило, що наші хлопці, коли його евакуйовували, то знайшли її. Так би не було що ховати.
Ми з Максом дуже важко переживали втрату Олексія. Саме на його похороні ми вперше після одруження і зустрілися з коханим. Дивні відчуття.
З часом почали сваритись з чоловіком. Не розуміли один одного. Я дуже просила, щоб він не йшов на позиції.
Про втрату чоловіка
За майже 7 років служби Макс врятував десятки людських життів. Під час повномасштабного вторгнення в цьому списку були, як цивільні, так і військові. Він брав участь в битві за миколаївський військовий аеропорт "Кульбакіно", а там було дуже багато поранених з сусіднього підрозділу, яким він надавав допомогу в умовах, коли було потрібно навіть відстрілюватися. Вони ж тоді і відбили аеропорт від росіян зі своєю групою.
Останній раз я його бачила живим 23 листопада 2022 року. Він відпросився на день свого народження. А потім вранці 9 грудня 2022 року я проснулася о 4 годині з поганим передчуттям. Молилась з вірою, що це допоможе. За день до цього ми говорили трохи більше, ніж завжди, і він говорив: "Як я хочу, щоб закінчилася війна. Демобілізуватися і жити, як нормальні люди з тобою. Ростити наших діток і не думати ні про що, крім битовухи". А вкінці його останні слова були до мене: "Дуже сильно кохаю тебе. Обіймаю і сумую. Бережи себе так, як я б тебе беріг".
Коли мені о 8:06 наступного дня написав побратим і сказав, що Макс загинув, то земля пішла з-під ніг. Він був на сусідній позиції, коли до наших підійшли росіяни здаватися в полон, але потім почався мінометний обстріл противника. Мій чоловік побіг надати допомогу одному з цих росіян, які хотіли здатись в полон. Думав, що його можна буде обміняти на когось з наших. Але осколок перебив цей шлях, він пролетів від правого плеча і до серця. Мій чоловік віддав своє життя, аби врятувати пораненого ворога. Я б так не змогла.
Коли дізналась про його смерть, було відчуття, що я не тут, а десь в іншому місці. Не розуміла, що навколо відбувається. Але найважче було, коли я поїхала в морг за чоловіком. Бо ж не віриться, поки не побачиш.
Макс, коли був на бойових, носив нашу каблучку завжди на цепочці на шиї. Я торкаюся його грудей і згадую за неї. Питаю в людини, що працює в морзі, чи був з ним хрестик і каблучка. Вона передає мені пакетик. Я беру каблучку тремтячими руками і надягаю йому на палець, говорячи нашу обіцянку на весіллі. Тільки 19 лютого ми з ним поцілувалися після цього, а 9 грудня - я вмилася сльозами і поцілувала його руку. Це для мене був один із найважчих моментів у житті.
15 грудня його поховали. 16-го - було моє день народження, яке мали провести разом. Так багато про це говорили і я знаю, що він був поруч весь день зі мною.
Про найважче на війні
У червні 2022 я перевелася до батальйону чоловіка і брата. Тут я займаюся журналістикою, на жаль, позаштатно, бо не передбачено в батальйонах посад "прес-офіцерів". Ще я волонтерю в організації VATRA, яка дуже багато робить для перемоги України і допомагає армії.
Найважче - втрачати побратимів. Особливо, коли є люди з якими багато пройшла, кожна втрата як особиста. Тоді частинка душі гине разом із людиною. Я правда памʼятаю кожного і стараюсь майже під кожним дописом сторінки батальйону писати, що ми їх пам’ятаємо.
Але, звичайно, для мене найважче було втратити коханого чоловіка Макса, рідного брата Олексія і найкращого друга "Бомбіка".
Про Авдіївку
Ми зараз знаходимося на Авдіївському напрямку. Ситуація важка, окупантів набагато більше, ніж нас, але ми гідно тримаємося і хлопці взагалі великі молодці. Титани.
Виснаження колосальне дуже. Багато бойових і досвідчених побратимів загинуло. Це засмучує, але бажання жити і щоб діти не бачили війни, мотивує. Тому власне бійці і стоять як відважні титани за свою сімʼю і кожен сантиметр свої землі.
Про війну та Україну
Я знаю, що війна закінчиться не скоро. Знаю, що буде ще багато загиблих. Кожен раз переживаю це важче і важче. Але в майбутньому бачу Україну з усіма її територіями. З кожним сантиметром. З гідними умовами для життя. Бо заради цього ми втрачаємо найближчих, найцінніших людей.