"Є ролі, які мені не потрібні": Артем Пльондер - про блогерів у кіно, "Х-фактор" і гонорари
Самопроба за 15 хвилин, дитячий мультфільм на фоні та несподіваний дзвінок із новиною про затвердження - шлях Артема Пльондера до першої великої головної ролі почався майже випадково. Уже незабаром актор постане в образі Івана Виговського у пригодницькому серіалі "Пригоди козака Виговського", прем'єра якого відбудеться на телеканалі "2+2".
Про хвилювання перед прем'єрою, ролі, від яких він готовий відмовитися незалежно від гонорару, блогерів у кіно, участь у "Х-факторі", шлюб із колегою та виховання маленької доньки під час війни - у відвертій розмові актора Артема Пльондера для РБК-Україна.
Новий серіал і головна роль
— Артеме, вже зовсім скоро глядачі побачать вас у головній ролі в серіалі "Пригоди козака Виговського". Що для вас особисто означає ця прем'єра і з якими емоціями ви її чекаєте?
— Передусім я хотів би сказати велике дякую нашим захисникам і захисницям, які зараз захищають нас. Бо без них не було б ні цього інтерв'ю, ні "Виговського", ні прем'єри, на яку я так чекаю.
Дай Боже, щоб усе якнайшвидше закінчилося нашою перемогою, щоб ці імперії впали й це кровопролиття припинилося.
А якщо говорити безпосередньо про "Пригоди козака Виговського", то я справді дуже чекаю на прем'єру. Якщо не помиляюся, приблизно рік тому ми почали знімати цей серіал.
Чекаю з нетерпінням і сподіваюся, що нашому глядачеві сподобається ця історія, тому що вона дуже близька нам.
Це не просто якась історична реконструкція. Це історія про нас із вами, про мене, про вас і про людей, які зараз живуть в Україні. Тому думаю, що глядачам буде цікаво.
Які в мене очікування? Тут є два варіанти: або це буде дуже класний і крутий матеріал, на що я сподіваюся, або все буде так, як буде.
— Розкажіть, як проходили проби на роль Івана Виговського. Як ви до них готувалися і що, на вашу думку, допомогло вам переконати творців серіалу?
— Насправді історія проб доволі цікава. Я знав, що триває кастинг до пригодницького проєкту, тому що наше кіноколо досить невелике й усі приблизно знають, які проєкти запускаються.
Але мені проби спочатку не надсилали. Я подумав: "Добре, значить, це не моя історія".
А потім, за кілька днів після того, як я дізнався про проєкт, мені написав кастинг-директор і сказав, що потрібно записати самопробу. Причому зробити це треба було дуже швидко.
Я був удома з дружиною та дитиною, ми саме збиралися в невелику подорож. Потрібно було терміново записатися, тому що потім можливості якісно зробити самопробу вже не було б.
Ми ввімкнули доньці мультфільм, хоча робимо це дуже рідко й намагаємося обмежувати телевізор та гаджети. Вона бігала, щось кричала, а я постійно просив: "Машо, тихесенько, тихесенько".
У результаті ми записали пробу буквально за 10-15 хвилин, тому що вже мали виїжджати.
Я тоді подумав: "Якщо спрацює - значить, це моє. Якщо не спрацює - значить, не моє".
Приблизно через два дні мені написали, що чекають на живих пробах. На такому кастингу ти вже знайомишся з режисером і отримуєш від нього конкретне завдання.
Коли я приїхав, побачив інших акторів, які також пробувалися на роль Івана Виговського. Вони вже були в костюмах, усе виглядало дуже серйозно.
У моєму розумінні, якщо актор уже пробується в костюмі, це приблизно третій або четвертий етап кастингу, майже фінальний, коли людину мають затверджувати.
А я прийшов собі у звичайних штанах, пам'ятаю, що був у вишиванці. Подумав: "Треба спробувати. Якщо мене покликали, значить, не просто так".
У мене було дві сцени. Я не скажу, що вийшов із кастингу в захваті від себе. Не все вдалося так, як я собі уявляв.
Але я намагався виконати завдання, яке на початку проб поставив переді мною режисер Семен Горов.
Через декілька днів мені зателефонували й сказали, що мене затвердили. Я був нереально вражений, просто в шоці.
Це моя перша головна роль у серіалі. Хоча з огляду на те, як ми знімали і яким масштабним буде цей продукт, його навіть можна назвати кіно.
— Наскільки режисер Семен Горов давав вам свободу імпровізувати, пропонувати власне бачення героя та додавати щось від себе?
— Це була абсолютна свобода з боку режисера. Не було жодних жорстких рамок і не було такого: "Роби лише так, як я сказав. Стань сюди, потім зроби ось так".
