Армія України з 1991 року зазнала, ймовірно, найбільше перетворення серед усіх силових органів країни. За три десятки років Збройні сили пройшли шлях від занепаду і масового скорочення до вимушеного і екстреного відродження в умовах війни. Як змінювалися ЗСУ з початку Незалежності і до сьогоднішніх днів – нижче в матеріалі РБК-Україна.
Після розвалу Радянського Союзу на території України опинилася четверта за розміром армія в світі плюс колосальні запаси боєприпасів і військової техніки. Крім того, під контролем молодої незалежної держави перебували майже 180 міжконтинентальних ракет з ядерними боєголовками.
Але українська влада виявилася абсолютно неготовою управляти ЗСУ в такому обсязі або хоча б навіть зберегти арсенал озброєння, боєприпасів і техніки. Як підсумок, фінансові проблеми і зовнішній тиск змусили незалежну Україну відмовитися від ядерної зброї, розпродати військове майно і почати різке скорочення армії.
Зупинити шлях розвалу ЗСУ змогла тільки зовнішня агресія. Починаючи з 2014 року армія змушена була почати відродження. Становлення нового українського війська йде паралельно з відсіччю військової агресії Росії. Згідно з рейтингом Global Firepower станом на 2021 рік, наш суперник – друга за силою армія світу. Збройні Сили України в цьому списку 25-і.
Починали свій шлях Збройні сили України з 24 серпня 1991 року, коли Верховна рада перепідпорядкувала собі всі військові формування, дислоковані на території колишньої УРСР. Цим же рішенням парламент створив Міністерство оборони, яке вже в свою чергу приступило до формування ЗСУ.
"Спадок", що дістався молодій державі від покійного Радянського Союзу, був вкрай великим. На території України на момент розвалу СРСР дислокувалися три загальновійськові армії і дві танкові, армія ППО і ракетна армія, а також один армійський корпус. До всього цього додавався ядерний арсенал і кораблі Чорноморського флоту.
Чисельність військовослужбовців становила майже 800 тисяч осіб, а загальний штат Збройних сил, включаючи цивільні спеціальності, був на рівні майже 1 млн осіб. Станом на 2021 рік армію аналогічного масштабу мають тільки США, Китай, Росія, Північна Корея та Індія.
Але вже незабаром після здобуття незалежності українське керівництво усвідомило, що утримувати такий штат ЗСУ немає ні можливостей ні умов. З 1992 року армію України почали планомірно скорочувати в чисельності. Публічно керівництво ЗСУ називало це" оптимізацією" і "реформуванням".
Так, вже до 1995 року кількість військовослужбовців скоротили в два рази – до 400 тисяч осіб, ще через три роки їх вже стало 320 тисяч, а на рубежі тисячоліть українська армія налічувала близько 300 тисяч військовослужбовців. З 2000 по 2013 цей процес продовжував невпинно рухатися в бік зменшення чисельності ЗСУ.
За часів президентства Віктора Ющенка (2005-2009 роки) він був пов'язаний з тим, що Україна оголосила про напрямок в бік НАТО і планувала побудувати нечисленні і мобільні Збройні сили, призначені насамперед для участі в міжнародних миротворчих місіях.
Прихід Віктора Януковича на пост президента в 2010 році прискорив розвал ЗСУ. До кінця 2013 року в Україні вже налічувалося всього близько 120 тисяч військових, а призов на строкову службу і взагалі був скасований.
Захоплення Криму і початок війни на Донбасі змусили українську владу докорінно переглянути своє ставлення до армії. Призов строковиків у ЗСУ відновили, а кілька хвиль мобілізації підвищили чисельність армії майже в два рази – до 200 тисяч осіб.
На такому рівні штат Збройних сил тримався останні сім років. Влітку поточного року парламент підтримав ініціативу президента Володимира Зеленського і збільшив граничну чисельність армії ще на 15 тисяч.
Передбачається, що це місце буде "зарезервовано" для військовослужбовців сил територіальної оборони. Втім, військові експерти вказують на те, що очевидної кореляції між чисельністю армії і її силою немає.
"Якщо говорити про чисельність, то вона не має ніякого відношення до ефективності Збройних сил. Набагато важливішим є впровадження мережецентричного підходу, який оперативно поєднує дані розвідки, органів управління та засобів ураження", – пояснив РБК-Україна заступник директора Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь.
На практиці цей підхід довів свою ефективність під час війни Вірменії та Азербайджану за Нагірний Карабах восени минулого року. Азербайджанські військові оперативно отримували розвідінформацію з безпілотників і наносили точкові удари по противнику. Чисельна перевага вірменської армії в даній ситуації не давала її ніякої переваги.
