Чи достатньо знань та практичних навичок отримують майбутні медики в Україні? Чи готові вони рятувати життя після років дистанційного навчання та що треба зробити, аби втримати молодих фахівців в країні? Про це в інтерв’ю РБК-Україна розповів ректор Національного медичного університету імені О.О. Богомольця Юрій Кучин.
Головне:
Медична освіта в Україні завжди була в центрі уваги суспільства, адже від її якості залежить здоров’я людей. У період повномасштабної війни і невизначеності роль лікаря зростає, а конкуренція серед вступників свідчить: молодь вважає цю професію престижною та економічно надійною.
Чи достатньо підготовлені вступники після років дистанційного навчання у школах, які нові спеціальності відкриває університет, як формуються практичні навички та клінічне мислення майбутніх лікарів і як втримати молодих фахівців в Україні - про це в ексклюзивному інтерв’ю РБК-Україна розповів ректор НМУ імені О.О. Богомольця, доктор медичних наук і Заслужений лікар України Юрій Кучин.
– НМУ імені О.О. Богомольця є лідером серед українських медичних вишів за кількістю вступників. Якщо порівнювати з попередніми роками, зокрема й роками до повномасштабного вторгнення росії: кількість абітурієнтів, які хочуть навчатися у вашому університеті, зросла чи зменшилася? Чи вважає молодь професію лікаря престижною?
– Професія лікаря залишається престижною, і це не дивно. Зокрема, й тому, що в часи невизначеності люди прагнуть мати надійну професію.
Професія лікаря, як і будь-яка професія в медицині, є економічно надійною і абсолютно точно дасть людині місце на ринку праці.
В історії людства не було періодів або країн, коли б лікарів було достатньо. Це стосується і України, і країн Африки, і країн східної Європи. Скрізь є суттєвий дефіцит лікарів та інших медичних працівників. Надлишку немає ніколи.
Щодо кількості абітурієнтів, які вступають до нашого університету, ситуація загалом із року в рік є стабільною. В Україні медичні спеціальності є регульованими. Також вони є регламентованими певним балом, який абітурієнт повинен мати в сертифікаті за результатами НМТ. Для більшості медичних спеціальностей цей бал становить 150.
Це стосується і таких спеціальностей, як "Фармація" та "Медична психологія" - для них мінімальний бал раніше був нижчим.
– А бал 150, про який ви сказали, і прохідний бал для зарахування - це ж різні речі? І прохідний бал все-таки вищий, ніж 150?
– Так, безумовно, прохідний бал для зарахування вищий за 150. 150 - це той мінімальний бал, з яким взагалі можна взяти участь у конкурсі. А під час конкурсу бал, необхідний для зарахування на навчання, підвищується.
Кількість бюджетних місць формує Міністерство охорони здоров’я відповідно до потреб галузі. Якщо країна потребує значної кількості лікарів різних спеціальностей для роботи в державних закладах охорони здоров'я, то бюджетних місць за держзамовленням багато. І на спеціальність "Медицина" середній прохідний бал цього року у нас становить 164.
Якщо стоматологів у державній медицині достатньо, то і бюджетних місць мало - у нашому університеті цього року їх 10. Тож і середній прохідний бал на спеціальність "Стоматологія" доволі високий - 186.
– А чи є тенденція до того, що рівень знань абітурієнтів знижується, зокрема й через тривалий період дистанційного навчання у школах ще з часів пандемії? А в деяких регіонах дистанційна форма шкільного навчання через повномасштабну війну переважає і нині.
– Багато школярів додатково готуються до складання НМТ. Тобто крім знань, які вони отримують під час навчання в середній школі, вони здобувають додаткові знання завдяки індивідуальним заняттям із репетиторами.
Вищі навчальні заклади своєю чергою пропонують курси з підготовки абітурієнтів. Такі курси є і в нашому університеті - викладачі цих курсів "підтягують" рівень знань школярів.
