"Азовець" Владислав Дутчак: Росіяни самі зробили з українців націоналістів

Ворожий полон – це тяжке випробування, але жоден український захисник, що повернуся після нього додому ще не сказав, що втратив бажання захищати Україну зі зброєю в руках. Не виключення і сержант полку "Азов" Владислав Дутчак на псевдо "Доцент".

Він займався та планує й надалі займатися морально-політичним інструкторством особового складу відомого підрозділу. Саме його представляли ворожі пропагандисти як страшного ідеолога "Азову", що "накачував нацистською ідеологією". Проте "Доцент" завжди відповідав, що всього лише має на меті розвивати в людях критичне мислення та знайомити їх з військовою історією України та світу.

Фрагмент відео "інтерв’ю/допиту" "Доцента" пропагандистами під час потрапляння в полон миттєво став вірусним. На щастя, Владислав повернувся додому в рамках того самого обміну 21 вересня та на даний час проходить реабілітацію разом з іншими побратимами.

В інтерв’ю РБК-Україна Владислав Дутчак розповів про деталі спілкування з ворожою пропагандою, торкнувся теми полону та полонених, розповів про службу в "Азові" та початок війни, а також окреслив світоглядне розуміння нашого часу, як науковець та воїн.

Нижче скорочена текстова версія розмови з "Доцентом". Повне інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Як не військова людина з академічного середовища опинилася в військовій сфері?

– Я завжди сповідував правоконсервативні погляди, свого часу співпрацював з "Національним корпусом" і у 2017 році мене запросив читати лекції Микола Кравченко з позивним "Крук" (загинув навесті-2022 під час боїв на Київщині - ред.). Читав лекції з військової історії України та світу для особового складу "Азову". Після підписання контракту в 2021 році вже читав лекції в званні молодшого сержанта. Як інструктор з гуманітарної підготовки.

Крім того, спілкувався з громадою, читав лекції для дітей в школах Маріуполя. Лекції по історії рідного краю, жодної політики. Коли говорять і говорили пропагандисти, які приїзжали до нас, коли я був в полоні, про те, що я "накачував ідеологією", то це просто багато говорить про наших опонентів і ворогів. В тоталітарному суспільстві режим завжди робить історію своєю служкою, тому вони інакше і не можуть це сприймати. Проте наше завдання було в тому, щоб розвивати в людях критичне мислення.

– "Азовці" вдячна аудиторія? І чи відрізняються від класичної академічної?

– Так, вдячна. Не секрет, що "азовці" здебільшого налаштовані патріотично і це люди з чіткою світоглядною позицією. У них можуть бути різні улюблені герої української історії та й погляди можуть коливатися від крайніх правих до навіть ліберальних (але адекватних ліберальних, ліволібералів я не бачив), але все ж цікавляться історією. Цікаво, що там люди різного віку – від тих, хто ще сформувався за Радянського Союзу, до зовсім молодих. Тому завжди було цікаво.

– Як і коли ти потрапив в Маріуполь і як ти зустрів 24 лютого?

– Після підписання контракту. Займався насичено гуманітарною роботою. В нас було два лектора в полку і ми читали лекції по гарнізонах, а також в суміжників – в розташуванні прикордонників, морських прикордонників тощо. І дуже часто нас запрошували в школи. Також займались бібліотечним фондом. На Юр’ївці була зібрана прекрасна бібліотека стараннями друга "Калини" і хорунжих, на жаль, як ви розумієте, зараз вона знищена росіянами.

– Як саме зустрів 24 лютого?

– 23 числа ми вже були в повній готовності, тому що все в повітрі відчувалося. Можливо, лише не могли уявити масштаб нападу – одразу на всю Україну. Так як була заявлена "денацифікація", то очікували, що удар буде по "азовським" базам, можливо, намагання відбити сухопутний коридор до Криму.

Ну а 24-го наші гарнізони були підняті по тривозі і стали збиратися, підтягувати БК і готуватися на виїзд в Маріуполь. Жодного прильоту по базам не було. Я навіть відчував здивування, тому що очікував першочергового удару по "азовським" позиціям. Але в першу чергу ворог почав бити в тому числі и по цивільним об’єктам.

– Безпосередньо ти чим займався?

