Про виїзд з України, стан здоров'я тоді й зараз, життя в Німеччині та повернення в Україну, а також російськомовну творчість та українську мову - у розмові Олега Винника з журналісткою РБК-Україна Юлією Гаюк.
Головне:
Це скорочена версія нашого інтерв'ю. Повну розмову дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.
Одні досі його обожнюють, інші - ставляться скептично, а хтось навіть називає зрадником. Він кілька років уникав публічних виступів і коментарів. І навіть бувши топовим українським артистом, не часто давав інтерв'ю журналістам.
Олег Винник здобув першу славу ще в далеких 2000-х у Німеччині як оперний співак. Проте хотів бути відомим як українець, тож відмовився від простеленої кар'єрної стежки та приїхав додому.
2022 рік змінив усе. Артист їде за кордон і фактично зникає з радарів. І на фоні цього поповзли чутки, які співак не може перекричати й досі.
В інтерв'ю РБК-Україна Винник розповів про здобуття слави та ставлення до неї, очікування прихильників в Україні, а також артист поділився міркуваннями щодо теперішньої ситуації навколо нього та відповів на закиди про "зраду".
Крім того, це перша розмова, у якій співак з'являється в кадрі з дружиною Таїсією Сватко, відомою за сценічним ім'ям Таюне.
– Ви доволі довгий час були поза публічним простором. Останнє інтерв'ю, зокрема, було два роки тому. Розкажіть, чому так довго вас не було і як вирішили виходити на світло?
Олег: На вашу думку, часу пройшло багато, але я не вважаю, що це довгий час. Є багато світових бендів та артистів, які не виходять взагалі на сцену по 10-15 років.
Але сама ситуація навколо мене, взагалі навколо наших людей, на жаль, є дуже складною, це горе. Чому погодився на інтерв'ю взагалі? Досить мовчати. Мене вже наскільки захейтили всі. Журналісти, якщо я можу так сказати, ваші колеги вигадували, брехали та брешуть до сьогоднішнього дня.
Але мені здається, це все на фоні цього великого горя. Ми бачимо тільки поверхню. Я взагалі на ці речі дивлюся так: тримаюсь, тримаюсь, а потім приходить той момент, коли ти сидиш і кажеш сам собі: "Олег, кінець кінцем до якої пори про тебе будуть говорити отак і всі, кому не лінь?"
А ти мовчиш. У мене була абсолютно інша стилістика поведінки. Я займався своєю справою, зайнятий до 120%, не бачив себе в дзеркало. Але сьогодні вже мовчати не можна, тому що так, ви маєте рацію, пройшло декілька тяжких, важливих і дуже історичних років.
І зрештою я вирішив все-таки дати інтерв'ю, але не для того, щоб себе вигородити. Мені абсолютно це не потрібно. І ви можете говорити про мене як завгодно. У мене є своя думка, своя позиція, своє життя. Але сьогодні люди хочуть почути від мене напряму.
До речі, ця вся ситуація навколо мене, я прекрасно розумію, що є люди в цьому житті, яким це вигідно, які заварили цю кашу і таке інше. І мені тепер доводиться цю кашу ставити на стіл і давати людям її скуштувати. Подобається чи не подобається, не я готував цю кашу.
– На вашій сторінці з 800 000 підписників зараз, якщо не помиляюся, один допис. Натомість я бачила вже нову сторінку в Instagram і TikTok. Там набагато менше підписників, але, я так розумію, це тепер ваші основні сторінки. А куди поділися старі з великою аудиторією?
Олег: Їх просто-напросто в мене забрали. Вони не зникли. Вони є, але вони вже не мої. Забрали доступ. Паролі були в нас і в мого партнера по бізнесу (йдеться про продюсера Олега Винника Олександра Горбенка - ред.)
Настав той момент, коли я просто не зміг зайти. І це і YouTube, і Instagram, і Facebook. І так, там було до мільйона підписників. Буквально наступного дня я пішов до відділку поліції. До сьогоднішнього дня ще працюють адвокати.
Але, чесно кажучи, останнім часом уже так думаю: "Олег, а чи потрібно воно тобі?" Я реально намагався їх забрати, намагався з ним поговорити, писав йому і таке інше. Але це марнотратство просто.