Те саме можу сказати і щодо аспірантів. Оскільки у нас зараз діють нові вимоги для вступу до аспірантури, ми так само створили підготовчі курси. І абсолютно всі слухачі цих курсів виконали вимоги щодо вступу до аспірантури завдяки тому, що їх додатково підготували до іспитів.
Щодо рівня підготовки школярів, то в цьому питанні багато залежить від суб’єктивної реакції. Можна однаковою мірою сказати, що рівень знань "низький" і в ситуації, якщо вступник не може впоратися зі складним інтегралом, і в ситуації, якщо вступник не може поділити або помножити без калькулятора.
– А недобору в університеті за останні роки не було?
- Ні, в університеті не було недоборів. Крім того, наш навчальний заклад намагається чути і суспільство, і ринок освітніх послуг, тому ми впроваджуємо нові спеціальності.
Цього року у нас з’явилися такі спеціальності, як "Біотехнології та біоінженерія", "Клінічна психологія". У попередні роки ми відкрили спеціальність "Технології медичної діагностики та лікування". Крім того, з’явилася спеціальність "Громадське здоров'я".
Зараз ми розпочинаємо набір на спеціальність "Медсестринство". Також набираємо вступників на бакалаврат з оптометрії - це важлива бакалаврська спеціальність, за якою ми готуємо помічників офтальмологів.
Щодо низки медичних спеціальностей на ринку є дефіцит кадрів. Тож ми намагаємося вивчати ринок і реагувати на його потреби.
Нині в багатьох галузях медицини - високі кваліфікаційні вимоги, і ми повинні їх задовольнити. Намагаємося це зробити не у формальний спосіб, просто видавши кваліфікаційний документ, а здійснюючи серйозну підготовку фахівців у практичних умовах.
Цьому сприяють і наші співробітники, які бачать, який курс наразі доцільно просувати.
– Чи скоротилася кількість бюджетних місць у вашому університеті порівняно з попередніми роками? Чи, навпаки, зросла? І як щодо контрактної форми навчання: чи йде молодь навчатися за контрактом?
– Кількість бюджетних місць цього року практично така сама, як у 2024 році. Якщо йдеться про держзамовлення, то різниця становить плюс два бюджетні місця. Цього року у нас було 1115 бюджетних місць.
На контракт до нас також вступають, але в цьому контексті треба зауважити, що деякі спеціальності не мають бюджетної форми навчання, а лише контрактну.
Щодо спеціальностей, де є велике бюджетне замовлення, насамперед це "Медицина" та "Педіатрія", то тут частка контрактної форми навчання істотно менша.
Насправді державне замовлення зараз у вищих медичних навчальних закладах країни таке, що може задовольнити всіх охочих отримати медичну освіту.
Але, знову ж таки, оскільки лікарські спеціальності регульовані, до того ж впроваджено опцію рейтингового розподілу в інтернатуру за обраним напрямом, то багато абітурієнтів свідомо обирають саме контрактну форму навчання. У нашому закладі студентів, які навчаються за контрактом, досить багато.
– А що можете сказати про необхідність відпрацювання за направленням після завершення навчання? Чи є зараз така вимога?
– Тут треба говорити, скоріше, не про відпрацювання, а про рейтинговий розподіл в інтернатуру, про який я вже згадував.
Усе залежить від того, як навчався студент. І абсолютно справедливо, що переваги у виборі місця проходження інтернатури мають ті студенти, які навчалися краще.
Що стосується відпрацювання, то студенти не підписують жодних угод щодо цього. І принаймні станом на зараз наші випускники після проходження інтернатури вільні у своєму виборі.
Вони можуть залишитися працювати там, де проходили інтернатуру. І вже від роботодавця залежить, чи захоче молодий лікар працювати в цьому закладі й надалі.
– Чи навчаються наразі в університеті іноземні студенти? Що їх мотивує? Вони залишаються працювати в Україні чи повертаються на батьківщину, отримавши у нас медичну освіту?
