Війна в Україні змінює уявлення про роль жінок у війську. Понад 70 тисяч українок носять погони, близько 5,5 тисяч служать на бойових посадах. У 47-й окремій механізованій бригаді "Магура" – сотні жінок, кожна з яких має власний шлях до війська. У репортажі РБК-Україна – чотири історії: бойового офіцера "Магури", мінометниці Варвари, бойового медика "Люкси" та споттерки БПЛА "Остари".
Невдовзі дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна сюжет про жінок на бойових посадах у 47 бригаді "Магура".
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Варвава була студенткою. Вона кілька років працювала та навчалась за кордоном. Багато хто переконував її повертатися і жити мирним життям за тисячі кілометрів від війни. Дівчина ж розуміла, що хоче будувати майбутнє саме в Україні, а єдиний вихід його створити – спершу відвоювати мир.
– 24 лютого я все-таки зрозуміла, що мушу бути у війську. У мене було відчуття того, що я хочу жити на своїй землі. Я прожила за кордоном. Мені всі казали: роби громадянство на проживання, що ти тут забула. Але я повернулася в Україну, тому що я хотіла жити тут і виховувати дітей майбутніх тут, в Україні. І, звісно, для мене виглядає логічно, якщо я хочу жити тут, виховувати дітей тут, українцями, а не манкуртами, то, відповідно, а куди мені ще йти, окрім як в армію, – ділиться думками "Коса".
На початку війни жінці потрапити до війська було не так легко, особливо на бойову посаду. Зрештою Варавара побачила оголошення про набір у на той момент ще 47-й полк. Там було вказано, що братимуть усіх не залежно від статі – головне бажання та навички.
– Я готувалася конкретно до армії. В мене було з собою багато речей і рюкзак. Там були різні штучки похідного, туристичного плану. Я була готова, пару днів побачилась з усіма, з ким хотіла, спакувала речі, на маршрутку і я в частині, – згадує Варвара.
Зрештою дівчина пройшла співбесіду і отримала відношення на навідницю САУ. Для неї це була досить доречна посада, адже вона мала математичну освіту і працювати з розрахунками для неї було б не важко. Проте з САУ Варварі так і не вдалося попрацювати.
– В частині на мене подивились, як на добрий день, коли я їм сказала, що я приїхала і показую, що я на навідника САУ. Вони такі, кажуть: "Підеш в мінометку?" Я кажу: "Ну, мабуть, піду в мінометку".
До бойових шлях був дуже тернистим. Під час контрнаступу на Запоріжжі Варвару та ще одну дівчину відправили працювати на кухні – це розбило її сподівання, адже "Коса" розуміла, що вона може набагато більше. І Варвара зуміла довести свою наполегливість.
– Я підійшла до старшого сержанта і кажу: "Пане сержанте, доки я буду тут сидіти? Ви ж не поставите мене у бойову групу. Чому?". Він спочатку сміявся, але зрештою здався. Подав мене в списки, і я поїхала на бойове завдання з автоматом у руках. Стою в строю з хлопцями і думаю: "Невже це справді сталося?, – з посмішкою згадує дівчина.
Перший вихід "Коси" був разом із групою піхоти. Вони були підтримкою у випадку прориву, тоді на Запорізькому напрямку тривали важкі бої. Група закріпилася в напівзруйнованій школі, яка була на пагорбі. Варвара згадує, що це було за кілометр двісті до відомої позиції "Інтер".
– Наша задача була слідкувати, щоб оця наша позиція на школі за кілометр двісті не стала нулем. Тоді була якась реальна перспектива прориву, адже на Ахмат-посадці був бій. І якщо справи підуть кепсько, ми мали бути готові діяти зі своєї вогневої точки. Школа стояла на південному краю села. І далі просто посадка і росіяни. Там прилітало 24 на 7. Літало все. Літали снаряди з танків, літали СПГ. Гради крили, КАБи на Оріхів летіли, снайпер раз працював. Кулі свистіли, – розповідає "Коса".
Пізніше 47 ОМБр передислокували на Донецький напрямок, і там нарешті дівчині запропонували працювати вже за спеціальністю, її перевели у мінометний розрахунок.
