ua ru

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових Волонтер Наталія Ящук фіксує історію Ніни Степанівни з Великої Димерки (всі фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Автор: Мілан Лєліч

Про те, як жителі Броварського району дивом пережили бої та окупацію, і як російські війська розстрілювали мирних громадян – у репортажі РБК-Україна.

Російські окупанти на українській землі скоїли десятки, якщо не сотні тисяч воєнних злочинів, і це число зростає з кожним днем. Жодна правоохоронна система не в змозі зафіксувати і розслідувати таку кількість випадків, тому силовикам активно допомагають волонтери.

Разом з одним із волонтерських екіпажів РБК-Україна вирушило в Броварський район під Києвом, щоб поспілкуватися з місцевими, почути їх історії і побачити наслідки окупації.

* * *

Буча, Ірпінь, Бородянка – ці міста стали відомими далеко за межами України через звірства, які творили там російські окупанти. Але цих фактів настільки багато, що і зараз, через майже три місяці після звільнення, постійно знаходяться нові історії злочинів.

І це в місцях, які отримали, мабуть, найбільшу медійну і політичну увагу серед усіх деокупованих територій, що вже говорити про інші. Навіть ті, які теж знаходяться неподалік від Києва, але за іншими напрямками.

Разом з правозахисниками із Центру громадянських свобод, ініціатива Євромайдан-SOS, їдемо в Броварський район. Наталія Ящук разом з колегами по всій країні займається документуванням скоєних окупантами воєнних злочинів, в рамках ініціативи "Трибунал для Путіна".

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихСпалений автомобіль в селі Шевченкове, Київська область

Головна мета – зібрати, зафіксувати і систематизувати якомога більше свідчень, щоб потім їх можна було використовувати на міжнародних майданчиках і в судах.

– В кінцевому рахунку, ми сподіваємося, що зібране документування допоможе нам у тому, що засудять як президента Росії, так і виконавців злочинних наказів, – розповідає Наталія.

У часи, коли частина області перебувала під окупацією, правозахисники уважно відстежували офіційні повідомлення про воєнні злочини росіян, щоб все перевірити, коли з'явиться можливість виїхати на місце.

Зараз більшість інформації вони отримують вже не з відкритих джерел, а з розповідей людей. Більшість історій підтверджуються, але кожен конкретний випадок треба вивчати окремо.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихНаталія Ящук з Центру громадянських свобод, на тлі руйнувань у селі Залісся

Власне, наше перше завдання в селищі Велика Димерка, який перебував під окупацією більшу частину березня, – якраз перевірити почуту Наталією інформацію про те, що на території місцевих складів російські солдати повісили двох місцевих жителів, прямо на будівельних кранах. Приїжджаємо туди, але місцеві робітники ні про що таке не чули (втім, під час окупації вони звідси виїхали).

Зате чуємо нову історію – заступника директора будівельної фірми, Віктора Анатолійовича, окупанти розстріляли в його машині, в розташованому неподалік селі Залісся. Вже на зворотній дорозі ми проїдемо через нього – невелике село вздовж траси зруйноване майже повністю.

Проблема в тому, що в результаті тіло загиблого чоловіка "втратили", поховавши невідомо де. З ДНК-експертизою теж трапилася якась незрозуміла історія, і 100%-ої впевненості, кого саме поховали, немає. А правоохоронні органи, розповідають нам, допомагати взагалі не хочуть. Зараз у всьому намагається розібратися дочка Віктора Анатолійовича, але при цьому приховує подробиці від своєї мами, що має серйозні проблеми зі здоров'ям.

– Ми навіть з хлопцями хотіли скинутися їй, а вона каже: мені нічого не треба, мені треба знайти тата, – розповідає один з місцевих робітників.

Разом з Наталією та її колегою-волонтером Олександром (для нього це перший виїзд такого формату) ще деякий час намагаємося знайти підтвердження історії про двох повішених на крані – але ніхто з місцевих цього зробити не може.