У нас були сцени й запропоновані обставини. Семен сказав мені: "У тебе є ці обставини. Давай живи в них. Як би ти зіграв цю сцену? Як ти бачиш цього персонажа? Покажи мені".
Я зрозумів, що все, що до цього думав і вибудовував стосовно персонажа, маю зараз продемонструвати.
Уся робота будувалася на взаємній довірі. Мені здається, у той момент Семену потрібно було побачити, наскільки я відчуваю цей матеріал так само, як і він.
Напевно, склалося так, що ми справді побачили його однаково.
Професійні принципи та сучасне кіно
— Говорячи про вибір ролей, ваш колега Олексій Гнатковський якось заявив, що відмовлятиметься від проєктів, у яких українців показують меншовартісними або недолугими. А чи є ролі, від яких ви відмовилися б незалежно від гонорару?
— Звичайно. Мені пропонують ролі, але іноді, коли я читаю сценарій, розумію, що конкретний персонаж або матеріал будуть нецікавими й не на часі.
У такі моменти я кажу: "Ні, мені це не потрібно". По-перше, я зараз вибудовую свій імідж і свою кар'єру. Є ролі, які можуть негативно вплинути передусім на мене.
Я беру на себе певну відповідальність, тому що на мене дивляться люди. Вони бачать те, що я проєктую, і чують те, що я говорю.
А говорю я текст, який написали сценаристи. Тому коли бачу, що цей матеріал зараз не на часі й, на мою суб'єктивну думку, не потрібний, я відмовляюся і не працюю з ним.
Водночас зараз таких поганих історій стає дедалі менше. У нас з'являється більше свідомих і талановитих сценаристів та продюсерів, які створюють щось справді цікаве, якісне й потрібне українському глядачеві.
Думаю, кожен актор, який поважає себе, час від часу відмовляється від історій, які йому не потрібні.
— Ще одна тенденція сучасної кіноіндустрії - популярність у соцмережах іноді стає своєрідною перепусткою в кіно: ролі отримують блогери без професійної акторської підготовки. Чи не знецінює це, на вашу думку, професію актора?
— Тут усе залежить від конкретного проєкту, ролі, партнерів і режисера.
Наприклад, я бачив Лесю Нікітюк у фільмі "Песики", і це була дуже хороша робота. Там були неймовірно сильні партнери, класні акторські роботи та режисер, який розуміє, як правильно вибудовувати драматургію в комедії.
Я дивився на неї, мені було справді цікаво. У неї вийшла дуже хороша акторська робота.
Ми всі знаємо, скільки в Україні є блогерів. Вони неймовірно багато працюють, тому що блогерство - це дуже важкий шлях. Можливо, інколи актори навіть не настільки завантажені, як вони.
Тому я з повагою ставлюся до їхньої роботи. Але коли йдеться про серйозні акторські завдання, то можуть траплятися невдачі й невдалі картини.
Коли серіал або фільм має суто розважальний характер, людина хоче ввечері відволіктися, увімкнути ноутбук і подивитися проєкт із блогерами, яких знають і люблять мільйони, - це також має право на існування.
Люди йдуть на блогерів, за якими стежать у соцмережах. Такі проєкти також можуть бути успішними.
Але актори від самого початку навчання в університеті дуже багато працюють, щоб досягти певного професійного рівня. Ми роками навчаємося, працюємо в театрі, розбираємо п'єси й відточуємо ролі.
Блогерство й акторство - це просто різні професії. Якби мені зараз сказали постійно знімати відео, монтувати їх, вигадувати контент і працювати як блогер, мені було б дуже важко.
Так само блогерові може бути складно ходити до театру, місяцями працювати над п'єсою та вибудовувати роль.
Водночас українцям сьогодні потрібне різне кіно. Потрібні й легкі розважальні історії, які допомагають відволіктися, і складні соціальні драми.
Ми живемо в постійних емоційних гойдалках. Сьогодні стається трагедія і ми оплакуємо загиблих, а завтра радіємо успіхам наших спортсменів або військових.
Тому зараз потрібні різні фільми, які відповідатимуть цим дуже різним емоційним станам.
— Ви працюєте не лише в кіно, а й у театрі. Водночас актори нерідко відверто говорять, що театральної зарплати недостатньо для фінансової стабільності. Як із цим у вас: чи доводиться поєднувати театр з іншими проєктами та заробітками?
— У "Театрі Золоті Ворота" невеликий колектив, у нас дуже хороші вистави й завжди можна домовитися та підлаштувати графіки.
