Волонтерський рух в Україні щодня робить неоціненний вклад у допомогу країні та її оборонцям. Софія Король займалася волонтерською діяльністю ще задовго до повномасштабного вторгнення.
Протягом року дівчина очолювала Українську Волонтерську Службу в рідних Чернівцях, а пізніше долучилася до екоініціативи "Let’s Do It Ukraine". Повномасштабна війна змусила Соню змінити вектор допомоги, тож тепер вона шукає зниклих українців у команді Катерини Осадчої.
Як для тебе розпочалась війна?
23 лютого було досить напруженим: я весь час була в новинах і листуваннях. До 3 ночі переписувалась із подругою. Діалог був приблизно таким:
Подруга: Окей, пішли спати.
Я: Сподіваюсь, наступний день принесе нам хороші новини.
24 лютого повністю було в тумані. Я бігала в пошуках, чим можу допомагати, намагалася заспокоювати себе та сім’ю. Увечері я зрозуміла, що треба готуватися до масштабного волонтерства, будувати стратегію на випадок приїзду біженців до Чернівців, наприклад, а не лише пакувати тривожні валізки.
Софія Король (фото: instagram.com/sofiakorol2002)
З чого почалося твоє масштабне волонтерство?
У Чернівцях я доволі активна мешканка, тому маю зв’язок із багатьма організаціями. Ми скооперували свої зусилля заради спільної мети. Це був момент, коли всі забули про якесь суперництво.
Приблизно від 27 лютого почали масово приїжджати люди з інших міст через обстріли. Я дізналась, що є гаряча лінія ОДА для допомоги. Пройшовши навчання, сиділа на телефоні чи не днями, щоб розподілити переселенців, куди краще їхати.
Задля власної безпеки я переїхала в село, звідки родом, і там організувала плетіння маскувальних сіток. Чесно сказати, я цього взагалі не вміла. Просто думала, чим можу бути корисною в селі.
По чату села кинули клич. Зібралося доволі багато людей. До 100 осіб точно, але кількість весь час змінювалась. Хтось плів, хтось приносив тканину. Були люди, які з певних причин не могли долучитися, то вони спекли пиріг, щоб волонтери поїли. Це також свого роду долучення до громади.
Ми всі робили це вперше, але YouTube в допомогу, і вийшло. Найважливіші ресурси - це люди та руки, а решта не так уже й складно. Тут усі діяли разом, тому що це війна.
Зараз ти перебуваєш закордоном. Як продовжуєш волонтерити?
Наразі я можу працювати на два фронти, скажімо так. Допомагаю біженцям у Британії, де перебуваю, перекладом, зборами гуманітарної допомоги.
Другим напрямком є онлайн-волонтерство. Наразі я долучена до ініціативи Катерини Осадчої "Пошук зниклих". Величезною командою ми співпрацюємо із різними держорганами та організаціями, віднаходимо якщо не людей, то хоча би інформацію про те, де вони зараз і що з ними.
Також оскільки я журналістка, то написала трилогію про життя на війні для сайту ЄС, щоб поширювати інформацію серед закордонних ЗМІ та іноземців. Як би сумно не було, але люди справді забувають, що війна триває.
Софія Король волонтерить вже давно (фото з особистого архіву)
Як ти долучилася до команди Катерини Осадчої? Розкажи про процес пошуку людей.
На її сторінці в соціальній мережі побачила дописи, що вона шукає людей у команду. Вирішила, що якщо можу робити це з дому, то чому б ні.
Увесь процес охарактеризувати я не можу, адже наша команда поділена на частини, кожна з яких має свої обов’язки. Особисто я відповідаю за евакуаційні списки з Луганської області. Тобто я моніторю всі можливі ресурси, ті ж "ВКонтакте" та "Одноклассники", пабліки в інших соціальних мережах.
Я намагаюся знайти списки полонених, вивезених або вбитих людей. За цими списками шукаємо родичів та інформацію про подальшу долю цих осіб. Насправді орієнтуватися на списки російської сторони абсолютно недостовірно, але це хоча б щось, бо більше інформації, на жаль, немає.
А як перевіряєш ту інформацію, що отримуєш?
