Олеся втратила всю родину через війну, яку принесла Росія. У розмові з РБК-Україна жінка розповіла, як останній рік трагічних подій змінив її життя та змусив стати у ряди ЗСУ для захисту країни.
Ніколи не вистачить слів, щоб описати жорстокість росіян у війні проти України. Щодня сім’ї втрачають близьких людей через вперте бажання російського агресора захопити українську територію. Історія Олесі – про одну з таких родин.
На момент вторгнення жінка була хірургом, мала чоловіка та двох дітей. Та росіяни поставили крапку на їхній сім’ї, повністю змінивши життя людини, яка, здається, ще вчора була щасливою мамою. Історія військової, у якою Росія забрала буквально все – у матеріалі РБК-Україна.
"Батьки вивозили людей з Маріуполя, потім росіяни їх розстріляли"
Олеся народилася у Ростовській області. Тато – полковник, мама – майор, пройшли війну в Афганістані. Після розпаду СРСР сім’я переїхала до Луганська. Тоді Олеся ще не знала, що змінювати місце проживання їй доведеться не один раз. Спочатку вона переїхала до Італії, де вчилась на хірурга і згодом почала працювати за фахом. Батьки ж лишались у Луганську до вторгнення росіян в 2014 році.
Якось її батьку, колишньому полковнику, відверто "натякнули" – переходите на бік "ЛНР" або пошкодуєте. На що чоловік відповів: народився українцем, ним і помру. Через декілька днів до сім’ї прийшов близький родич і попередив, щоб збирали речі та переїжджали.
"Тебе йдуть заарештовувати. А якщо заарештують, то уб'ють", – після цих слів батьки Олесі переїхали до Маріуполя. Там і жили, поки війна не наздогнала їх вже у 2022 році.
Місто атакували вогневими ударами в перший же день повномасштабного вторгнення. Батьки Олесі тоді допомагали евакуйовувати цивільних. А коли росіяни захопили місто, знайшлися місцеві "добровольці", які здали Ірину та Володимира. Їх розстріляли.
Сусіди намагалися забрати тіла, але не вдалося. Їх залишили "гнити публічно", наче як попередження для інших, що може статись, якщо будуть допомагати українській стороні. Тіла батьків Олесі пролежали на вулиці майже три місяці. Потім окупанти викопали котлован, скинули туди тіла всіх вбитих людей і збудували на тому місці будинок.
"День народження і смерті"
Олеся у той час була в Італії. На момент повномасштабного вторгнення жінка вже мала власну сім’ю з чоловіком та двома дітьми: Сонею та Гаврилом. Дівчинці – 4 з половиною роки, ніжна, маленька, Олеся її називала "маминою кицею". А хлопчику – 11, він захоплювався програмуванням та кікбоксингом. Дуже любив тварин: у нього були кішка, собака, хом'яки, папуги й навіть черепаха.
В січні Олеся з чоловіком вирішили відправити малих до батьків під Київ, бо на той період в Італії був спалах коронавірусу. Батьки хотіли убезпечити дітей від "зарази", але вони не знали, що Україну чекає щось гірше пандемії.
В ніч з 23 на 24 лютого жінка оперувала людей. О другій годині дня вийшла з операційної і звернула увагу на кількість дзвінків у своєму телефоні – 60 пропущених викликів.
– Боже, що там трапилося? – перетелефонувала вона чоловіку.
– Війна почалась!, – прокричав він в трубку.
– Ти що жартуєш?
– Увімкни телевізор. Навіть в Італії показують.
Жінка тремтячими руками взялась за пульт. Новини кричали, що Росія вторглася в Україну. Реальність не встигала за мозком, Олеся не могла повірити. Відразу подзвонила до рідних в Україну, але всі лінії були перевантажені. Додзвонитись до батьків вдалось тільки ввечері.
Чоловік, в свою чергу, зібрав речі, забив автомобіль медикаментами та спорядженням і відправився в Київ на службу. Сашко за фахом був військовим хірургом, тому знав, що там буде більш потрібний, ніж в Італії.
А Олеся залишалась на телефоні. Батьки чоловіка, з якими залишались діти, до останнього вірили, що Київ не візьмуть, тому й не виїжджали. Але в містечку, де вони жили, залишатись було вже небезпечно. Тому з 14-го на 15 березня було прийнято рішення евакуйовуватись.
– Ми виїжджаємо автобусом. Поїдемо до тебе в Італію, – почула Олеся в слухавці. І ніби почало відлягати, що діти нарешті будуть в безпеці.