Таюне: Мені зрозуміло, що можна зробити своє з нуля та йти далі. А те, що було, залишити як гарні спогади про те, що був такий час. Зараз новий час.
– Як для вас розпочалася повномасштабна війна?
Олег: Ми приїхали, якщо не помиляюсь, десь 13 лютого до України. У нас були гастролі. Ми відпрацювали, й на 23 лютого у нас вже були квитки назад до Берліну. Але вже тоді літаки не літали, й ми перенесли квитки на 26 лютого.
5:00 ранку, я лежу в ліжку. І Тая мені каже: "Слухай, щось наче трусить. По-моєму, війна. А я такий: "Щось я не відчув".
Вийшов на балкон, взяв цигарку. І я так став на балконі й дивлюся, а за Києвом різноманітні вогники. Я так голову піднімаю, хмарно й моросить дощ. Я витираю рукою лице, а вона чорна. На балконі білий кахель, а його немає. Я ногою раз - а там сажа просто-напросто. Я думав, що якісь торф'яники горять. Але ж думаю, чому різноманітними кольорами.
Ну і врешті докурив цигарку і заходжу, кажу: "Тая, ти права, війна". Що я перше зробив? Подзвонив продюсеру. Навіть не як своєму другу, як брату. І в нас в Києві нікого немає. Він слухавку не підняв, я подзвонив дружині. Кажу: "Ніно, якщо я не помиляюсь, війна". Ми приїхали, вся сім'я сіла в машину з нами, і він залишився вдома.
Звичайно, ми зрозуміли, що це вже той страшний момент. Ми поїхали в той же день. Коли приїхали на захід, дочекалися Олександра. І вже 27 лютого без Олександра ми виїхали машиною через кордон.
Те, що про мене говорять, що я виїхав "під пледиком" і таке інше, знову повторюю. Який плед? По-перше, той, хто пише, він зі мною там був, він мене там бачив? По-друге, людина, яка перетинала кордон у своєму житті, може сказати, як це можна виїхати з нашої країни під якимось пледом чи в багажнику? Чи це просто неповага до наших прикордонників і наших законів?
Один раз я сказав, що ми виїжджали 26 лютого. Ми мали виїжджати 26-го, але Олександр не приїхав. 27 лютого ми виїхали, але за офіційними документами, тому що я вже 25 років резидент Німеччини.
– Як ви думаєте, чому ваш продюсер так вчинив?
Таюне: Я цих людей вважала нашою сім'єю. Вони в нашій сім'ї жили більше, ніж у себе. Розумієте? Як завжди, буває приїжджаємо, тижнями на гастролях, вдома нічого немає. Вони не біжать до себе додому, чогось у нас.
Олег: І це було кайфово, це було нормально.
Таюне: Ми сприймали їх рідними людьми. Вони прожили в нас приблизно два тижні. І мені не було шкода, ми дуже гостинні люди. Але це мало такий вигляд, наче вони жертви, а нас це не стосується. Я навіть про те, що я своїх десь у чомусь обмежувала, щоб гостям було зручно.
Я зараз починаю думати, чому так трапилося. Річ у тому, що протягом всього часу було багато всяких нюансів. Там у сім'ї були алкогольні проблеми. Одного вечора вони посварилися між собою. І дуже сильно.
– На відстані тобто? Олександра ж не було у вашому домі.
Олег: Він приїхав пізніше.
Таюне: У нас ще була німкеня, подруга мого сина. Вона злякалася. Це було дуже голосно. Ми живемо в Німеччині, і це німецький дім. Я дуже злякалася, що прийдуть поліцаї, то розбиратися будуть уже з нами, адже житло наше.
Олег сказав, що якщо ви в нашій квартирі, то так не робить. І ми пішли спати. Ми їх залишили на кухні. Ми хотіли допомогти. А коли ми рано прокинулися, їх уже не було. Ні "дякую", ні "до побачення".
Якщо якась проблема чи образа, давайте зустрінемося й поговоримо.
– Ви зв'язувалися опісля цього?