– Так, іноземні студенти є. На сьогодні це лише 161 особа. Звичайно, це набагато менше порівняно з показниками до повномасштабної війни, коли ми мали понад чотири тисячі іноземних студентів.
Абітурієнтів з інших країн у нас приваблює співвідношення вартості навчання та якості освіти.
Але нині, окрім безпекових питань, великою проблемою для них є перетин державного кордону. Оскільки немає повітряного коридору, то прямий перетин кордону з Україною неможливий. Це незручно, тож кількість іноземних студентів зменшилася і з цієї причини також.
Щодо того, чи залишаються вони працювати в Україні після завершення навчання, то таких прикладів небагато. Більшість випускників або повертаються до своїх країн, або продовжують трудову міграцію, тобто їдуть працювати в інші країни.
Втім, деякі випускники все-таки залишаються, отримавши відповідний статус - посвідку на проживання. Це громадяни Індії, африканських та арабських країн.
– А українські студенти університету, які виїхали через повномасштабну війну за кордон, мають змогу продовжити навчання? Чи для цього все-таки потрібно повернутися в Україну, адже йдеться про медичну освіту?
– У медичному університеті дистанційно навчатися складно. У перші роки ми максимально йшли назустріч нашим студентам. Проте в університеті - очна форма навчання. Звичайно, вона періодично може трансформуватися в очно-дистанційну.
Ми можемо на певний період піти назустріч і зараз, якщо студент з якихось причин не може навчатися очно, наприклад, якщо він захворів і лікується. На певний, невеликий проміжок часу він може написати заяву щодо дистанційного навчання.
– А загалом щодо дистанційного навчання у вашому університеті - чи впливає такий формат на якість знань студентів? І як студенти та викладачі адаптуються до нього?
– На мою думку, ми всі ще з часів пандемії COVID-19 добре адаптовані до такого формату.
Дистанційна форма навчання прийнятна для багатьох освітніх компонентів. І навіть у медичній освіті є такі компоненти. Це вивчення мов, статистики тощо. Тобто йдеться про дисципліни, які не вимагають безпосереднього контакту і відпрацювання практичних навичок на клінічних базах чи в симуляційних кабінетах.
Є освітні компоненти, які навіть зручніше опановувати у змішаному форматі, коли лекції відбуваються в режимі онлайн із записом, а практичні заняття - офлайн.
Але, безумовно, повне перенесення всіх освітніх компонентів у дистанційний формат неможливе.
– Чи достатньо практичних навичок отримують студенти під час навчання зараз? Коли студенти мають перший контакт із реальним пацієнтом? І чи не перевантажені вони теоретичним матеріалом замість практики?
– Це традиційне побажання студента - мати більше практики. І в Україні студенти мають перший контакт із реальним пацієнтом набагато раніше, ніж в інших країнах. Уже на другому курсі і у студентів-стоматологів, і у студентів, які навчаються за спеціальностями "Медицина" та "Педіатрія", відбувається контакт із пацієнтами.
У нас є освітні компоненти з догляду за пацієнтами, і вони передбачають контакт студентів із реальними хворими в якості середнього та молодшого медичного персоналу. Уже на цьому етапі студенти здобувають і навички комунікації з пацієнтами, що дуже важливо.
Ми надаємо студентам багато можливостей щодо практики. У нас більше половини клінічних дисциплін передбачають роботу або в симуляційних класах, або з реальними пацієнтами.
Крім того, професія лікаря сама по собі така, що потребує практики не тільки в межах університетської програми, а й з ініціативи студента.
Наприклад, якщо людина хоче навчитися водити авто, вона обов’язково має практикувати водіння і самостійно. Є навчальна вимога щодо 30 годин водіння, щоб людина могла отримати водійське посвідчення. Але якої якості буде водій, який провів лише 30 годин за кермом в умовах реального часу?