– На мій день народження мені пише командир одного з розрахунків. І запитав чи я поїду з ними. Я тоді була прихворівша. Я розуміла, що мені зараз дається один шанс. І тут це така штука, що жінок постійно перевіряють. І я розумію, що в мене немає варіантів, тому що зараз від цього мого "звісно, поїду" залежить моя вся ціла репутація. І, звісно, я поїхала, – каже Варвара.
Дівчина згадує, що тоді була ще новачком, більше подавала міни та вчилася як на бойових, так і в дні відпочинку, щоб бути не гіршою за інших та гідно працювати на бойових.
– Ми тренувалися в Мирнограді просто на городі. Бігали з мінометом, переставляли його туди-сюди, вчилися працювати злагоджено. І отак інтенсивно кілька тижнів готувалися, як розрахунок, мінялися ролями і тоді вже виїжджали в район Очеретино та Бердичів. Зараз, на жаль, це вже глибокий тил росіян, – розповідає Варвара.
Дзвенислава "Магура" свій позивний отримала ще до того, як потрапила у бригаду з такою ж назвою. За освітою вона архітекторка, до початку великої війни не мала нічого спільного з військовою справою. Але це не завадило їй доєднатися до оборони країни. Проте, як і Варварі, у 2022 році для жінки це було не просто.
– В перший тиждень я декілька разів намагалася доєднатися до місцевого ТРО або в якісь підрозділи, але жінок не раді були бачити, особливо у Львові, де охочих чоловіків з бойовим досвідом вистачало, – згадує "Магура".
Дзвенислава не лишала спроб потрапити у військо, і згодом також натрапила на оголошення від 47-ї. Саме вчасно і потрібно йти, подумала тоді дівчина.
– Я одразу хотіла на бойові посади, але це чисто інтуїтивно. Я не знала, на якій посаді я зможу бути, на той момент думала, щоб мене просто взяли. Я єдине, що сказала, що я дійсно хочу в бойовий підрозділ. І мене взяли на стрільця-санітара на той момент, – розповідає Дзвенислава.
Дівчина дуже яскраво пам’ятає свій перший бойовий вихід у якості бойового медика. Він був під час контрнаступу на Запорізькому напрямку, йшли важкі бої. Позиції противника були зовсім недалеко, їх розмежовувала всього лиш одна асфальтна дорога. Саме ті ворожі позиції потрібно було штурмувати.
– Не доїхавши ще до лінії розмежування, більшість машин у нас підірвались і попідбивали їх, ще не доїжджаючи до цього асфальту. Ми почали спішуватись з підбитих машин. І піхота почала розбігатись по полю, тому, що нас дуже активно почали накривати касетками, мінометами, артилерією. Нас чекали, і по нас почало працювати все. Напевно, таких феєрверків я не бачила ніколи, – каже Дзвенислава.
Дівчина згадує, що для неї перша доба на фронті тривала ніби цілу вічність. Хоча самі бої тривали години, але в таких умовах час тягнувся дуже повільно. І хоч противник і відтягнувся, але по собі вони залишили щільно заміновані ділянки, що спричинило тяжкі поранення у бійців.
– Перші поранені, які до мене прибули – це були дуже важкі ампутації. В когось одна нога, в когось дві, в когось і руки. І треба було дуже швидко реагувати. І найважче, що було, що перший важкий поранений, якого до мене привезли – це був мій друг. Він був в настільки важкому стані, що я боялась, що його не довезуть живим. Він втратив дуже багато крові. Він марив, він вже ледве говорив. І в мене був ступор, напевно, на пару секунд, коли я його побачила. Але потім я і ще двоє моїх медиків надали допомогу йому і іншим важким пораненим та відправили їх далі на евак. Напевно, після того я перестала боятися будь-яких поранень, – каже "Магура".
Дзвенислава ще певний час виконувала обов’язки бойового медика, рятуючи побратимів під вогнем. Згодом стала командиром бронемашини, а тепер обіймає посаду бойового офіцера на командно-спостережному пункті. Від її роботи залежить чіткість взаємодії між підрозділами і, фактично, життя людей на передовій. Вона зізнається, що найважче – чути по радіозв’язку про загиблих і поранених.
– Я довго була бойовим медиком, я була там і намагалась допомагати тим, кому було погано. Тому мені зараз дуже важко чути по радіозв'язку, коли там щось відбувається і розуміти, що я на це не впливаю, – пояснює "Магура".