Таюне: Я набрала Ніну. Запропонувала зустрітися, поговорити про те, що відбувається. Вона сказала, що ми говорити не будемо.
– Якщо ви були партнерами, як ви поділили права? Як ви виконуєте зараз свої пісні?
Олег: Як виконував, так і виконую. Це абсолютно мої пісні. І ніхто не має права їх забрати, тому що я їх писав, я їх робив. У мене на кожну пісню є папка, де написана дата. Це те, що мені дав Господь Бог. І ніхто не має права мене це забрати.
Чому так сталось взагалі, мені здається? Тому що у 2018 році я підписав доручення йому на все, тому що в мене не було часу. Звичайно, він мав право робити все за спиною, але до сьогоднішнього дня ніяких паперів я не бачив.
Я знаю про один документ, і я скасував те доручення, якщо я не помиляюся, десь рік тому. Так що сьогодні цього всього немає. Все, інше, що відбувається за моєю спиною, я про це не знаю.
На 99,9% всі пісні мої. Абсолютно мої. Є одна пісня, яку я колись купив і ту переробив на 70%. Це було, мабуть, років 12 тому. Все інше абсолютно стовідсотково моє. Всі пісні зареєстровані, все офіційно і все законно. І на кожну пісню в мене є доказ, що це моя пісня. Це мій текст і все інше.
– Що з вашими російськомовними хітами?
Олег: У 2006 році я приїхав в Україну зі своїми піснями. пішов до музичних продюсерах і почав показувати. Це те, що сьогодні боляче всім слухати.
Уявіть собі: показуєш нашим провідним продюсерам свої пісні. Вони слухають і кажуть: "Олег, пісні круті, гарно співаєш, але це нікому не потрібно". А я такий: "А чому не потрібно?" А вони мені: "Переклади все російською".
Я просто-напросто творчо підходив і від цього кайфував, все. Але на той момент 70% всієї продукції в Україні були російськомовними, і це приносило кошти. У мене на той момент було буквально декілька пісень російською мовою.
Так, я писав російською мовою. Сьогодні 64 пісні зі 115 у мене російською мовою. Яке я маю право від них відмовлятися? Коли люди, організатори, власники залу кажуть тобі не перекладати, тому що вони йдуть послухати те, що було, цю безтурботну ностальгію.
Таюне: Я, наприклад, з Черкащини. Це нібито як центр України. Я з дитинства говорю українською мовою, суржиком. І коли я їздила в Смілу або Черкаси, там ті, хто говорить українською мовою, були "селюками, колхозом". Тут мене постійно мовою гноблять. Слухайте, як на те пішло, то ворог - не мова. Ворог може говорити не тільки російською мовою. Як показує практика, й українською в спину дають.
Олег постійно спілкується напряму із воїнами, і дуже багато говорять російською мовою.
– Дозвольте, я вам тут заперечу. Те, що військові говорять російською, це не є аргумент. Тобто ці люди вже роблять настільки свій максимум, що від нас говорити українською - це наш мінімум. Я не сприймаю цей аргумент.
Олег: Я вас розумію. Я маю на увазі: ті люди, які не там, цього не розуміють і просто розставляють по якихось поличках і оголюють ті речі, які людина, яка робить свою святу справу, не збагне.
І зрештою рано чи пізно приходить момент, коли вони кажуть: "Просто задовбали. Давайте закінчимо війну і зробимо так, щоб наша країна була вільна, жила, щоб не гинули люди".
Коли на українську мову вводили квоти, мене запитували: "Пане Олеже, а ви вважаєте, що 25% україномовного контенту - це достатньо?" Як на мій погляд, це має бути 100% українського мовлення в нашій країні.
Але є інша справа - не забороняти іншу мову. Хто хоче, вивчайте російську мову, відкривайте якісь приватні школи й таке інше. Чи китайську, чи англійську. Це дуже добре. Тим паче в Україні дуже величезний відсоток, який розмовляє досі російською мовою.
Я веду до того, що не може так, щоби коли в нас величезне горе, ми брали за ворога мову. Не мова на нас напала, а напала на нас інша нація - Росія. І навіть не Росія, а її власники. Я маю на увазі, це влада. Це просто історично тяжкий момент.