– Гуманітарною допомогою місцевим, співпрацею з волонтерами. Розвозили воду, харчі, генератори. А також так як у нас завдяки Старлінк був інтернет, то готував "бойовий листок" - "Штаб оборони Маріуполя інформує". Його розповсюджували по бойовим позиціям хлопцям, в яких не було зв’язку, щоб вони розуміли ситуацію на фронті та в Україні загалом. До перших чисел березня якийсь мобільний зв’язок ще був, а потім і він зник.

– Коли побачив ворогів вперше?

– Ну це були військовополонені, так як мій функціонал не передбачав участь в бойових діях. З полоненими спілкувались доволі рівно, тому що всі "азовці" розуміли важливість полонених як обмінного ресурсу. Пару разів їсти їм виносив. Навіть особливої ненависті до цих "строковиків" не було. Просто гарматне м’ясо, яке кинули кудись, навіть не пояснивши навіщо.

– Розкажи про свої відчуття, коли ти зрозумів, що доведеться виходити з "Азовсталі" та далі буде полон?

– Розуміння того, що деблокади не буде, остаточно було в середині квітня. Хотілося б, звичайно, але ми розуміли, що лінія фронту від нас за 130 кілометрів, і в повітрі тотальна перевага противника. Варіанти були або прийняти останній бій в підвалах "Азовсталі", або йти на прорив. І також в тій ситуації шансів на успіх там було мало, або попереду буде полон.

Тому, коли командир оголосив, що гарнізон виконав свої завдання і заради порятунку численних поранених ми виходимо, здаємо зброю та на почесних умовах йдемо в полон, всі сприйняли нормально. До речі, "Редіс" тоді сказав, що через 3-4 місяці нас обміняють. Вийшло так, що саме нашу групу звильнили день в день за 4 місяці після цих його слів.

– Але коли вас почали вивозити з Оленівки, ви ще не розуміли куди?

– Абсолютно не розуміли. Надія була, що це саме обмін, але про це не говорили, просто, щоб не наврочити та не мати марних сподівань.

– Як спілкувались пропагандисти на своїх інтерв’ю в полоні?

– Те відео, що поширилось інтернетом, це була частина "прес-конференції" одразу як нас перевезли в Оленівку. Там були "журналісти" з росії, з окупованих територій і навіть, як я зрозумів, з якихось східних республік – можливо, Казахстан, можливо, Туркменістан, я не знаю. Там спілкування було 30 хвилин, не менше. Мене направили на це інтерв'ю, так як командирів від нас одразу відокремили, а говорити комусь треба було. Ну так як я лектор, то мені й довірили.

Загалом нас було четверо. Ще друг "Спайдер", друг "Ульф", і ще один поранений хлопчина, не згадаю позивний зараз. Там були питання доволі коректні, звичайно, в межах їхніх темників та ідеологічної догми про те, що ми нацисти нібито, про татуювання (яких до речі особисто в мене немає), про "утиски російськомовних" і т.д.

У подальшому також були розмови зі знімальними групами з росії – і з пропагандиськими телеканалами, і з блогерами, але там питання в тому, що вони давали в сюжети. Тільки НТВ зі мною зняли в середньому 7,5 годин розмов. Тому що спілкування могло бути нормальним, але кінцевий продукт, як мені дещо вже зараз вдалось знайти, то був викривлений згідно їхньої пропаганди, звичайно. Ну і ще рівень їхньої підготовки, звичайно… наприклад одна з "журналісток" мені говорила, що в Україні є такий народ – мольфари. Народ, розумієте…

– Чи відчувалася різниця стосунків між росіянами і колаборантами з Донбасу? Яка в них внутрішня ієрархія? Як ті і інши ставились до вас?

– Так, безумовно, різниця була. Коли нас тільки завезли і одразу були перші допити, то все робили окремо росіяни і окремо "днрівці". У росіян було більш нейтральне ставлення, у "днрівців" більш, скажімо так… образа якась відчувалася.

"Днрівці" намагалися переконати в їхній власній правоті більше, ніж росіяни. Але на рахунок мене особливо жорского не було ставлення. Можливо, тому що я не належав до бойових підрозділів, хоч і "азовець", можливо, тому що в мене нема татуювань. Але загалом спілкування було різне з нами і про це варто говорити вже після того, як всі побратими повернуться з полону.

– Розкажи про той день, коли вас вже перевозили з полону на обмін.