Вивчення іноземної мови, крім години спілкування з викладачем двічі на тиждень, потребує ще й читання книг, прослуховування новин, перегляду фільмів мовою оригіналу.
Те саме стосується і лікарів. Навчальна програма не може охопити кількість годин, проведених у медичному закладі, яка потрібна для того, аби стати хорошим лікарем. Тож важливою практичною складовою для студентів, які хочуть глибше опанувати професію лікаря, є робота в медичних закладах паралельно з навчанням.
Перший запис у моїй трудовій книжці з’явився у студентські роки - медична сестра-анестезист Головного військового клінічного госпіталю в м. Києві. Багато студентів поєднують навчання з роботою.
– Ви згадували про напрацювання навичок комунікації майбутніх лікарів із пацієнтами. А чи впроваджує або планує впроваджувати університет дисципліни на кшталт: вміння читати клінічні дослідження, медичне право тощо?
– Так, ці дисципліни - і з читання клінічних досліджень, і з медичного права - викладаються в нашому університеті. Щодо ефективної комунікації з пацієнтами є спеціальний курс.
Цього року в нас стартувала нова програма спільно з американськими колегами, яка стосується клінічного мислення. Я ще з часів свого навчання в університеті пам'ятаю важливість цього словосполучення - "клінічне мислення". Формуванню клінічного мислення у студентів ми приділяємо значну увагу в межах вивчення всіх клінічних дисциплін з найперших курсів.
А в медичних навчальних закладах США є окремий предмет із клінічного мислення.
– Чи є насправді у студентів "синдром студента-медика", коли починається перехід від опанування загальних дисциплін до вивчення власне захворювань, і студенти починають "відчувати" в себе симптоми всіх хвороб, які вивчають? Чи залишають студенти навчання через це?
– У цьому контексті я б зауважив, що студенти занадто рано відчувають себе лікарями і намагаються лікувати один одного та своїх родичів. Це етап, який неминучий під час опанування будь-яких навичок і професій.
Ми намагаємося максимально взаємодіяти зі студентами, але без примусу. Йдеться переважно про менторство. І в освітньому середовищі ми намагаємося розвивати цей напрям. Причому це менторство і з боку викладачів, і "менторство рівних", коли студенти старших курсів налагоджують співпрацю та кураторство зі студентами молодших курсів.
Зазвичай ми реалізуємо цей напрям роботи через організації студентського самоврядування: студентське самоврядування з обраними, делегованими повноваженнями, студпарламент, профком, Студентське наукове товариство імені О.А. Киселя тощо. Для студентів важливо не тільки навчатися, а й відпочивати, і знайти баланс.
– А чи є першокурсники, значно старші 16-17 років? Чи можна зустріти в стінах університету 30-річного першокурсника?
– У нас є першокурсники різного віку. Для декого це вже друга вища освіта, до того ж є вторинні спеціальності, на які, власне, і вступають люди старшого віку.
Якщо говорити про першу вищу освіту, то інколи буває таке, що людина довго не могла визначитися і в певному віці дійшла висновку, що вона хоче бути лікарем. Проте це не дуже поширене явище.
Буває і таке, що людина вступає, починає навчання, розчаровується і йде з університету, але через якийсь час поновлюється.
Одна з наших студенток цього року поновила навчання після значної перерви. На якомусь етапі вона вирішила перейти на роботу фельдшером, оскільки мала середню медичну освіту, і навчання в університеті припинила.
Наразі вона - успішний тренер багатьох європейських програм, має чудове портфоліо у своїй сфері. Але зрозуміла, що реалізувати всі свої амбіції без диплома та кваліфікації лікаря не зможе. Тому цього року вона поновилася для навчання в нашому університеті, маючи при цьому колосальний досвід роботи.
– Студентам, які вступили до університету одразу після школи, і студентам старшого віку та з досвідом роботи комфортно навчатися разом? Щодо рівня знань у них є істотні відмінності?