– Якби мова не була такою важливою, то чому вони забороняли її протягом тих століть, коли ми були в Російській імперії, в Радянському Союзі, якщо вона не важлива?
Олег: Ні-ні, мова важлива в державності. Ми не маємо про це говорити. Мова має бути стовідсотково українська, наша українська мова.
– Але пісні?
Олег: Знову ж таки вони вже є. Це наша історія. Сьогодні я не пишу російською мовою, але я виконую відсоток тих хітів, які народилися в той час, коли ми безтурботно жили.
Річ у тому, щоби це було державно. Коли воно державно й дається людям можливість, любов до своєї країни, а не так, що ти маєш говорити.
Тоді коли ми будемо жити в добробуті, працювати, процвітати в нашій країні та зрештою не думати, а куди можна поїхати у світі десь пожити й заробити кошти.
Чому ми поїхали тоді до Німеччини? Ми були в черкаському хорі, ми були вже зірки такі, що ой-ой-ой, нас впізнавали на базарах і таке інше. Все було круто. Але тобі жити за щось потрібно. Ти ж не можеш все життя в гуртожитку проживати? Не можеш. Риба шукає там, де глибше, людина там, де краще. Якщо у своїй країні вона цього не бачить, як я можу себе реалізувати, вона шукає в іншій країні.
Ви думаєте, що ці всі люди, які виїхали зараз, ми, зокрема, 25 років тому, просто так, бо нам хотілося в іншу країну, бо в нашій все зашибісь? Ні! Ми шукали, де краще, де ми можемо себе реалізувати, де можемо заробити гроші.
– Наскільки я вже зрозуміла, то ви виконуєте російські пісні, коли вас просять про це публіка, правильно?
Олег: Прошу зауважити, що це наші люди, це українці.
– Як ви думаєте, як публіка в Україні відреагувала б, якби ви виконали російську пісню?
Олег: А як відреагувала публіка, коли Андрій Данилко виконував? Так, це був великий скандал, але це є. Я не буду говорити, це добре чи недобре. Я не маю права когось засуджувати.
Що таке взагалі концерт? Людина йде на концерт для того, щоби розвіятись. Я звичайно думав над цим і хотів перекладати деякі моменти українською мовою. Але я зрозумів, що воно є наскільки все штучним.
Знову ж таки, слухати це сьогодні тяжко, тому що ми тільки чуємо російську мову, вже думаємо тільки одне, і знаємо тільки цю агресію. Але це є наша історія, і це спогади того безтурботного життя. Повторюю знову: не мова на нас напала.
– Ви почали випускати пісні німецькою і я, здається, навіть чула переклади українських хітів на німецьку. Що це за стратегічний хід?
Олег: Якщо говорити про україномовні хіти, то думаю, мені здається, ви почули пісню "Наталя". Це взагалі було, мабуть, років п'ять чи шість тому. І чесно кажучи, так воно відбулося. Дуже легко, тому що в мене фраза народилась: "Ната, Наталя, Наталі ком ві фа на Берлін". І все.
Якщо ти хочеш це зробити спеціально, це дуже складно, але воно слава Богу є, і воно реально звучить іншою мовою цікаво. Якщо воно тобі десь народжується, так. Але стратегічно пісні перекладати - це не для мене. Якщо вже по правді пішло, то я ще років 15 тому почав писати німецькомовний альбом. Але просто закинув, тому що часу не було.
До речі, в мене зараз ще написалася пісня італійською мовою, але текст не до кінця написаний. Знову ж таки: воно мені приходить, я знаю, якою мовою вона може звучати ця пісня. Російською мовою, повторюю, не пишу. Це мій принцип.
– У попередніх своїх інтерв'ю ви розповідали, що якщо написати німецькою мовою хіт, то роялті в Німеччині можуть скласти до 3 млн євро на рік.
Олег: Так. Такі пісні як "Ніно", такого рівня популярності, якби вони народилися в Німеччині, абсолютно підтверджую це в районі таких сум. Німецькомовний хід десь в таких сумах визначається.
