Герой України. Маловідомі факти про Нечуя-Левицького, які вас здивують

Зараз активно обговорюють перейменування вулиць столиці та інших міст України. За нові назви проголосували рекордна кількість киян. Мандрівник та краєзнавець Роман Маленков вважає, що поза увагою залишилося кілька важливих історичних постатей. Зокрема, мало хто говорить про видатного письменника Івана Нечуя-Левицького. А між тим він - зірка та легенда української літератури. Його ім'я вичистии з історії ще за СРСР

У колонці для TRAVEL РБК-Україна Роман Маленков розмірковує, чому варто приділяти більше уваги цій історичній постаті, і чому про нього варто знати якомога більше – і мандрівникам, і мешканцям Києва.

Творець літературної мови. Чому про письменника надовго забули

Останніми днями читаю багато коментарів і пропозицій щодо перейменування вулиць. І не бачу, щоб хтось згадав ім'я одного із найбільших українських письменників – Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Це легенда української літератури. І один із творців мови, якою писали майже усі українські письменники 20 століття.

Іван Нечуй-Левицький – герой України. Адже в останню чверть ХІХ століття, в умовах російських циркулярів про тотальну заборону української мови, він був чи не єдиним, хто по-справжньому відстоював мову. І, фактично, відстоював Україну. Саме тому машина російської пропаганди майже стерла його ім’я з української історії й із пам’яті українців. Тепер треба проводити зворотну роботу – відновити справедливість про одну із найвеличніших осіб в українській культурі.

• "Іван Левицький — се великий артист зору, се колосальне, усеобіймаюче око України" (Іван Франко);
• "Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя!" (Михайло Коцюбинський)
• "Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору…, як "Кайдашева сім’я" Нечуя (Максим Рильський)

Фото: Іван Нечуй-Левицький з учасниками "Київської громади", 1873 рік (wikipedia.org)

Іван Нечуй-Левицький першим розширив межі української літератури до "нормативів" літератури світової, і саме йому українські письменники ХХ століття завдячують літературною мовою – більшість із них писала саме мовою Нечуя. Іван Семенович першим показав у своїх реалістичних творах всі верстви населення України: інтелігенція та духовенство, поміщики та купці, селяни та робітники – усі є на сторінках його творів.

Нечуй-Левицький розширив жанрові межі української літератури: оповідання, повісті, романи, новели, п’єси, нариси, есе, критична публіцистика, етнографічні статті – за що тільки не брався письменник. Він писав про найбільш західні села українців у далекій Малопольщі, та про міста колишнього князівства Данила Галицького, наприклад про Дорогичин, в якому Данило коронувався на короля; писав про українське Причорномор’я, а найбільше – про рідне Надросся та про Київ.

Першим почав писати про тотальну русифікацію в Україні

Нечуй-Левицький першим почав писати про політику тотальної русифікації в Україні. В багатьох творах він висвітлював процес русифікації в освіті ("Хмари", "Причепа", "Над Чорним морем"). Детальні власні спостереження та аналіз русифікації в освіті Іван Семенович висвітлив у наступних творах: "Російська народна школа на Україні", "Педагогічний прояв у російській народній школі", "Школа повинна бути національною".

Ще одна особисте досягнення Нечуя – він першим почав висвітлювати проблему русифікації літератури. Будучи викладачем російської мови і літератури, Іван Семенович нещадно критикує владу за повсюдне масове нав’язування російської літератури для неросіян.

Фото: Письменник першим почав говорити про проблему русифікації літератури (istpravda.com.ua)

"Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини", "Україна на літературних позвах з Московщиною" - ці твори не видавалися у період СРСР, адже їх вважали націоналістичними, як і твір "Світогляд українського народу" – не може бути окремий світогляд в українців. За таке Нечуй потрапив у немилість до росіян, і ті зробили усе, щоб нащадки забули про великого класика.

Нечуй-Левицький вважав найбільшим недоліком української інтелігенції те, що російська література їм замінила власну, національну. До речі, для багатьох регіонів України ця проблема актуальна ще і нині.