Відповідно, підкреслює Самусь, збільшення або зменшення чисельності української армії не повинно бути самоціллю для влади. Більше того він вважає вкрай необхідним позбутися "рудименту радянської епохи" – призову строковиків. Військовий експерт пропонує замінити його введенням коротких курсів військової підготовки для всіх громадян.
Паралельно зі скороченням чисельності відбувалося і зменшення запасів військової техніки і озброєння. Слід зазначити, що багато в чому це була не просто примха українських чиновників, а й вимога міжнародних партнерів.
Справа в тому, що Україна взяла на себе відповідні зобов'язання, підписавши договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Цей документ встановив обмеження для країн-підписантів, що стосується кількості військової техніки і озброєння.
Метою було заявлено "запобігти будь-яким військовим конфліктам в Європі". На практиці дотримання умов договору мало б суттєво обмежити наступальні можливості європейських армій.
Цей договір був підписаний 16 країнами НАТО, країнами Варшавського договору і СРСР ще в листопаді 1990 року, тобто до розвалу Союзу. Вже після цього Росія, Україна та інші пострадянські держави розподілили між собою квоти на максимально допустиму кількість одиниць військової техніки.
Наприклад, в "Київському військовому окрузі", згідно ДЗЗСЄ, повинно було розміщуватися не більше 2 200 танків і 1 500 артилерійських систем.
І якщо Україна досить швидко виконала взяті на себе зобов'язання, то Росія фактично проігнорувала вимоги ДЗЗСЄ щодо скорочення озброєння.
Основна претензія влади РФ полягала в тому, що розширення НАТО на Східну Європу порушує принципи договору. У травні 2015 року, вже після військової агресії в Україні, Росія взагалі заявила, що виходить з Договору про звичайні збройні сили в Європі.
Для України ж ведення бойових дій на власній території не стало причиною для того, щоб будь-яким чином відхилитися від своїх зобов'язань по ДЗЗСЄ. Більш того, для контролю за виконанням квотних обмежень за кількістю техніки в Україну неодноразово прибували багатонаціональні інспекції.
Якщо на середину 1991 року ЗСУ мали в розпорядженні 9 тисяч танків, то за умовами підписаного договору, їх кількість потрібно було скоротити більш ніж на половину - на 5,3 тисяч штук. Також Україна зобов'язана була позбутися близько третини (477 одиниць) своїх бойових літаків.
Ці зобов'язання були виконані і "перевиконані", оскільки велика кількість озброєння пішло на експорт або було просто списано і знищено. За орієнтовними оцінками, за 2005-2014 роки було розпродано військового майна на майже 3 млрд гривень. Зокрема, "з молотка" пішли 832 танки, 202 літаки, 232 вертольоти і близько 28,5 тисяч одиниць ракетно-артилерійського озброєння.
Правоохоронці вважають, що українську армію свідомо доводили до повного занепаду. У червні 2020 року колишньому начальнику Генштабу ЗСУ Володимиру Замані повідомили про підозру в держзраді.
Держбюро розслідувань вважає, що він спільно з екс-міністрами оборони Павлом Лебедєвим і Дмитром Саламатіним і під керівництвом колишнього глави держави Віктора Януковича свідомо скорочував чисельність армії і знижував її боєготовність.
Це, за версією слідства, робилося в інтересах Російської Федерації. Підозрювані Саламатін і Лебедєв ховаються в Росії і в окупованому Криму, а генерал Замана ходить в українські суди і намагається зняти з себе пред'явлені підозри.
Як би там не було, до початку російської агресії навесні 2014 року ЗСУ підійшли в ослабленому стані з мінімальною чисельністю і недостатком сучасного озброєння. Не маючи фактично іншого шляху, українська армія змушена була реформуватися у швидкому темпі.
Збройні сили почали задіюватися в АТО з 8 квітня 2014 року після рішення в.о. президента Олександра Турчинова. Втім, перші операції на Донбасі нерідко ставали провальними через дезорганізацію українських військових, зраду в штабах і вміле використання сепаратистами місцевих жителів.
На допомогу в тій ситуації прийшли добровольчі батальйони Національної гвардії та МВС, які задіяли для звільнення окупованих населених пунктів влітку 2014-го.
Збройні сили вдалося переформатувати і посилити за рахунок проведення шести хвиль мобілізації. Було призвано майже 200 тисяч військових, що дозволило сформувати нові бригади і батальйони.