Потім їдемо до бабусі Ніни, у двір якої прилетів російський снаряд. Ніна Степанівна, 1938 року народження, всю окупацію провела у Великій Димерці, умовити її евакуюватися не зміг навіть зять, який спеціально для цього приїхав – в результаті, йому теж довелося залишитися.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихНіна Степанівна, селище Велика Димерка

Наталія ставить запитання за розробленою правозахисниками методичкою, намагаючись максимально фіксувати факти: що трапилося, де, коли саме, отримує згоду на використання цих свідчень у медіа, правозахисній та адвокаційній діяльності.

– Куди мені було діватися ... і куди йому (зятю, – ред.) було діватися від мене...Я вже згодна була і тут залишитися, щоб мене прибило, але він же ж не згоден, людина хоче жити…

Від її внучки чуємо розповідь про те, що деякі місцеві жителі перейшли на бік окупантів, їздили з ними на бронетехніці і всіляко "розслаблялися". Маленька дівчинка, правнучка Ніни Степанівни, виносить з хати і показує нам осколок російського снаряда.

У хвіртку заглядає сусід, 72-річний Іван Дмитрович, і пропонує показати руйнування у своєму дворі. Він спочатку вирішив залишатися в селищі, ховався від обстрілу в сусідському погребі.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихІван Дмитрович, селище Велика Димерка

Одного разу, почувши початок чергового обстрілу, він звично побіг до сусіда. По дорозі треба було оббігти свою хату, ліворуч або праворуч. Іван Дмитрович побіг лівою стороною і це врятувало йому життя – неподалік впав снаряд, і по паркану по правій стороні хати вдарила потужна вибухова хвиля. У людини шансів вижити не було би. Господар веде нас за хату і показує, як намагався сховатися за невеликий виступ в стіні.

Запитуємо про те, чи був у нього досвід спілкування з окупантами.

– Я бачу, йдуть по дорозі ... У нас вже було приготування – ні в якому разі не закривати хвіртки. Тому що у кого хвіртка закрита – вони автоматом вибивають. Заходять у двір троє, з автоматами. Мені сімдесят два роки, а то такі, вибачте за слово "ссикуни". І вони мені такі питання задають…

– І що вони питали? Чи є тут бандерівці?

– Ні. Чи є у мене що їсти, говорили, що це не вони, а українська армія ось це все поробила, що хати повалені стоять...хвилин п'ять постояли полялякали, вони пішли.

На другий чи третій день після цієї розмови Іван Дмитрович евакуювався із селища. На відміну від багатьох інших місць, у Великій Димерці зелені коридори працювали, були дві масштабні евакуації, виїхали приблизно 5-6 тисяч осіб, більше половини жителів.

Іван Дмитрович тримається бадьоро, його велике господарство в повному порядку, вже повернувся на свою роботу, охоронцем, щосили займається відновлювальними роботами у дворі. Каже, нехай держава краще допомагає тим, хто опинився в гіршій ситуації, без даху над головою.

– Я вже як повернувся, то, думаю, піду на город, перевірю там розмінування – картоплю ж садити треба…

Але під кінець розмови все ж починає трохи схлипувати. Видно, що пережите за час окупації його все ж сильно травмувало.

– Я дуже часто ляжу і думаю: що мені допомогло (вижити, – ред.)?..

– Пощастило?..

– Пощастило. А може, бог поміг мені.

Чуємо історію про ще одного сусіда, Михайла Миколайовича, буквально через дорогу, який теж дивом вижив під час обстрілу, йдемо до нього.

– Ось ви приїжджаєте, приїжджаєте, а хто нам допомагати буде? – реагує на нашу появу його дружина.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихМихайло Миколайович, селище Велика Димерка

Правозахисниця Наталія йде до неї за хату, пояснює важливість такої роботи, щоб всі винні в кінцевому рахунку були покарані, а самі постраждалі жителі отримали компенсації, зокрема, з російських репарацій – хоча це і буде не завтра. Ми тим часом йдемо спілкуватися з господарем.