Можна прийти й сказати: "Мене затвердили в проєкті, у мене буде стільки-то знімальних днів і такий-то період роботи. Давайте спробуємо все поєднати".
Нам завжди йдуть назустріч, тому ми допомагаємо одне одному. Ніхто нікого не залишає в біді, тому що всі знають рівень театральних зарплат, а жити й працювати потрібно.
Іноді на першому місці для мене стоїть театр, тому що постановка певного режисера може бути настільки потужною, що дуже хочеться в ній попрацювати. А кінопроєкти ще будуть.
Але іноді доводиться робити інший вибір.
Приблизно рік тому, коли мали початися знімання "Пригод козака Виговського", мене затвердили на роль у театральній виставі режисерки Оксани Дмитрієвої.
Це була дуже сильна постановка, і я надзвичайно хотів із нею працювати. Але так сталося, що я обрав "Виговського", тому що це був великий шанс для мене в кіноіндустрії.
Я попросив, щоб мене спробували замінити, поговорив із режисеркою та керівництвом театру. Вони поставилися до цього з розумінням.
Тому я завжди роблю вибір між театром і кіно залежно від конкретної ситуації. Але поки що мені вдається поєднувати обидва напрями.
Музика та "Х-фактор"
— В інтернеті вас часто називають універсальним артистом: ви граєте в кіно й театрі, а також професійно співаєте. Що вам усе ж ближче - акторство чи музика?
— Я завдячую своїм музичним смаком сестрі Дарині. Вона свого часу познайомила мене з великою кількістю музики.
Пам'ятаю, тоді я слухав OneRepublic і британський гурт Hurts, який досі посідає особливе місце в моєму серці. Я їх просто обожнюю.
Я ніколи не ходив до музичної школи, не знаю нотної грамоти, але так склалося, що маю слух і голос. Я співаю, мені це подобається, і я дуже люблю музику.
Коли готуюся до будь-якого проєкту в театрі або кіно, одразу шукаю музику, яка може відповідати персонажеві, його віку та внутрішньому стану.
Я взагалі йду життям із музикою. Це неймовірна річ, яку вигадали люди.
Можу трохи привідкрити завісу: цього року в мене буде роль у мюзиклі. Тому я намагаюся поєднувати музику й акторство.
Шкода лише, що не граю на жодному музичному інструменті. Колись щось намагався грати на баяні, можу підібрати на слух декілька мелодій, але це було дуже давно.
Акторство все ж залишається моєю професією, а музика постійно супроводжує мене й дуже допомагає в роботі.
— У вашій творчій біографії є ще один цікавий епізод, про який знають далеко не всі: ви брали участь у "Х-факторі" й дійшли до тренувального табору. Яким вам запам'ятався цей досвід?
— Я завжди намагаюся щось пробувати, тому що мені цікаво. Якщо вже щось собі запланував, мені потрібно пройти цей етап і зрозуміти, чи правильно я рухаюся та чи справді мені це потрібно.
Мені здається, на той момент "Х-фактор" мені не був потрібний. Але моя впертість підказувала, що я все одно маю це зробити.
Це був класний досвід. Такого сильного хвилювання, яке я тоді відчував, у мене, здається, ще ніколи не було.
Я дуже вимогливий до себе. Мені важливо, щоб усе було професійно, відточено й добре підготовлено.
Але я не навчався в музичній школі й професійно не розвивав голос. Співав радше як аматор. Тому участь у шоу була для мене дуже складною і хвилюючою.
Я дійшов до тренувального табору, але вилетів уже після першого етапу.
Водночас я вдячний цьому досвіду. Побачив людей, які були поруч, познайомився з іншими учасниками, слухав, як вони співають, і ми ділилися досвідом.
Це було круто. Хоча зараз розумію, що, напевно, тоді мені це було не дуже потрібно.
— Я переглядала ваш виступ на цьому шоу й помітила, що в коментарях глядачі обговорювали не лише ваш голос, а й зовнішність. Чи не відчували ви тоді або вже пізніше, в акторській кар'єрі, що образ "красивого хлопця" іноді затьмарює ваш талант і професійну роботу?
— Коли мені кажуть, що я красивий, це класно. Я не буду приховувати: вважаю себе красивим, і це нормально. У моїй професії це також нормально.
Але під час участі у "Х-факторі" я ще навчався в університеті й не мав великого досвіду.
Я дуже хотів зніматися, хотів показати світові, що я класний актор. Згодом мої пріоритети й розуміння професії трохи змінилися.
Коли ми приходимо до університету, нам здається, що зараз одразу почнемо зніматися й усе буде чудово. Але ми ще не розуміємо, що це за професія і чого вона вимагає від людини.
