На початку липня в Україні з'явився свій Нью-Йорк – Верховна рада повернула історичну назву селищу Новгородське на Донбасі. Місцеві жителі сподіваються, що старе-нове ім'я допоможе залучити інвестиції і поверне містечку колишню славу. Але це колись потім, а поки тут вже восьмий рік йде війна. Детальніше – в репортажі РБК-Україна.
Подорож в український Нью-Йорк з Києва на поїзді займе всього сім з половиною годин. "Інтерсіті" до Костянтинівки, а далі електричка до Фенольної – останньої станції перед лінією фронту. Фінальний відрізок шляху можна провести і в таксі. 250 гривень за лічильником, а ось місцеві "бомбили", не моргнувши оком, зарядять туристу і в два-три рази більшу суму.
– Та який це нах*р Ньй-Йорк. Це як у нас Калініна перейменували на Європейську, типу в Європу вулиця веде. Тьху, – засмучений водій, почувши пункт призначення.
Під філософський монолог таксиста, минаючи квітучі донбаські степи, в'їжджаємо в селище. Вицвіла табличка стверджує, що ми в Новгородському, замінити її поки не встигли. Непримітні будинки, зарослі тротуари, заводські труби і терикони на горизонті – звичний для прифронтової зони пейзаж. Навпроти вокзалу яскрава вивіска – кав'ярня-пекарня "Нью-Йорк".
– Назва така у вас оригінальна, – намагаюся зав'язати розмову з літньою продавчинею в блакитному фартусі і шапочці для волосся.
– Не місцевий? – підозріло протягує вона.
– Ні, – чесно зізнаюся. – Заїхав до вас у гості. Так чому назва така?
– 59 гривень за піцу і воду, – карбує продавщиця, простягаючи пакет.
Зі стін на неї докірливо дивляться портрети древніх мешканців селища. Розквіт українського Нью-Йорка припав на кінець ХІХ століття, коли тут облаштувалися німці-меноніти. Громади цієї гілки протестантства завжди славилися своєю миролюбністю і гостинністю.
Всупереч поширеній омані, селище отримало свою назву ще до німців, коли ця земля належала поміщику Фурсову. Чому мальовничий шматочок Дикого Поля став тезкою Великого яблука – предмет затяжної суперечки між істориками і краєзнавцями.
На початку Другої світової війни колоністів виселили в Середню Азію як "неблагонадійний елемент". Змогли залишитися здебільшого лише ті, хто поміняв прізвище. Саме селище перейменували в Новгородське вже після – в 1951 році.
Борис Миколайович один з небагатьох місцевих жителів, які пам'ятають не тільки Старий Нью-Йорк, але і німецьких сусідів. Особливо свою подругу – дівчинку Ерну, її він намагався знайти вже в зрілому віці, але безуспішно.
– Коли їх депортували, то ми ще маленькі були. Але коли подорослішали, то зрозуміли, що їх треба було вивозити.
– Чому?
– Тому що це інша нація – німці. І коли Німеччина окупувала Україну, то багато хто відразу би перейшов на їхній бік. Це було природно. Інакше не могло бути.
– Тобто, коли нацисти почали наступати, то німці, ваші сусіди, з якими ви росли, стали для вас ворогами?
– Ні! Ні в якому разі. Які вони нам вороги, якщо ми разом жили через стінку? Нам нічого було ділити, але вплинути ми ні на що не могли. Навіть було нерозумно про це намагатися щось говорити. Це зовсім інший час було і інші поняття.
Боротьба з "нацизмом" докотилася і до старого кладовища. Тут вціліло всього кілька могил менонітів – радянська влада дозволила використовувати мармурові надгробки для побутових потреб. Однак пам'ять про німців залишилася не тільки в фундаментах тутешніх будівель. У селищі ще можна зустріти їхні старі будинки і залишки підприємств, врятованих від руйнування місцевими активістами.
Серед них й магазин Аарона Тіссена на початку Гартен-штрассе – нині вулиці Садової. Ще пару років тому тут стояв непоказний будиночок із брудним фасадом. Силами громади та донорів йому дали нове життя. Тепер це красивий особняк багряного кольору – центр культурного життя селища, тут зібраний і невеликий музей.
Місцевий житель Сергій каже, що до революції 1917 року Нью-Йорк був самим "бомбезним" місцем в тутешній окрузі – коли в сусідньому Торецьку ще не було навіть шахти, тут вже працював завод сільгоспмашин Якова Нібура і парові млини. Чоловік сподівається, що перейменування дасть селищу другий шанс, хоча і розуміє, що поки йде війна на значні вкладення розраховувати не доводиться.