– Студенти старшого віку часто бувають більш мотивовані. Проте ми намагаємося формувати колективи в такий спосіб, щоб вони були гомогенними і не відрізнялися аж настільки, щоб була потреба викладати на різному рівні. Організаційну роботу з формування груп здійснюють деканати.
– Серед пацієнтів є упередженість щодо молодих лікарів, і люди схильні шукати більш досвідчених фахівців, зокрема й так званого "старшого" покоління. Ви можете щось сказати "на захист" молодих лікарів?
– Молодість - це "недолік", який швидко минає. І боятися треба не молодості, а некомпетентності лікаря. Вона не завжди корелює з віком. Не всі молоді лікарі абсолютно компетентні чи некомпетентні. Так само, як і старші лікарі.
Недарма ми проводимо дискусії і навіть цілий курс щодо антиейджизму, причому охоплюємо обидві сторони.
Питання можуть бути лише щодо кваліфікації лікаря. І якщо лікар має достатню кваліфікацію, то йому можна довіряти. Але тут багато залежить від комунікативних навичок лікаря і його вміння контактувати з пацієнтом. Дуже складно лікувати пацієнта, який тобі не довіряє.
Втім, можу говорити про те, що більшість наших випускників повністю готові до самостійної праці.
Крім того, наш навчальний заклад має Університетську клініку. Тож ми є роботодавцями не тільки для викладачів, а й для лікарів. Більше половини лікарів, яких ми приймаємо до себе на роботу, - це наші випускники, які завершили проходження інтернатури. І ми їм повністю довіряємо.
– Що треба зробити, аби втримати молодих фахівців в Україні?
– Для того, аби випускники залишалися працювати в Україні, необхідно створювати умови, які б їх задовольняли.
З іншого боку, якщо лікар має досвід роботи в інших клініках, в інших умовах, в інших країнах, це лише додає йому плюс. Тому не варто боятися того, що молодий лікар хоче попрацювати ще десь. Але треба прагнути, щоб він повернувся.
Ринок праці нині стає дедалі відкритішим. На самому початку розмови я говорив про дефіцит медичних кадрів. Він є у всій Європі, і дуже відчутний у східноєвропейських країнах, де зарплати лікарів доволі конкурентні.
Але навіть за таких умов у європейських країнах є дефіцит лікарів. Це зумовлено тим, що умови праці лікаря автоматично не комфортні. Як мінімум, комусь потрібно працювати вночі, комусь треба працювати у вихідні або святкові дні. Не кожен на це готовий, навіть за умови достатньої фінансової винагороди.
Щоб лікар хотів працювати, мають бути належні і фінансові, і нефінансові умови.
До цього ми говорили про освітнє середовище, а зараз говоримо про середовище, в якому працює лікар. Для лікаря важливо, щоб йому було комфортно працювати, щоб він мав можливість балансувати працю з відпочинком. Для нього важливо розуміти вимоги до себе і, відповідно, мати мінімум нервового напруження.
Лікар прагне почуватися захищеним і з боку роботодавця, і з боку пацієнта.
Минулого року я стажувався у Northwestern Clinic у Чикаго. І там перше, що впадає в очі, коли заходиш на будь-яку точку контакту з пацієнтом, чи то екстрена допомога, чи стаціонар, чи поліклініка, - скрізь великими літерами написано: "Ми не толеруємо жодного прояву неповаги та грубості стосовно медичного працівника".
– А чому, на Вашу думку, у нас лікарі отримують досить низькі зарплати, хоча професія лікаря загалом вважається престижною?
– Насправді в багатьох випадках дохід лікарів значно більший, аніж той, який ми собі уявляємо, орієнтуючись на державний медичний заклад і заробітну плату 20 тисяч гривень. У приватних клініках Києва доходи лікарів значно вищі.