Крім того, влада відновила призов на строкову службу і сформувала новий вид військ – Сили спеціальних операцій. Також остаточно приступила до виконання обов'язків спільна військова бригада України, Польщі та Литви. Вона побудована за стандартами НАТО і створена для участі в міжнародних миротворчих місіях.
Війна з Росією поставила перед Україною складне завдання і з відновлення оборонно-промислового комплексу. Роки недофінансування, а також розрив кооперації з російськими заводами позначилися на його стані. Погіршила становище серія вибухів на складах боєприпасів в 2016 – 2017 роках.
В таких умовах ініціативу перехопив приватний бізнес. Станом на поточний рік близько 40-50% державного оборонного замовлення виконують приватники. Повністю подолати залежність від російських комплектуючих не вийшло, особливо в частині авіабудування і запчастин для зенітно-ракетних комплексів.
Але в той же час вдалося створити нову українську зброю. Мова в першу чергу про комплекс крилатих ракет "Нептун", які надійшли на озброєння ЗСУ рівно рік тому.
Зараз побудова нової української армії фактично базується на двох основних критеріях – це відповідність стандартам НАТО і достатній рівень фінансування. Останній показник говорить сам за себе. Якщо станом на 2013 року фінансування Міноборони становило менше 1% ВВП, то останні роки на сили безпеки і оборони виділяється бюджет на рівні 5% ВВП.
Що стосується стандартів армій Північно-Атлантичного Альянсу, то українське військове керівництво повноцінно почало працювати в цьому напрямку з 2016 року. До початку 2021 року завершився перехід органів військового управління на функціонування у складі типових для НАТО J-структур.
Ця модель означає, що в органи управління на рівні штабів включені представники всіх родів військ. Також минулого року відбувся процес поділу функцій начальника Генштабу та Головнокомандувача ЗСУ, були створені п'ять нових командувань (Медичних сил, Об'єднаних сил, Сил логістики, військ зв'язку та кібербезпеки), змінилися військові звання та система логістичного забезпечення.
Більш того, в 2019 році українські Сили спецоперацій першими з усіх родів військ досягли взаємосумісності з колегами з НАТО і тепер мають право залучатися до операцій країн Альянсу. Закон про Національний опір, що набрав чинності 1 серпня, додатково визначає повноваження і функції ССО.
Військовий експерт Михайло Самусь визнає, що за останні сім років Україна зробила якісний ривок на шляху до НАТО, в першу чергу, щодо логістичних процесів в Генштабі та організаційної структури. Далі слід підтягнути до цих стандартів техніку і зброю, яку використовують українські воїни, вважає він.
Втім, глава Українського мілітарного порталу Тарас Чмут не бачить тут проблеми і звертає увагу, що країни Альянсу, такі як Болгарія, Польща, Румунія досі використовують радянську техніку. А на озброєнні Туреччини і Греції і взагалі стоять російські ЗРК С-400 і С-300.
"Тут немає ніякого порушення стандартів НАТО або руху в зворотному напрямку. Кожна країна НАТО використовує ту техніку і озброєння, які вважає за необхідне", – зазначив він у коментарі РБК-Україна.
Останні роки Збройні Сили України демонструють поступальний рух вгору в рейтингу найсильніших армій світу. Зараз, за оцінкою Global Firepower, ЗСУ займають 25-е місце серед 140 країн. Ще рік тому ми були 27-ми.
Аналітики оцінили досить високо показники української армії, наприклад, за кількістю танків, бронемашин і артилерійських систем. Global Firepower нарахував танків 2,4 тисяч штук (13 місце в світі), 11,4 тисяч бронемашин (7 місце) і 785 одиниць самохідної і 2 тисячі одиниць буксованої артилерії (8 і 7 місце в світі відповідно).
Набагато гірша ситуація з військовою авіацією і корабельно-катерним складом. За кількістю плавзасобів (патрульні катери і кораблі) Україна посідає 64 місце, маючи 25 одиниць.
За кількістю повітряних суден у ЗСУ 36 місце. За оцінками укладачів рейтингу, у нашої армії на озброєнні 145 вертольотів і 67 штук бойових літаків.
Минулі 30 років українські Збройні сили подолали стрибкоподібним рухом - від хворобливих падінь і деморалізації до відродження і проведення вдалих широкомасштабних бойових операцій проти набагато сильнішого суперника.
Втім, за останні сім років армії вдалося завоювати ще один, не менш цінний актив, ніж здобутий у війні досвід. Мова про довіру громадян. Саме за цим показником за останні роки ЗСУ є беззмінним лідером серед усіх державних інституцій країни.