Але якщо ви натякаєте на те, що я спеціально перекладаю німецькою мовою… Дасть Бог - воно само по собі буде. Тут не можна придумати хід і розраховувати, що я буду по 3 мільйони заробляти. Якби так було, на початку війни моя допомога була б в мільйонах євро.
Це не так. Пісні вистрілюють не через те, що ти продумаєш щось прагматично. Взяти пісню "Вовчиця". Я ніколи не думав, що вона буде хітом. Я заспівав у студії та плакав, мене розносило на ганчір'я. А на другий день я послухав у колонках, і воно мені все різало слух.
Через дев'ять місяців знову з туру приїхав, заспівав їй без емоцій. А потім послухав і такий: "Щось є". Коли ми одного разу їхали через таможню, і на паспортному контролі жіночка паспорт відкриває й каже: "Та, "Вовчиця" то є фурор". А вона тоді ще була свіжа, я взагалі нічого не розумів.
Вона досі робить цей фурор. І це не можна придумати. Тому що "Вовчиця" є етнічно українська картина. Вона підходить до моєї нації. Я її не продумував.
– Чому в Україну з виступами не приїжджаєте?
Олег: Якщо є ця можливість, я приїду, я зроблю той концерт. Я знаю, що він буде саме на фоні того, що сьогодні про мене оце все лайно розносять. Люди знають, що це не так.
Але на цю мить три роки мені ніхто не зателефонував, жоден організатор з України й не сказав: "Олеже, давай приїдь в Україну, я проведу тобі концерт". Чекайте, люди добрі. Я не організатор, я можу прийти й заспівати.
– Чи може артист сам виявити ініціативу і сказати: "Я хочу приїхати, мене чекають". Ви можете це зробити?
Олег: Ні. Тому що організатор організовує концерт. Він не співає на сцені. Я можу заспівати. Все організувати - сцени, майданчик, місто і таке інше - це, по-перше, капіталовкладення. Ніхто з артистів, яких я знаю, не будуть це робити. Кожен має робити свою справу.
Як було раніше. Мені телефонують: "Ми хочемо провести твій тур там-то. Згоден ти чи не згоден?" І ти говориш, їдеш ти за касу чи на гарантію. Гарантія - це коли організатор тобі дає кошти за те, що ти виступиш. За касу - це заробіток з квитків. Після розрахунку з усіма ти отримуєш залишок. Ми ніколи ніде на гарантію ніколи не їздили.
І якщо я не помиляюся і з уст мого директора було, що я був єдиний в Україні, який їздив за касу. Продав два квитки - це твоє. Продав 2 000 квитків - це твоє.
– Чи пояснюють організатори, чому вони вас не кличуть?
Олег: Можливо, хотіли раніше, але я не знаю. І ми говоримо зараз про Олега Винника. Я не знаю, з чим це пов'язано. Організатори теж міняються. Ті організатори, які були в мене в Україні, живуть за кордоном теж.
– Чи не думаєте ви, що організатори не кличуть якраз таки через те, що ви поїхали та багато проти вас негативних чуток? І організатори не хочуть на себе отримати якийсь негатив.
Олег: Мені це взагалі, взагалі, це вже не важливо. Вже не важливо. Хто та що про мене думає, це мені вже не важливо. Я наскільки наївся всього цього і наскільки в мене вже імунна система загартована, мені вже абсолютно це не цікаво.
Про мене пишуть, що я скандальний артист. В якому скандалі мене хоч хтось бачив?
– Перепрошую, але багато хто вас називає зрадником.
Олег: Чому зрадник? В чому зрадник? У тому, що до війни, ніхто не знав про ці всі благодійності й таке інше? Скільки всього було! Я взагалі людина така: ліва рука зробила, права це не бачить у хорошому сенсі.
Якщо в цьому зрадник, обзивайте мене, як хочете. Звичайно це образливо. Я не вважаю себе зрадником і ніколи в житті не буду вважати. Зрадники - не я, а зрадники ті, які на тому боці, переходять на той бік. Я ніколи не відрікався від своєї країни, а навпаки роблю все, що я можу зробити.