Вона є у вільному доступі. Ці списки може знайти кожен. Ми не співпрацюємо з російською владою. Знайдені імена ми передаємо на наступний етап, де їх і перевіряють.
Умовно кажучи, в полон забрали якусь Катерину. Команда шукає про неї інформацію, її родичів, соцмережі дівчини. Вони також співпрацюють з поліцією для встановлення зв’язку з полоненими.
Чи багато запитів на пошук надходить до служби?
На жаль, так. Про зниклих родичів пишуть навіть в особисті повідомлення. Мені, наприклад, писала дівчина з проханням знайти зниклого брата.
Софія Король (фото з особистого архіву)
Згадай свій найяскравіший спогад за цей час.
Під час мого волонтерства на телефонній лінії для переселенців трапився один випадок, який я ніколи не забуду. Зазвичай до нас зверталися люди в стані шоку. Дзвонили просто щось спитати і все. Я не вимагала якихось подяк. Але була одна літня жіночка, яка звернулась за базовим набором продуктів.
Ми все привезли і вже через декілька годин вона передзвонила мені й плакала від щастя, хоча ми зробили банальну річ. Ми говорили хвилин 15, і весь цей час вона дякувала. Напевно, їй не так потрібні були продукти, як розуміння того, що вона не одна в біді.
Приємно, коли люди самі в біді, але вони знаходять і мають сили ще й подякувати.
Соню, на твою думку, чи достатньо ми робимо для нашої перемоги зараз?
Якщо провести паралель між 2014-м і 2022-м, то масштаби допомоги значно зросли. Але знову-таки я не можу оцінювати загалом ситуацію, тому що в Україні дуже багато людей. Принаймні з мого оточення волонтерять усі: друзі, знайомі, рідні, колеги. Кожен певним чином причетний.
Не обов’язково робити якісь масштабні речі або входити до якихось організацій, але долучатися можна будь-як: донатити, плести сітки, воювати на фронті, допомагати сім’ям. Це все кроки вперед.
Я люблю казати, що волонтерство – це пазли перемоги. Бо пазли складаються з тисячі деталей, і кожна людина - це пазл, який воює на своєму фронті. Треба зрозуміти, що кожен крок формує нашу перемогу. Тому бачимо ціль і йдемо до неї.
Софія Король (фото: instagram.com/sofiakorol2002)
У дописі від 24 лютого в інстаграмі ти написала, що відчуваєш безсилля. Це відчуття досі з тобою попри всю виконану роботу?
Зараз ні. На початку мені було дуже страшно. Я боялася, що станеться, як у 2014 році, що нас просто окупують. Я не уявляла, як ми вистоїмо. Перших 3-4 дні не розуміла, чи виживемо ми, чи прокинемося під Росією.
Наступного тижня я побачила мільйонну підтримку всередині країни та поза її межами, і те відчуття зникло раз і назавжди. Я говорю, а в мене аж мурахи шкірою.
Раніше я читала аналітику, скільки які міста тримали оборону в 2014-му. Там були цифри 50 днів і більше. І я думала, що це неможливо, а зараз ми стоїмо вже півроку. Тому нам потрібно забути про безсилля.
Якщо ти не до кінця вірила в нашу перемогу, тоді що спонукало йти допомагати?
Це був такий психологічний момент, коли спочатку ні в що не віриш, а потім отримуєш мотивацію. Це нормально. Я розуміла: навіть якщо ми умовно програємо, про що мені дуже соромно говорити зараз, то ми зробили хоч щось.
Одного разу перед виходом до школи, де ми плели, почалась тривога. Головою я розуміла, що краще перечекати вдома, але піти хотілося більше. Я переступала через свої страхи, адже за нас воюють на фронті, тоді чому мені боятися?
Що мрієш зробити після перемоги?
Хочу стати волонтером у "БУР" ("Будуємо Україну Разом" - ред.) Це організація, яка відновлює пошкоджені або знищені будівлі. Хочу відбудовувати в прямому сенсі цього слова нашу Україну.
А потім поїхати в тур містами, гуляти вулицями, не боятися літаків у небі та бути щасливою. Це таке просте бажання, але воно багато значить.
Софія Король (фото: instagram.com/sofiakorol2002)