І сама Дзвенислава була у досить небезпечних ситуаціях, коли ризик був надто великим. Вона ще займала посаду командира броньованої машини Bradley. Тоді фронт почав сунутись від Авдіївки ближче до Покровська, збільшилась кількість ударних дронів противника, які постійно полювали на Bradley. Росіяни пішли на активний прорив, екіпаж дівчини відвозив бійців на ротацію і на відкаті у них щось влучило. Одразу ж перестав працювати внутрішній зв'язок та рація з командуванням.
– Ми зрозуміли, що ми з навідником горимо. З-під ніг почало підніматися полум 'я. Набирався дим і ставало важко дихати. Ми намагались докричатись до нашого механіка-водія, щоб він зупинився, щоб ми могли вилізти. І коли ми зупинилися, мій люк заклинив. Від того, що збільшувалося кількість диму, не було чим дихати. Згодом виліз мій навідник. Я намацала, що його немає і зрозуміла, що можна лізти через його люк. Але оцих пару секунд, поки я не могла вилізти через свій люк, в мене зловила трошки паніка, бо я задихалась. Це був єдиний, напевно, страшний момент, – згадує Дзвенислава.
Після років досвіду у війську "Магура" бачить у своїй роботі не лише управлінську функцію, а й моральну відповідальність. Адже вважає, що офіцер на КСП має тримати всіх у тонусі. Коли хтось панікує чи втрачає орієнтацію, треба скерувати, заспокоїти, максимально допомогти.
Наталя "Остара" приєдналася до війська рік тому. До війни жінка виховувала дітей, а тепер працює у бойовій групі безпілотників. Вона споряджає дрони боєприпасами і супроводжує екіпаж у бойових виїздах.
– Доєднатися до війська я вирішила вже давно. Просто так складалися обставини, що мала зачекати, доки подорослішає і менша донька. І так для себе вирішила, що я вже доросла жінка, свій максимум для соціуму я вже виконала, діти дорослі, і можу вже щось для держави зробити. Тому так от вирішила піти до війська, – розповідає "Остара".
До армії жінка навчалася в міжрегіональному центрі ДСНС на сапера. Відповідно, хотіла працювати в армії сапером, бо мала вже певний фах та знання. Та багато хто відмовляв Наталю йти до війська, аргументуючи це статтю та віком.
– Чомусь у нас вважається, що чоловіки більш боєздатні, ніж жінки. Хоча насправді це не так. Це дуже-дуже неправильно. Я ходила в військомат ще до підписання контракту і просила, щоб мене взяли кудись. Але вони з мене сміялись і казали, аби я йшла додому, адже мені тут нема чого робити, – згадує Наталя.
"Остара" не зупинилась. І вірила, що зможе знайти бригаду, яка її візьме саме на бойову посаду, а тому продовжувала готуватись до армії.
– Всі бригади дзвонили, питали, я розмовляла з командирами, все супер, але казали: "ви ж жінка". Чомусь в нас такі стереотипи. А потім мені подзвонив представник 47-ї бригади і запропонував посаду споттера в бойовій групі. Я погодилась, так от я прийшла в армію, – каже вона.
Завдання "Остари" – споряджати боєприпасами, вибуховими пристроями дрони-камікадзе та FPV. Жінка каже, що з побратимами живуть як одна сім'я. Наталя сприймає більшість хлопців, як своїх дітей, завжди намагається максимально дбати про них. Одного разу побратими під час евакуації підірвались на мінному полі. Тоді "Остарі" довелося діяти максимально злагоджено у стресовій ситуації. Тримати у свідомості, перев'язати турнікет, робити все, аби хлопці вижили до приїзду медиків.
– В тій ситуації у мене спрацював якийсь інстинкт мами. І я до тих хлопців просто почала там говорити: "зайчики, котики, чи ти ходив колядувати, чи в тебе є діти, дружина". І я навіть сама від себе не очікувала, що я стільки можу вивалити інформації, щоб людина зі мною якось комунікувала, щоб людина була в свідомості. От потім я два дні мовчала, бо я виговорилась дуже сильно, – розповідає "Остара".
Для Остари головний мотив її служби у війську – замінити на фронті молодих. Жінка вважає, що на війні мають бути старші люди. Ті, хто вже виховав дітей, хто має досвід життя.