Михайло Миколайович під час обстрілів ховався в гаражі, в ямі під автомобілем. І одного разу поруч з гаражем впав величезний снаряд, "з мене зростом". Каже, ще буквально метр убік – і вижити шансів не було б просто ніяких.

– Гараж склався і загорівся. Давай вилазити – на одну сторону не вийшло, на іншу – захитався якийсь газоблок. Я виліз, схопив два відра, думаю, загашу. А що вже загасиш, якщо вогонь все охопив.

Михайло Миколайович, принаймні, зовні, з пережитим повністю впорався. Каже, що не згадує про ті події, тому що в цьому немає ніякого сенсу, а зараз весь його час зайнятий відновленням двору і будівель після руйнувань.

На вулиці нас зустрічає ще одна бабуся, Марія, і запрошує до себе додому. Каже, що всю окупацію провела тут, разом із сусідками по вулиці.

– Нас тут чотири бабусі було, ми разом жили, разом харчувалися, перші дні не було хліба, нічого…

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихМарія, селище Велика Димерка

Але Марія все одно навідувалася додому – хоча б щоб погодувати своїх курочок. Одного разу її прямо там накрив потужний обстріл.

– Як почало свистіти над головою, діти мої, я на ту сторону побігла, через вулицю, до паркану, закрилася, а воно б'є, б'ють ці осколки по паркану, прямо у мене над головою, Я не знаю, як я жива залишилася. А потім вже рачки перелізла через дорогу до своїх бабусь.

Прощаємося з місцевими жителями і їдемо у Великодимерський ліцей, який розмародерили окупанти – одних ноутбуків винесли десятки штук. Наталія пояснює, що важливо фіксувати не тільки вбивства і подібні тяжкі злочини, а й мародерство і пошкодження цивільного майна, тому що це також є злочином, а постраждалі мають право претендувати на компенсації.

Новий корпус ліцею – велика триповерхова будівля. Поки директорки школи немає на місці, ходимо коридорами. Перший поверх постраждав найбільше, другий – трохи менше, третій – ще менше. Очевидно, окупантам було ліньки підніматися сходами.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових
Окупанти вибивали двері, що не могли забрати, просто псували – наприклад, прострілювали монітори в комп'ютерному класі. "Патріотичні куточки", з національною символікою, текстом гімну України і т.д., звичайно, пошкоджені теж.
Тим часом, директорка повернулася, у неї в кабінеті – ще троє колег з довколишніх сіл. Кожна розповідає свою історію. Лариса Анатоліївна з села Шевченкове каже, що після відходу окупантів в підвалі одного з будинків, де вони жили, знайшли шість тіл закатованих до смерті місцевих жителів. А ще двох розстріляли в їхній машині 8 березня, коли російська армія зайняла село.

Вирішуємо проїхати в Шевченкове і дізнатися більше про цю історію. По дорозі проїжджаємо Богданівку і зупиняємося біля місцевої школи. Їй пощастило менше, ніж Великодимерському ліцею – в ній була база окупантів, які перед відходом її підпалили, вигоріла майже вся будівля. А місцевий дитсадок агресори взагалі підірвали.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військових
У Шевченковому спочатку прямуємо в старостат (сільраду). Там дізнаємося безліч нових історій, зокрема, про те, як бронетехніка окупантів переїхала машину місцевого старости – але він встиг вчасно вискочити.

У селі за час окупації було кілька ротацій російських військ. Першими зайшли буряти, потім – очевидно, Росгвардія.

– А третя хвиля – зовсім озвірілі були. Стріляли де попало, куди попало, –розповідає співробітниця старостату Світлана Адамівна.

– Не кадирівці?

– Не знаємо.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихСвітлана Адамівна, село Шевченкове

Їдемо за адресою, за якою проживає сестра розстріляної в машині жінки. Олена розповідає, що того дня її сестра з чоловіком поїхали на базар, де вони торгували привезеними з Європи продуктами. А Олена з чоловіком були вдома, чули неподалік кулеметну чергу, потім годину ховалися в погребі.