– На американський Нью-Йорк я б особливо не сподівався, але може предки цих німців зацікавляться. При них тут було добре. Коли вони переселилися сюди, то навчили місцевих чогось нового і хорошого... Хочеться, щоб трошки вони нас повчили ще раз, – додає Сергій.
Згаданий ним завод за радянських часів отримав ім'я одного з ідеологів "червоного терору" Григорія Петровського і нову спеціалізацію – випуск гірничодобувної техніки. Закрився він вже в 2000-их і це стало великим ударом для тоді ще Новгородського, адже на ньому працювало понад три тисячі осіб.
Другий Індустріальний стовп селища – фенольний завод, поки що працює, але переживає не найкращі часи. Про свою присутність він постійно нагадує характерним запахом гуаші. Хоча турбує місцевих жителів не саме підприємство, а його відстійники на околиці, неподалік від лінії фронту. Вони впевнені: пряме влучання снаряда великого калібру в цю зону перетворить селище на другий Чорнобиль.
Проте завод дає 400 робочих місць. Всього ж в містечку проживає близько 10 тисяч людей, більшість з яких пенсіонери. Людину працездатного віку не у військовій формі тут найлегше побачити опівдні біля магазину, вже нетверезою. При цьому роботу в селищі знайти не складно, скрізь потрібні руки, але йти на 7-10 тисяч гривень ніхто не хоче, нарікає "мер Нью-Йорка" – колишній селищний голова Микола Ленко.
– Сьогодні жоден інвестор не зайде, тому що у нас в центрі зайнятості тільки 10-12 осіб зареєстровані як безробітні. Не тільки фахівців немає, взагалі немає робочої сили. Жодна людина, яка цінує свою сім'ю і поважає себе, без роботи не сидить. А інших хтось стимулює, при невеликому збігу обставин вони знову візьмуться за російські прапори, – говорить він.
Настрої в селищі легко визначити по супутникових тарілках і антенах, більшість з них направлено на Донецьк, до нього всього 40 кілометрів. Пропаганда дала свої плоди п'ять років тому, коли місцеві активісти серйозно взялися за повернення селищу історичної назви. Наш знайомий Сергій згадує, що на громадських слуханнях сильно проти виступали в основному літні жінки.
– Аргументація була рівня "ну не хочу я". Типу: жили при Новгородському і було все добре, навіщо щось міняти, воно нам ближче до серця. Але ми зібрали більше тисячі підписів і все вийшло. Мені приємно, що ми зараз у Нью-Йорку. На "тій стороні" накручують, що ось, лягли під "америкосів", і навіть не знають звідки це все пішло, – пояснює чоловік.
Його колега по боротьбі за український Нью-Йорк Тетяна Красько стверджує, що багатьох з тих, хто противився перейменуванню, вона пам'ятає ще за подіями весни 2014 року. Мовляв, це ті ж люди, які голосували на "референдумі про створення ДНР". Підтримали це "рішення" тоді нібито більше 80% жителів, але прапор квазіреспубліки в селищі не висів ні дня, з гордістю кажуть активісти.
– В умовах цієї гібридної інформаційної війни, яку ми на собі відчули, для нас було дуже важливо відновити історичну справедливість. А по-друге, Нью-Йорк це привабливо, чому ні, всі хочуть жити в Нью-Йорку, – посміхається Тетяна.
Зараз з Миколою Ленком вона займається тим самим музеєм-хабом на Гартен-штрассе. Тут збирається місцева молодь та інші активні жителі селища, для них проводять тренінги та майстер-класи. Разом вони працюють над подальшим розвитком селища. Красько розуміє, що назва – це тільки перший крок, для того, щоб сюди приїхали туристи, потрібно докласти ще дуже багато зусиль.
Знайти противників нової-старої назви селища, які готові пояснити свою позицію, виявилося складно. Здебільшого місцеві на спробу почати цю розмову переходять на інші теми. Чи то журналісти вже втомили своєю увагою, чи то це питання для них далеко не перше в списку пріоритетів.
– Мені подобається, що нас перейменували, але навряд чи це щось поміняє, – знизує плечима молода жінка на ім'я Крістіна.