Твори Нечуя-Левицького – найкращі про українське село

Вважається, що творчість Нечуя значно прискорила розвиток української літератури, розширивши її межі у всіх можливих напрямках. А ще Іван Семенович, разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм, став перекладачем першої україномовної Біблії, яка вийшла друком у Відні, у 1903 році.

Твори Нечуя-Левицького - найкращі про українське село, найдетальніші і найбільш поетичні, хоч і прозові. Але писав майстер не лише про село. 33 роки він жив у Києві, і написав немало неймовірних творів про нашу столицю. "Київські прохачі", "Афонський пройдисвіт", "Хмари", "Апокаліпсична картина Києва", "Вечір на Володимирській гірці" – дуже рекомедую. А ще він написав твір, який знають усі кияни, і обожнюють.

Була у Івана Семеновича п'єса про життя на Подолі – "На Кожум'яках" називається. Прочитав її інший наш великий класик - Михайло Старицький, і був вражений. Але він відразу зрозумів, що для сцени ця п’єса задовга – шість дій аж. І звернувся до Нечуя-Левицького.

Старицький у листі від 17 березня 1883 року писав так:

"Дорогий і вельмишановний Іване Семеновичу! Драматичний комітет мені доручив переглянути Ваші "Кожум’яки" і виробити план, як би їх пририхтувати до сцени. Я зробив це і читав свій план, і його дуже хвалили: отож тепер засилаю його до Вас на санкцію. Будьте ласкаві, прочитавши, найшвидше його повертайте назад з відповіддю".

Фото: Нечуй-Левицький дуже любив Андріївську церкву (Віталій Носач/РБК-Україна)

Також Старицький просив, щоб і його прізвище додали, як співавтора: "Щоб було написано: "Комедія Левицького-Старицького". Коли згода, то продивіться план, зробіть свої уваги і пришліть мені його зараз же, тоді і мерщій візьму до діла". Згоду на це Нечуй-Левицький дав, і п’єса з подвійною назвою "Панська губа, та зубів нема (За двома зайцями)" вперше 1890 році була опублікована у збірці творів "Малороссийский театр" за двома підписами: Левицький-Старицький – такою була згода і воля письменників.

В період СРСР його ім'я "витерли" з історії

У радянський період Нечуя-Левицького "витерли" з історії – із роду священників та ще й націоналіст – такі автори не потрібні були радянській владі. Із авторів популярної п’єси “За двома зайцями” Івана Семеновича викинули, залишивши лише Старицького. І навіть Вікіпедія називає автором Старицького.

Про Нечуя-Левицького забули – неймовірна несправедливість. На Андріївському узвозі стоїть пам’ятник героям твору, яких вигадав саме Нечуй-Левицький, але щодо автора…

Хто проводив найкращі екскурсії про письменника

Іван Семенович був членом Імператорського географічного товариства й писав розділи до енциклопедії Брокгауза і Ефрона. Соціально-побутові оповідання і повісті Нечуя є шедеврами української літератури.

Немає нічого більш цікавого і детального, про життя українського села. У часи Нечуя 80% населення України жило у селах, тому важливість передачі деталей про їх життя важко переоцінити. Майже усі кайфували від серіалу про Кайдашів – “Кайдашева сім’я” – один із найбільш читаних творів з усієї української літератури, безсмертне на всі віки.

Фото: У Києві письменник також любив спускатись і підніматись фунікулером (facebook com/Kyivpastrans)

Зібрання творів Нечуя-Левицького, видане у 30 роки минулого століття, до забуття письменника, налічує 10 томів. Вже покійний Сергій Хаврусь, директор музею-садиби Нечуя-Левицького у Стеблеві – найкращий знавець і дослідник життя і творчості письменника.

Своїми екскурсіями і книгами він відкривав Івана Семеновича зовсім по-іншому: після його розповідей ні в кого не залишалося сумнівів: Нечуй як автор прози - це рівень Франка та зірка української літератури. На його твори орієнтувалися десятки, а може й сотні українських авторів 20 століття, але український народ майже не шанує своїх героїв. Два пам’ятника і кілька вулиць.

