Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Оскільки реалізація повномасштабних реформ неможлива без наявності у законодавчому органі сталої пропрезидентської та проурядової більшості першочерговим завданням новообраного Президента України Петра Порошенка буде створення у парламенті більшості. Неможливість створення в силу багатьох причин та обставин надійної пропрезидентської більшості у нинішній Верховній Раді України неминуче веде до дострокових парламентських виборів. Проте треба усвідомлювати, що проведення дострокових виборів до Верховної Ради для новообраного Президента є не самоціллю, а лише засобом, який мусить дозволити сформувати надійну пропрезидентську більшість. В іншому випадку розпуск нинішньої Верховної Ради не дозволить Порошенку вирішити жодного стратегічно важливого питання, окрім хіба що тимчасової каналізації соціального невдоволення.
Так само необхідно розуміти, що народні депутати геть зовсім не зацікавленні у достроковому припиненні своїх повноважень та участі у чергових виборчих перегонах без будь-яких гарантій потрапляння під купол Верховної Ради знову. Те саме стосується й окремих політичних сил, які цілком ймовірно можуть втратити після виборів статус парламентських партій.
Враховуючи вихідні позиції ключових гравців, можна впевнено говорити, що основна парламентська боротьба найближчим часом буде точитися навколо закону про вибори. Конфігурація цієї боротьби буде визначена дією трьох факторів: бажанням Порошенка сформувати пропрезидентську більшість; прагненням політичних партій зберегти чи примножити свою присутність у парламенті; невдоволенням широких верств населення України поточною політичною ситуацією та вимогою оновити політичний клас. Як би там не було, але сьоме скликання Верховної Ради України будь-що мусить ухвалити новий закон про вибору перед тим як піти в історичне небуття.
Все це пожвавлює у середовищі політиків та експертів дискусії щодо найбільш прийнятної для України виборчої системи. Принагідно треба зазначити, що наразі поміж 150 різноманітних виборчих систем, які функціонують у світі, немає ідеальної чи універсальної. У країнах розвиненої демократії ефективно функціонують як мажоритарні, так й пропорційні виборчі системи, причому останні як з відкритими, так і з закритими списками.
На превеликий жаль, в Україні й досі шукають своєрідний філософський камінь - ідеальну виборчу систему, яка стане панацеєю від усіх соціально-політичних хвороб українського суспільства: корупції, кумівства, застою. Це нагадує пошуки чорної кішки у чорній кімнаті за умови, що її там нема.
Останнім часом такою панацеєю вважають пропорційну систему з відкритими списками. Наразі у Верховній Раді України зареєстровано аж три законопроекти, якими пропонується проводити парламентські вибори за пропорційною системою з відкритими списками. Розроблені ці законопроекти відповідно колишнім регіоналом Юрієм Мірошниченком, позафракційним депутатом Миколою Рудьковським та колективом депутатів-свободівців Русланом Кошулинським, Юрієм Сиротюком, Юрієм Михальчишиним. Кулуарами Верховної Ради України циркулюють чутки, що ударівці також планують внести на розгляд парламенту свій варіант проекту закону України про вибори народних депутатів на основі пропорційної системи з відкритими списками.
Відкинувши технічні деталі, можна сказати, що сутність моделі, яка пропонується згаданими вище законопроектами, полягає у тому, що партії як і раніше висуватимуть список кандидатів у загальнодержавному багатомандатному окрузі, але голосування за висунутих партією кандидатів відбуватиметься у так званих регіональних виборчих округах, які також будуть багатомандатними (територіально округи співпадатимуть з межами адміністративно-територіальних одиниць і матимуть від 5 до 12 мандатів залежно від кількості виборців, відповідно й партійні списки в цих округах складатимуться з кількох кандидатів). Виборці голосуватимуть за регіональний партійний список загалом та окремого представника цього списку. Автори законопроектів вважають, що таким чином виборці начебто зможуть впливати на розподіл мандатів не лише між партіями, але й між кандидатами, які представляють одну політичну силу, оскільки матимуть шанс обирати поміж кількох кандидатів однієї партії того, кому довіряють найбільше. Прихильники цієї моделі стверджують, що її втілення у життя зробить виборчий процес більш прозорим, а політику більш відкритою.
Насправді, аналіз законопроектів свідчить про інше.
По-перше, виборчий процес незрівнянно ускладниться: виборчим комісіям доведеться рахувати не лише кількість голосів, відданих за ту чи іншу партію або кандидата, але й вираховувати виборчі квоти, робити рейтинг кандидатів кожної партії, визначати кількість мандатів, отриманих партіями у загальнодержавному окрузі та відповідно у регіональних округах, розподіляти "бонусні" мандати тощо. Між тим, кожному політтехнологу відомо: чим складніше система голосування, підрахунку голосів та підведення результатів, тим більше є можливостей для маніпуляцій та фальсифікацій.
По-друге, вплив виборців на розподіл мандатів всередині партій буде ілюзорним, оскільки громадськість не матиме жодного впливу на формування ані загальнодержавного списку, ані відповідних регіональних списків. Фактично, весь "вплив" зведеться до можливості обирати, фігурально говорячи, між Чечетовим та Єфремовим чи Тягнибоком та Панькевичем, без будь-яких шансів змінити персональний склад партійного списку Партії регіонів чи ВО "Свобода".
Більше того, законопроект Юрія Мирошниченка навіть зберігає так звані "прохідні місця", адже перша п‘ятірка партій, які долають двовідсотковий прохідний бар‘єр гарантовано отримає депутатські мандати.
Отже, не варто тішити себе марними надіями: запровадження цієї системи не сприятиме ані оновленню політичного класу, який поступово перетворюється на феодальних баронів, ані подоланню політичної корупції та кумівства, якими просякнута вітчизняна політика. Подолати ці явища можливо лише законодавчо обмеживши право обиратися народним депутатом більше ніж двічі поспіль. Оновленню політичної еліти може посприяти також скасування прохідного бар‘єру, що дасть змогу увійти до парламенту хоча кільком новим політичним силам нехай і з мізерним представництвом.
Проте абсолютно очевидно, що наявна політична еліта не зацікавлена у змінах, які можуть підважити її панування. Саме тому замість реальних кроків, спрямованих на розконсервування вкрай закритого середовища української політики, суспільству пропонуються пустопорожні балачки про "відкриті списки". Результатом цих балачок швидше за все стане ухвалення закону про вибори на основі вже знайомої нам пропорційної системи із закритими списками та зниженням прохідного бар‘єру.