Якщо це зрадник, будь ласка, називайте мене. Я 25 років мешкаю в Німеччині, спілкуюсь вільно німецькою мовою, відпрацював у найбільших мюзиклах світу головні ролі. Я в цьому зрадник? У тому, що ще коли мою країну ніхто не знав, як Україну, а я вже у 2003 році тримав свій прапор і преса вже це опублікувала?
Сьогодні це все настільки упереджено. Але мені здається, що не через це мене так називають, а через те, що хтось пускає цей хейт пускає і люди чіпляються за це все. Прозріння буде.
Таюне: Олег конкурент, він сильно яскрава людина. На ньому і заробляли, і досі заробляють. Але в саму Україну Олег вніс немаленьку частинку себе і творчості, яку ніхто не помітив. За весь час існування Олега Винника хоч хтось ну хоч якось? У ті часи всім народні, заслужені, всім все давали. Він не для цього працює, але ніхто за Олега нічого не сказав хорошого. Ні разу. Якщо тільки висміяли.
І мені образливо за те, що стільки талановитих українських людей так недооцінюють? А потім, я знаю, повірте мені, будуть книжки писати. І зараз розписують про Олега дисертації як про феномен. Повірте мені, згадайте, прийдете і скажете мені, скільки потім напишуть про нього.
Люди оцінили. І люди його люблять за його людяність. За те, що він справжній. Якщо хтось знає тільки "Ніно" і "Вовчицю", то не чули вони Олега Винника, які глибокі в нього пісні. Я їх можу перераховувати й говорити про це безкінечно, правда. Тому що ти того вартий.
– Але ж з колегами ви не відчували якоїсь недооціненості, ви ж відчували себе на рівні, я впевнена в цьому.
Олег: З колегами ні звичайно. Але там відчувалася заздрість. Я до цього ставлюся колегіально. Ми всі певною мірою конкуренти один одному. І я не потребую ніякої там оцінки від моїх колег. Для чого воно мені? Найголовніше - це люди.
Таюне: Навпаки коли є конкуренція, є розвиток. Це поштовх щось зробити, щось створити, розумієте. Тоді шоубізнес цікавий. І от Олега зараз немає, і це дуже відчутно.
– А з ким ви сьогодні підтримуєте зв'язок?
Олег: З Данилком. До речі, був нещодавно на концерті. Я подзвонив Данилку, кажу: "Запрошуй на концерт". Я ж у Берліні живу, ти приїжджаєш у Берліні.
Анатолій Матвійчук, до речі, теж людина, яка за мене замовила слово. Це просто глиба. Це наскільки вихована, достойна, мудра, розумна людина.
Оля Сумська. Недавно теж зателефонувала мені, попросила квиток. Петро Мага також, наприклад. Вони є, ці люди, з ким ти підтримуєш. Це не годинні розмови, але це теплі людські стосунки.
Я не говорю ніяких поганих речей про колег, але чесно кажучи Оля Полякова. реально мене образила. Привселюдно. І люди мені пишуть: "Олег, а яке ви мали право кинути людину?" Вона там щось придумала собі, розповіла. Ми на початку війни ще спілкувалися.
Мені надіслали пісню "Длинноногое счастье", я її сам зробив. Я не взяв ні цента, а вона мені дуже тяжко вдавалась. Але це, я вважаю, був хіт. Тоді почалась війна, а пісня російською мовою. Але кліп ми зняли. А тоді я в пресі читаю, що я нібито кинув її на 150 тисяч доларів і не приїхав на зйомки.
Таюне: Оль, я хочу запитати, які гроші Олег тобі винен? Ти хоч розкажи, будь ласка, хоч ми знали.
Олег: Це дуже великі гроші. Я не знаю, чому так? По-перше, кліп ми зняли. По-друге, чому ж тоді, якщо вже на те пішло, Оля не говорить про її працівника, який в мене приписаний у моїй квартирі в Берліні? Людям, які приїхали в Німеччину, щоб далі документально легше було.