Акторство потребує внутрішньої роботи та певних змін. Тому, можливо, колись зовнішність справді могла мені заважати: зовнішність була, а акторського досвіду ще не вистачало.
Потім у моєму житті почали відбуватися події, які розкривали мене як актора. І я дуже завдячую цьому своєму театру.
Театр відіграє величезну роль у житті актора, навіть коли людина працює там недовго.
Не хочу повертатися до того, якою була наша кіноіндустрія до повномасштабного вторгнення, кого тоді запрошували та кого хотіли бачити в головних ролях.
Ми всі чомусь хотіли бути схожими на чужих акторів. У цьому проявлялася наша меншовартість.
Зараз відчуваю, що почав по-справжньому розкриватися в акторській професії. Для цього мені були потрібні ролі, досвід і недоспані ночі над роботами в театрі та кіно.
Родина та особисте життя
— Професія подарувала вам не лише ролі, а й зустріч із майбутньою дружиною - Дар'я також акторка. Те, що ви працюєте в одній сфері, допомагає краще розуміти одне одного чи іноді, навпаки, ускладнює сімейне життя?
— Акторство нам не заважає, а лише допомагає. Звичайно, бувають моменти, коли хтось із нас дуже втомлений і не хоче розмовляти. Ми розуміємо одне одного: якщо в людини був складний день, можливо, зараз її просто не потрібно чіпати.
Думаю, з людиною, яка не працює в цій професії, мені було б складніше знайти таке взаєморозуміння.
Ми обоє розділяємо акторство в житті й акторство як роботу, за яку отримуємо гроші. Для нас це насамперед професія.
Можливо, це також іде від наших батьків, тому що і в Дар'ї, і в мене дуже хороші та міцні родини. Я надзвичайно поважаю і люблю наших батьків.
Ми бачимо приклад здорових сімейних стосунків і намагаємося так само вибудовувати власну родину.
— Чи буває між вами професійна конкуренція, чи успіхи одне одного ви завжди сприймаєте як спільну перемогу?
— Конкуренції між нами немає і не може бути. Інакше для чого тоді все це?
Ми завжди підтримуємо одне одного. Я ділюся досвідом із Дашею, вона ділиться досвідом зі мною.
Вона може прийти до мене за порадою, а я можу звернутися до неї. Це дуже класно, що ми можемо почути й зрозуміти одне одного.
— Ви з Дар'єю виховуєте донечку Марію у надзвичайно складний для країни час - під час тривог, обстрілів і постійної невизначеності. Як вам вдається зберігати для неї відчуття безпеки й щасливого дитинства, коли самим дорослим часом буває страшно?
— Донечці зараз два з половиною роки. Раніше під час обстрілів вона була зовсім маленькою і зазвичай не прокидалася. Але приблизно місяць тому почала прокидатися та запитувати: "Що це?".
Вона зараз уже намагається говорити чіткіше й формулювати свої думки.
Ми намагаємося спокійно їй усе пояснювати: або говоримо, що потрібно спуститися вниз, або що це просто грім і усе добре.
Ми живемо у приватному будинку, тому окремого укриття в нас немає. Неподалік є школа з укриттям, але якщо йдеться про балістику, то доїхати туди просто не встигнеш.
У будинку є місце, де ми можемо сховатися. Поки що наше ППО нас захищає.
Ми намагаємося не передавати доньці власний страх і зберігати для неї відчуття, що батьки поруч та контролюють ситуацію.
На завершення
— І наостанок - короткий бліц. Який фільм ви порадили б подивитися кожному? І яке місце допомагає вам перезавантажитися, відновити сили та знайти нове натхнення?
— Нещодавно в мене закінчився проєкт, який ми знімали на ВДНГ. Там я відкрив для себе Оранжерею.
Знаю, що про це місце багато хто давно знає й часто там буває, але я чомусь відкрив його для себе лише зараз.
Мені там дуже добре. Це затишне й атмосферне місце, де можна випити кави або соку, почитати книжку чи просто побути в тиші.
Я хотів би прийти туди разом із дружиною та дитиною. Тому для перезавантаження порадив би саме Оранжерею на ВДНГ.
А з фільмів пораджу "Вічне сяйво чистого розуму". Це стрічка 2004 року з Джимом Керрі, Кейт Вінслет та Елайджею Вудом.
Я взагалі дуже люблю драму, тому що вважаю себе драматичним актором. Також люблю комедію і мені подобається в ній зніматися, але саме в драмі я відчуваю, що маю більше можливостей щось сказати.
Можливо, цей фільм сподобається не всім, але я все одно радив би його подивитися.
Після нього хочеться сказати: будьте обережними зі своїми бажаннями та словами.