Коли все затихло, чоловік Олени вирішив сходити подивитися, що відбувається, може, комусь потрібна допомога.

– Він пішов, я стала з мамою говорити по телефону, мама каже: щось я Юлі не можу додзвонитися. Кажу: вони з базару приїхали, може, щось роблять ... а тут чоловік не встиг піти, а вже повернувся. Заходить і каже: так, заспокойся, заспокойся... а я сиджу і думаю: а чого мені переживати? А він повертається до мене і каже: Юлю з Сергієм на базарі розстріляли. Як, як?! За що?! За те, що вони тікали до дітей? Їм буквально хвилини не вистачило, щоб з центральної вулиці повернути на свою вуличку і потрапити додому.

Виявляється, той самий староста, машину якого розчавили окупанти, їхав незабаром за Юлею і Сергієм – що, ймовірно, і врятувало йому життя.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихОлена, село Шевченкове

– До мене і зараз не доходить, що їх немає, – каже Олена. Сусіди навіть не пустили її до розстріляної машини. Зі слів чоловіка каже, що Сергію черга знесла півголови.

Дітям, 12-річному Тимофію і п'ятирічному Серафиму, сказали, що "мама і тато поїхали на Київ", і поки вони поживуть у тітки з дядьком.

Тільки на третій день, 10 березня, місцевий волонтер Сергій зміг домовитися з росіянами, щоб забрати тіла з машини. Потім їх поховали на городі, нормально перепоховавши лише через місяць, після звільнення села. Дітям все розповіли ще раніше. Зараз Олена займається питаннями встановлення опіки над ними та отримання спадщини.

Ми вирішуємо поїхати до будинку того самого волонтера Сергія, який допоміг діставати тіла з машини і був убитий росіянами через деякий час. Його дружина відмовляється зніматися на відео, але історію свого чоловіка розповідає.

Каже, він за характером ніколи не міг сидіти на місці, завжди намагався всім допомагати. Сама вона разом з шестирічною донькою евакуювалася по одному із зелених коридорів, тому про обставини смерті свого чоловіка знає тільки зі слів.

Вдень 24 березня Сергій пішов за хлібом. З черги його висмикнули четверто окупантів разом з місцевим жителем, який перейшов на їхній бік (його доля після звільнення села невідома). З Сергієм поспілкувалися півгодини, потім відпустили додому і прийшли за ним слідом.

Волонтер віддав їм свою рушницю. Окупанти пішли, але повернулися через 15 хвилин, відвели Сергія за город, в недобудовану будівлю, де, виявляється, стояли нічийні коктейлі Молотова, заготовлені жителями Шевченкового в найперші дні вторгнення.

Була чутна автоматна черга, будівля загорілася. На ранок знайшли там обгоріле неопізнане тіло. Результати ДНК-експертизи ще не прийшли, але по ряду ознак загиблий був упізнаний як Сергій, хоча стовідсоткової гарантії немає.

Йдемо в ту саму будівлю, бачимо сліди пожежі, розбиті пляшки. Разом з правозахисниками погоджуємося, що на сьогодні, напевно, досить. Час повертатися до Києва.

"Трибунал для Путіна". Як під Києвом збирають історії про жертви російських військовихЗгорілий шкільний автобус у селі Богданівка

Звичайно, на те, щоб розповіді жителів сіл біля Києва перетворилися на реальні юридичні аргументи проти військово-політичного керівництва РФ і рядових окупантів, піде дуже багато часу. На те, щоб реально притягнути їх до відповідальності – ще більше.

Як показує міжнародна практика, подібні процеси можуть розтягуватися навіть не на роки, а на десятиліття. Проте тільки таким чином, планомірно, цеглинка за цеглинкою відновлюючи правду про скоєні російськими агресорами злочини, і можна в підсумку домогтися справедливості.