Це не мої справи, але я просто до чого веду. Зняли кліп, я його монтував. У нас були нормальні стосунки, але чому така брехня? Це ж можна перевірити. Є навіть зйомки цього кліпу
– Торкнімося ще однієї теми, яка стала полем для чуток. Це ваше здоров'я. Ви розповідали раніше, що в роботі ви не дуже стежили за своїм станом і зрештою це призвело до певного погіршення.
Олег: Коли людина займається своєю справою, це нормально. Але це призводило до таких наслідків, які реально впливали на на концерти й тури. Були моменти, коли я скасовував концерти через здоров'я. Тому що я не вмію співати під фонограму. Ніколи в житті цього не робив.
Багато писали, що я виїхав за кордон на лікування. Ні. Це неправда. Я поїхав додому, до свого сина. На початку війни я мав це право зробити. Але, що стосується здоров'я, я не хочу називати ці всі хвороби. Все, що писали в інтернеті, абсолютно не те.
Я також не хочу забирати у своїх глядачів цю добру ілюзію, яка мотивує до життя. Я хочу, щоб артист був для них здоровий. Для чого мені розповідати, чим я колись хворів, які труднощі? Труднощі у всіх є, але це не головне в нашому житті. Вони є, і вони ідуть далі.
Зрештою приходить той момент, коли ти просто не можеш з ліжка встати. Просто не можеш. Фізично не можеш. Звичайно, є дружина, є син, є моя сім'я, яка взяли все у свої руки і мене до лікарів. Але я не хочу називати свої діагнози.
Якщо ви мене запитаєте: "Олеже, можливо, ти подумав, що сцена - це вже не твоє?" Моє. Тому що без неї я не можу, тому що це мій хрест. Що в мене є житті? У мене є дві речі. Можливо, для когось вони маленькі. Це є сім'я і моя робота. А що за робота? Це музика.
– Розкажіть про ваші документи, з якими ви живете в Німеччині чи приїжджали в Україну. Ви не є громадянином Німеччини, ви є громадянином України?
Олег: Абсолютно правильно. Я є громадянином України. З 2000 року я проживаю в Німеччині, резидент Німеччини. Люди не можуть зрозуміти слово "резидент". Вони плутають його з громадянством.
З 2000 року за законом України я і моя дружина здали за місцем приписки в Україні свої паспорти до паспортного столу. І ми живемо до сьогоднішнього дня за закордонним паспортом. Ми стали на облік в українське посольство в Берліні, тому що я приїздив в Україну автівкою. Якщо ти автівкою приїздиш, то через два тижні маєш вивезти свої автівку з України. Тоді є проблеми. Це було проблематично завжди.
Сьогодні я проживаю в Німеччині, я українець, хоча я маю право бути громадянином Німеччини з 2009 року.
– І не плануєте, я так розумію?
Олег: Поки що не планую, буду відвертий. Я пам'ятаю, як у 2006 році приїхав до України прорекламувати свій альбом. себе взагалі і ходив по радіостанціях. І на радіо "Ера" ведуча мені каже: "Олеже, ви вже, напевно, німцем стали". Я витягую паспорт свій і даю їй. А вона відкриває і так каже: "Хух, свій".
Тоді вже можна було казати "зрадник", але цього не відбулося. Я до сих пір залишаюсь українцем, проживаю на території Німеччини, офіційно сплачую податки. Працюю в Україні - сплатив податки, працюю в Німеччині - сплатив податки. Що може бути ще третього?
– Слава для вас - це благодать чи це кара?
Олег: Це ноша, це хрест. Слава почала виражатися ще в школі, коли я почав грати на гітарі. Я зрозумів, що воно відбувається ефектно, що до тебе є симпатія, люблять тебе бачити, слухати, хоча мені було все до одного місце. Я соромився співати взагалі.
Чесно, не скажу, що якби можна було повернути все, я прожив би по-іншому. Не проживеш, тому що Творець все продумав.
Це моє життя, воно належить мені. Люди мене люблять. Що воно не було б, є факт, є моє життя. Звертати з цієї стежки було б недоречно, тому що я відчуваю людську потребу.
Треба далі жити, творити, писати й не буду ніколи в житті скаржитися, чому в мене така. Так, вибрано, і так воно є. Зрештою ми всі в праві відмовитись від цього.