– Коли складали списки на вихід, то ми не знали куди нас везуть. Думали, що на якийсь етап. Ми думали, що перших будуть обмінювати поранених, потім жінок, потім інші підрозділи, а нас – останніми. Про командирів навіть не говорю зараз. Навіть мене, думав, що якщо й обміняють, то серед останніх, разом з офіцерами, так як я став спікером. Тому не могли повірити, що нас вивели в той день, щоб везти на обмін.

Думали, що нас перекидають на донецьке СІЗО. Тому все більш-менш цінне, що в нас було там, наприклад, теплий одяг, залишали побратимам, кого в списках не назвали. Бо "солдатське радіо" вже передавало, що речі на донецькому СІЗО просто відбирають.

Ну нас зібрали, ми довго чекали. Потім був обшук, потім знову чекали транспорт годин шість. Потім завантажились в КРАЗи і довго їхали. З зав’язаними очима та руками. Потім почули звуки аеропорту і завантажились в літаки. Летіли довго, я навіть вже думав, що це етап кудись в росію, бо до Запоріжжя, наприклад, летіти було б хвилин 15 і я намагався рахувати час.

Але виявилось, що нас відвезли напевно, що десь до Москви, там пересадка і знову летіли. Вже всі знають, що це була Білорусь. І з Білорусі вже на нашу територію. В Москві (напевно, що це було десь там) до нас додали офіцерів, які сиділи в Лефортово, це я почув, коли зачитували списки. Але потім виявилось, що командирів окремо від нас відвезли в Туреччину. Це відома історія.

Про ставлення загалом під час перевезення також розкажемо потім, але загалом скажу, що було й дуже пристойне, але було як і до якихось небезпечних злочинців, вина яких доведена. Доведена в їньому розумінні, звичайно. Ставлення відрізнялось в залежності від тих людей, що нас етапували на різних проміжках шляху та передавали від однієї конвойної групи до іншої.

– В медійному просторі в нас багато хто любить поговорити на тему, що не треба брати в полон росіян, або як там з ними треба поводитись жорстко. Що б ти, як людина, що була в полоні, міг сказати таким коментаторам?

– Я б коректно порадив би їм не говорити на ці теми и залишити це військовим. Питання полонених дуже чуттєве і підходити до нього потрібно дуже виважено. Якщо згадаєте на початку ще було відео жорстке з російськими полоненими. Так от його дуже розтиражували російські ЗМІ і нам його часто згадували, коли ми були в полоні.

Тому наша спільна задача і першочергова – не нашкодити жодному українцю, який перебуває в полоні у ворога. Ні словами, ні заявами, ні відео. Полонений – це ресурс. Причому не тільки для обміну, але й для контрпропаганди. Тому поводитися з полоненими ми маємо гідно.

Він, якщо поки що публічно там чи в їхніх ЗМІ про це і не скаже, то в своєму колі спілкування про це будуть знати всі - родичі, друзі і так далі. І рано чи пізно навіть до того хворого суспільства дійде, що неправда те, що їм розказують "скабєєви" по телебаченню.

Росіяни самі переживають зараз наслідки тієї химери, яку їм створила пропаганда. Більш того, наслідком цього стало ще й те, що росіяни самі ж зробили з українців націоналістів. Навіть з тих, хто не мав таких поглядів до повномасштабної війни. Особливо в російськомовних містах сходу України, які найбільш страждають від путінської агресії.

– Як змінилося твоє як історика ставлення до війни після полону? І після всього, що було в Маріуполі.

– Колись в Дніпрі я спілкувався з одним професором, який мені сказав: "Владислав, ти називаєш себе істориком, але на якій війні ти був? Називаєш себе філософом, але скажи, за якою статтею ти сидів?". Це такі академічні жарти. Тепер я можу йому відповісти на обидва питання. Скажу: "Я виконав всі ваші настанови".

Стосовно війни в мене і раніше не було романтичних ілюзій, але зараз я побачив, що війна - це в першу чергу робота. І кожен на війні виконує свою роботу наскільки можна більш фахово. Ти просто спостерігаєш за людьми і захоплюєшся тим, як люди виконують тяжку роботу. В мене була своя робота. Можливо, не така героїчна, але я виконував накази свого командира. І надалі буду виконувати – після реабілітації та повернення в стрій.