У всіх країнах лікарі, крім основної роботи, дають додаткові консультації і мають додаткову роботу. Я говорю про це, орієнтуючись на досвід колег із Польщі, Румунії, Литви, Великої Британії, США. Усі працюють у кількох медичних закладах паралельно, щоб мати гідний рівень життя.
В Україні можливостей заробітку для медичного працівника теж достатньо.
– А в контексті сільської медицини? Там можливості обмежені, але ж і в селах треба комусь працювати.
– Цю проблему необхідно вирішуватися не в такий спосіб, щоб змусити лікаря приїхати працювати в село. Сама громада має розуміти, який їм потрібен лікар і що вони готові для цього зробити.
Коли ми співпрацюємо з громадами і представниками місцевого самоврядування, говоримо і про те, які умови та заробітну плату вони готові запропонувати лікарю, щоб він був мотивований у них працювати. На мою думку, громадам під силу і створити умови, і мотивувати фінансово.
Тож усе залежить від середовища, в якому лікарю доведеться працювати. І громада, яка хоче мати в себе лікаря, повинна для цього щось зробити, докласти зусиль.
В Україні є багато прикладів успішної сільської медицини, де щасливими почуваються всі. Задоволені і лікарі, які стажуються за кордоном, удосконалюють свій професійний рівень, мають додаткову приватну практику. Задоволена і громада.
Є і зворотні приклади - обдерті стіни та мінімальна заробітна плата. У таких умовах працюватимуть лише ті лікарі, які з певних причин не мають іншого виходу.
Важливою є правильна організація менеджменту охорони здоров'я. Буває таке, що громада хоче утримувати лікарню, але не має змоги це робити. Дуже часто громада хоче мати пологовий будинок, але кількість пологів у цій громаді така, що лікар буде декваліфікованим у принципі.
– Чи залучаються студенти до науково-дослідної роботи університету?
– Науково-дослідна робота - це важливий освітній компонент.
Ми вже говорили про те, що для лікаря важливо розуміти клінічні дослідження. Лікар, працюючи з пацієнтом, досліджує його захворювання і методи лікування, які можна застосувати. Тому він повинен розуміти, що таке наукова робота, формування гіпотези, її перевірка, спростування або не спростування, достовірність результатів.
Безумовно, лікарю необхідні навички наукової роботи. І що кваліфікованішим хоче бути лікар, то більшою мірою він розвиватиме в себе критичне мислення.
У нашому університеті є студентське наукове товариство, є товариство молодих вчених. У нас навчаються понад 500 аспірантів. Зростає кількість наукових публікацій фахівців нашого університету. Ми активно співпрацюємо з нашими закордонними партнерами - із США, Хорватії, Німеччини, Польщі, Румунії. У цих країнах наші студенти та співробітники проходять стажування.
– Чи має ваш університет нестачу викладацьких кадрів, зокрема внаслідок мобілізації?
– Проблема з викладацькими кадрами, на жаль, є, але ми постійно працюємо над її вирішенням. Робимо це переважно двома шляхами.
По-перше, самі "виховуємо" кадри, тобто заохочуємо до роботи викладачами перспективних студентів нашого університету.
По-друге, залучаємо кадри ззовні. Насамперед, ми зацікавлені в тому, щоб залучати кадри з практичної медицини, якщо це стосується медичних спеціальностей, або з фармацевтичної сфери, якщо це стосується навчання майбутніх фармацевтів.
Тобто ми шукаємо людей, які мотивовані ділитися своїми знаннями, і навчаємо їх, як це зробити. І, безумовно, ми дедалі більше працюємо з міжнародними партнерами для того, щоб долучати їх до викладання в нашому університеті.
– І насамкінець: чи можна говорити про те, що диплом НМУ імені О.О. Богомольця - це запорука якісної медичної освіти?
– Якби я не міг підтвердити цю фразу, я б не взяв на себе відповідальність керувати цим закладом вищої медичної освіти.