На евакуаційний автобус сіли батьки чоловіка, діти Олесі, а також її невістка з двома племінниками. Вони вже були в дорозі, коли поруч почали падати ворожі снаряди. Один з них потрапив в цей автобус. Жінка дізналась про це через декілька годин. Як і про те, що дітей більше немає. Сина ще пробували врятувати. Його викинуло вибуховою хвилею, але хлопчик отримав 92% опіків тіла. Гаврило помер наступного дня у лікарні, це сталося на його день народження.
Сина вдалося поховати, але маленьку Соню, свекруху, невістку і двох племінників – ні. Вони всі залишились в одній "братській могилі".
– Що трапилось? – кричав чоловік в трубку Олесі, коли та йому подзвонила і почала плакати.
Після почутого він замовк. Просто слухав, а потім почав себе звинувачувати. Сказав, що хоче побути один. Після цього не виходив на зв’язок близько місяця. А жінка тим часом відчувала в грудях глибоку рану, яка збільшувалась з кожним днем. Їй не хотілось жити, не хотілось бути. Сенс життя зник, єдине, що допомагало – це підтримка друзів.
– Мені важко чути слова жалю. Жалість вбиває людей. Вона не робить сильнішою, тому дякую, що ви зі мною були. Не жаліли, а саме підтримували, - сказала Олеся близьким в одній з телефонних розмов.
"Він повернувся, але ненадовго"
Сашко тим часом закрився від цього світу. Він уникав близьких, не хотів ні з ким ділитись своїм горем. Все частіше почав вживати алкоголь. З Олесею говорити не хотів, відчував провину. За те, що сам не забрав малих, за те, що як він думав, саме він допустив це горе.
– Просто це я винен, - якось сказав він в розмові з дружиною, а потім зник.
Вона йому дзвонила, писала, але Сашко уникав діалогу. Чоловік закрився від усіх і подався на фронт, ближче до "нуля". Він потрапив на Бахмутський напрямок. Вивозив поранених, надавав їм медичну допомогу. Лише через місяць зателефонував Олесі.
– Вибач, вибач. Більше не пропадатиму. Просто я не міг… Не знав як…, – говорив він дружині, а вона розуміла і раділа, що нарешті чоловік вийшов на зв’язок.
Після цього вони вже частіше зідзвонювались. Хоча б раз на тиждень, але говорили. На фронті було багато задач. Та й йому був потрібен час, щоб звикнути до думки, що дітей вже немає. Він тримав біль в собі, ні з ким не ділився. І від цього було ще гірше. Олеся розуміла, що її чоловіка тягнуло на "нуль", зокрема, через сімейне горе.
Якось влітку населений пункт, в якому він був, потрапив в оточення. Не було зв'язку 20 днів. Для дружини це знову був тривожний момент. Вона хвилювалась, думала вже про найгірше, але в один з днів він набрав і сказав, що живий.
Це для Олесі була маленька хвилина щастя. Після цього моменту вони почали спілкуватися, як раніше. Сашко потроху знову ставав тим, ким його знала дружина до цієї війни. Та теми дітей вони не торкалися, бо він не хотів про це говорити. Відчуття провини нікуди не зникало.
З цим почуттям він і пішов з життя. Через півроку після смерті дітей загинув і Сашко. 5 вересня під час евакуації поранених з Бахмута автомобіль чоловіка потрапив під обстріл – влучила протитанкова керована ракета.
"Я знайшла сенс життя, хоча ще не маю сміливості дивитись на фото"
Олеся залишилась одна. Вона в Італії, всі близькі – в Україні, але їх більше немає. Жінка працювала з психологом, пробувала собі знайти місце в тій країні, та все ж вирішила повернутись в Україну та піти служити.
– Я тут важливіша. Можу допомогти, врятувати чиєсь життя. І чиїсь діти будуть посміхатися. Можливо, це егоїстично. Бо це свого роду спроба врятувати саму себе, знайти мету життя, але я відчуваю, що маю бути там, – говорила вона друзям.
Жінка покинула роботу в італійській лікарні і вдягнула військовий мундир в Україні. Зараз проходить навчання. Її взяли в одну з гірсько-штурмових бригад в якості бойового медика. Друзі у військовій формі стали нової сім’єю, яка підтримує і допомагає робити важливі справи. Олеся продовжує повторювати, що цей досвід зробив її сильнішою, хоча сказати, що вже пройшла його, жінка не може.
За цей час так і не набралась сміливості подивитись на фото сім’ї. Але продовжує вірити, що зробила правильне рішення, повернувшись в Україну та ставши в лави ЗСУ.