Адреси Нечуя-Левицького в Києві. Куди піти на прогулянку

У Києві є вулиця Нечуя-Левицького – невеличка, у приватному секторі, на Солом’янці, біля Байкового цвинтаря. Хіба саме там має бути вулиця імені одного із головних класиків країни?

"Україна Інкогніта" почала проводити екскурсію "Київ великого Нечуя". В цій екскурсії пропонується пройтися маршрутом, по якому Нечуй-Левицький ходив 21 рік, коли жив на Пушкінській вулиці. Це нинішні вулиці: Пушкінська (її ніяк не можуть перейменувати, при чому влада проігнорувала той факт, що тут Нечуй жив 21 рік), Богдана Хмельницького та Володимирська, далі – Михайлівська площа та Володимирська гірка.

В Києві є вісім адрес, де у різний час жив Іван Семенович. Дві адреси пов’язані із його навчанням у Київській духовній семінарії та у духовній академії, п’ять – квартири, які письменник орендував від 1885-го по 1917 роки. Остання адреса – це Дегтярівська богадільня, в якій Нечуй помер вже у часи УНР, у злиднях, зі зламаною ногою.

Фото: Київ, вулиця Дегтярівська, 17. Тут після кількох днів хвороби помер Нечуй-Левицький (myslenedrevo.com.ua)

Цікаво, що із житлових будинків, в яких він орендував приміщення, зберігся лише один. Він знаходиться за адресою Володимирська, 7. На ньому навіть меморіальної таблиці. Як, до речі і на всіх будинках, пов’язаних із Нечуєм. Таблиця є лише на будинку на Пушкінській, 17. Щоправда вона дуже непоказна і малопомітна, ще й написано чорним по чорному – з п’яти метрів розібрати напис майже нереально.

Будинок, в якому була остання квартира Івана Семеновича – прибутковий будинок Зеленської, завалився вже у 90-ті роки. Від нього залишився лише кутовий шматок – теж доволі цікава атракція, з елементами декору та дверним проходом. На цій стіні теж немає меморіальної таблиці, та й про існування її майже ніхто не знає.

Нечуй-Левицький дуже любив Андріївську церкву та Софію Київську, любив спускатись і підніматись фунікулером.

Фото: Володимирська, 7 - єдиний житловий будинок у Києві, який зберігся з тих, де письменник жив (wikipedia.org)

Русифікація Києва почалася пізніше 19 сторіччя

P.S. Київ не був російськомовним в середині 19 століття. Русифікація почалася пізніше, й почалася вона із закладів освіти. Дуже чітко й змістовно написав про це Іван Нечуй-Левицький, який навчався у Києво-Могилянській академії.

Він описує процес тотальної русифікації в романі "Хмари". Там, до речі, безліч описів тогочасного Києва, як і в інших творах Нечуя. І саме він головний співець Міста, на зламі століть, а ніякий не Булгаков, батько якого був типовим русифікатором Києва. Подаю далі уривок із роману "Хмари". Неймовірний шматок правди про старий Київ.

• "...встріли в академії студентів з усієї Росії. Великоруський синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами. Тим-то в Київську академію пруть семінаристів з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибіру, мішаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й іншими і посилаючи українських семінаристів до Москви й Петербурга, котрі, одначе, не мають охоти туди їхати.
• "…Всі студенти говорили московським язиком, і рідко траплялося почути співучу, м'яку розмову українську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденній стіні церкви була залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий монастир з академією стояв на Мазепиному дворі. І, невважаючи на те, в академії Петра Могили, св. Димитрія Туптала й інших не було й духу, й сліду тих давніх діячів України, тих Сагайдачних, Могил..."
• "В Братськім монастирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки".

В часи Нечуя була ще могила Сагайдачного, але росіяни її знищили. Разом із академією та монастирем.

Нагадаємо, раніше Роман Маленков писав, що робити зі спадщиною Михаїла Булгакова у столиці.