Вона завідує однією з візитних карток Нью-Йорка, однойменною АЗС біля фенольного заводу. Каже, що бензоколонку так назвали ще в 90-их, але цю історію розповісти вже нікому, колишній господар помер. Особливої вигоди в боротьбі з конкурентами бренд не приносить – в селищі тільки дві заправки.
– Наші люди, хочуть щоб жилося трохи краще. Пенсії маленькі, ціни ростуть, ночами обстріли чутно. А як селище називається... Ну мене особисто це не чіпляє. Ось у тестя мого прямо в паспорті було написано Нью-Йорк, для нього це важливо, – пояснює пенсіонерка Світлана Василівна.
Продавчиню в одному з місцевих магазинів моє питання ненароком майже доводить до сліз. На окупованій території у неї живе дочка з онукою, а провідати їх вона не може. Раніше з селища в Донецьк добиралися за 30 хвилин, після початку війни – чотири години через блок-пост. Зараз же, прикриваючись карантинними обмеженнями, бойовики жінку не пропускають.
– Мені все одно як ми будемо називатися. Мені аби не було війни і я бачила своїх дітей. КПВВ всі закриті, з українською пропискою мене взагалі не пускають. Я хочу щоб це все закінчилися, і ми жили як раніше.
Війна змусила частину місцевих жителів покинути рідні краї, залишаються ті, кому більше нікуди їхати, і жменька ентузіастів. Діти, закінчуючи місцеві школи, роз'їжджаються по всій країні в пошуках кращого життя, як і в будь-якому іншому українському містечку. Але є й ті, хто стали новими жителями Нью-Йорка саме завдяки війні.
З магазину виходить чоловік у робочих штанях з голим торсом – зайшов випити кави після зміни. Василь захищав селище у складі десантної бригади, знайшов тут свою любов і вирішив залишитися. Перейменування Новгородського він підтримує, але в дебати навколо цього питання не вникав – багато роботи, часу немає.
– Я можу гайки крутити, можу не крутити, шпаклювати, копати, можу все, мені без різниці що робити. Подумав, що чому б не залишитися, якщо щось піде не так, то зберемося і поїдемо. Не пошкодував, за чотири роки укорінився тут, люди мене вже знають.
– Ви готові в разі чого знову стати на захист Нью-Йорка?
– Без проблем.
Лінія фронту проходить за околицею селища. Терикони окупованої Горлівки видно неозброєним оком, між окопами української армії і бойовиків менше кілометра. На варті Нью-Йорка зараз стоїть одна з гірсько-штурмових бригад – "Едельвейси".
Наш супроводжуючий Діма каже, що терористи облаштувалися прямо біля житлових будинків. Так що на провокації противника доводиться відповідати швидко, але влучно, і тільки за наказом командира. З оголошенням перемир'я стало легше, але війна триває.
– Як вам погода в Нью-Йорку?
– Літо в Нью-Йорку – тепленьке, але дощі, трошки затоплює.
– "Манхеттен" ніхто не розносить по позиціях, щоб освіжитися?
– Ні, – сміється. – У нас тут всі спортсмени. Так що без коктейлів.
– Як в цілому зараз обстановка?
– Як завжди. Увечері війна: стрілецька зброя, іноді РПГ, днями працював міномет.
Спекотне донбаське сонце. Червона волога глина прилипає до взуття. До "нуля" веде нескінченна мережа окопів з відгалуженнями. На передовій нас зустрічає суворий боєць з позивним "Псих", на війні він з 2014 року.
– Зараз всі говорять, що ми в Нью-Йорку, не вистачає тільки Голлівуду. Але і Голлівуд буває іноді, коли вони стріляють. В цілому нічого у нас тут не змінилося, крім назви.
– "Сепари" пишуть, що вони задоволені нашим перейменуванням, тому що тепер можна захопити селище і всі світові ЗМІ напишуть, що "армія ДНР" взяла Нью-Йорк. Що ви їм на це відповісте?
– Звичайно ж ми не дамо їм цього зробити. Це наша земля і ми її будемо захищати до останнього. Але вони собі нехай далі фантазують, – посміхається "Псих", кидаючи погляд на кулемет.
* * *
Через пару днів після нашого візиту бойовики вдарили по селищу з артилерії 122-го калібру, забороненої Мінськими угодами. Під вечірнім обстрілом опинилися житлові будинки недалеко від місцевої автостанції. Цивільні не постраждали, але під ворожий вогонь потрапив 29-річний захисник Нью-Йорка – Олександр Горбенко. Днями він помер від опіків у харківській лікарні.