– Молодих хлопців дуже шкода. Вони наше майбутнє. Тому я прийшла сюди, щоб вони мали шанс жити.
Лілія "Люкса" – наймолодша героїня нашого репортажу, яка підписала контракт у 20 років. ЇЇ батько воював ще з 2014 року за Україну. Коли він загинув, дівчина вирішила продовжити його шлях.
– Тата не стало. Я така думаю: "Треба йти". Взагалі жила з думкою про те, що я зараз готуюся, щоб прийти підготовленою і щось розуміти. Навіть коли я потрапила до свого першого підрозділу, я прийшла і в мене вже було якесь усвідомлення навіть з приводу того самого такмеду, тому що в цивільному житті я приходила безліч курсів, – розповідає Лілія.
Коли прийшла у військкомат із зібраними документами та відношенням від бригади, там дивувалися, що тендітна дівчина у 20 років йде у військо на бойову посаду. Працівники ТЦК намагалися вмовити "Люксу" піти на тилові посади, але вона чітко дала всім зрозуміти, що її таке не цікавить. Залишався лиш найважливіший момент – повідомити близьких про своє рішення.
– Коли знала, що вже готова і фізично, і морально, я почала поступово підготовлювати маму. І ми були у тата на кладовищі. І тоді я їй кажу: "мамо, я підписую контракт і їду через тиждень". Мама запитала: "Куди?", а я кажу: "На війну", – з посмішкою згадує дівчина.
Її перший виїзд запам’ятався назавжди. Евакуйовували бійця з вогнепальним пораненням у спину. Будь-який рух міг його вбити. Але найбільше у пам’яті дівчини залишилися очі того бійція.
– В нього була сильна кровотеча, і там відлік йшов на секунди. І саме цю ситуацію я запам'ятала, як початок бойового шляху, тому, що я ніколи не забуду його очі. От коли ти бачиш першого свого пораненого, і десь там на фоні лягають КАБи і літають дрони, тобі байдуже на все. Ти думаєш тільки про те, щоб він вижив, – розповідає "Люкса".
Лілія пояснює, що найважчим в її роботі є не фізична праця і втома, а більше моральний аспект. Адже кожен твій побратим, з яким ти сьогодні сидиш розмовляєш, п’єш каву, завтра може бути пораненим в тебе на руках.
– З часом психіка звикає до втрат, якби це не звучало цинічно. І це, напевно, найважче. Інше все мені не страшно. Я себе загартувала так, щоб не зганьбитися в очах хлопців. І коли ми були на перших виїздах, я так себе налаштувала, що я боялася боятись, – пояснює Лілія.
"Люкса" не лише рятує побратимів на бойових, а й також слідкує за їх здоров'ям, навчає тактичній медицині і контролює, аби в аптечках було все необхідне у випадку поранення. Як тільки дівчині кажуть, що в підрозділі з’являється нова людина, вона відразу бере аптечку і йде знайомитись.
– Я одразу дізнаюся, що по рішенню ВЛК, чи були поранення. І зразу кажу, от твоя аптечка, ми будемо вчитись нею користуватися для того, щоб у критичний момент свого життя ти міг її застосувати. І вони зазвичай спершу дуже дивуються, – розповідає "Люкса".
Дівчина каже, що, звісно, вона має можливість не служити, але розуміє, що надто висока ціна. Її родина вже втратила батька і зараз мама найбільше переживає, аби не втратити ще й доньку.
– Я роблю так, щоб мені не було соромно потім. Я буду оглядатися назад і мені не буде соромно дивитися в очі ні собі, ні своїм дітям. Я воюю за тих, хто не воює, бо він уже загинув або поранений. І я воюю за те, щоб майбутні покоління не воювали, – пояснює Лілія.
Медикиня згадує момент, коли ще у 2014 році вона малювала малюнки для свого тата, які відправляла йому в зону АТО. А тепер через 11 років такі самі малюнки вже отримує вона.
– Чесно кажучи, менше всього мені хочеться, щоб через 10 років якась дівчинка, яка зараз присилає мені малюнки, сиділа отак як я і розповідала про те, що воювати мають всі. Менше всього хочеться, чесно. Тому я і тут, – підсумовує "Люкса".