Результати візиту до Києва Байдена мало чим перевершують результати переговорів у Женеві, - огляд

Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний експерт аналітичної групи "Левіафан", спеціально для РБК-Україна

На відміну від женевської зустрічі та її результатів, які викликали суперечливі оцінки політиків та експертів, як вітчизняних, так і іноземних, дводенний візит до Києва віце-президента США Джо Байдена позитивно оцінюють навіть найзапекліші скептики та найзатятіші песимісти. Між тим, варто усвідомлювати, що всі ті, хто критично й незадовільно оцінюють результати зустрічі у форматі Україна-ЄС-США-Росія, але водночас схвально відгукуються про візит Байдена до Києва, припускаються банальної логічної помилки, порівнюючи різнопорядкові явища, а саме - значення зустрічі з її результатами. Аби уникнути цієї помилки та дати тверезу й виважену оцінку двом зазначеним вище подіям, необхідно порівнювати значення переговорів у Женеві із значенням візиту Байдена до Києва, а результати перемовин у форматі Україна-ЄС-США-Росія з результатами дводенних відвідин американським віце-президентом української столиці.

Під таким кутом зору, цілком очевидно, що за своїм значенням як зустріч у Женеві, так й візит Байдена до Києва є важливими й необхідними кроками на шляху врегулювання "українського питання", в якому переплелися інтереси кількох глобальних та регіональних гравців. Гарячим головам та "яструбам", які б воліли швидко й зухвало розрубати цей Гордіїв вузол, доведеться змиритися з тим, що рано чи пізно як внутрішньополітичні, так й зовнішньополітичні наслідки так званого "Євромайдану" будуть врегульовані все-таки шляхом переговорів. Інтрига лише у тому хто і коли проводитиме ці переговори: до війни, під час війни, після війни чи замість війни; війни громадянської, російсько-української чи світової. Тож ставити питання про доцільність чи недоцільність проведення переговорів щодо врегулювання ситуації в Україні абсолютно безглуздо - переговори неминучі. Зрештою, навіть Друга світова війна завершилася переговорами про повну і безумовну капітуляцію Третього рейху.

Отже, сам факт початку безпосередніх переговорів у Женеві, безумовно, слід розглядати як величезний позитив. Особливо якщо взяти до уваги той факт, що наразі українська держава є повноцінним суб‘єктом переговорного процесу і доля України не вирішується за її спиною світовими гравцями, як це було, наприклад, під час підписання "Андрусівського миру". Більше того, і ЄС, і США чітко висловили свою підтримку позиції України. З огляду на це, абсолютно безпідставною є істерика деяких експертів з приводу "готовності Заходу розіграти карту України у своїй грі з Росією". Зрештою, і сама Росія була вимушена сісти за стіл переговорів з представниками нової української влади, попри своє демонстративне прагнення не визнавати цю владу, а ще краще взагалі усунути Україну з переговорного процесу, намагаючись перетворити її на об‘єкт домовленостей сильних світу цього. Натомість Захід фактично виступає у переговорах не як посередник, а як учасник на боці України. Все це дає підстави позитивно оцінювати зустріч у Женеві. Навіть попри суперечливі оцінки положень женевської угоди, деякі формулювання якої дійсно залишили настільки великий простір для інтерпретацій, що кожному з учасників переговорів тепер важко встояти перед спокусою тлумачити її на свій власний розсуд.

Зрештою, факт початку переговорів, визнання української держави як повноцінного суб‘єкта переговорного процесу та підтримка з боку ЄС та США зовсім не гарантує ані швидкого, ані легкого вирішення проблеми. Наприклад, арабо-ізраїльські переговори щодо шляхів врегулювання конфлікту на Близькому сході вже тривають не одне десятиліття. Думати, що Україні та Росії домовитися буде легше, ніж євреям з арабами, означає перебувати у полоні ілюзій та не усвідомлювати всієї складності українсько-російських відносин у глобальному контексті. Отже, розраховувати на те, що під час доволі короткої зустрічі у Женеві учасники переговорів досягнуть повного взаєморозуміння в оцінках поточної ситуації та визначаться зі шляхами виходу з кризи, могли хіба що дуже далекі від реалій міжнародної політики ідеалісти. Тому дуже дивною видається реакція експертів на, безумовно, далеко не бездоганну женевську угоду.

Власне кажучи, візит Байдена до Києва та заяви останнього також є нічим іншим як ще одним красномовним свідченням та підтвердженням підтримки України у її протистоянні російській агресії. І за своїм символічним значенням цей візит нічим не поступається символічному значенню женевської зустрічі.

Проте якщо оцінювати його практичні результати, то вони мало чим перевершують результати переговорів у Женеві. Цей візит варто розцінювати швидше як логічне продовження женевської зустрічі. Але лише продовження, а не завершення. За великим рахунком, Байден не сказав нічого нового. Ті самі слова про засудження російської агресії та вимоги її припинити, заяви про підтримку нової української влади та її зусиль щодо врегулювання ситуації у країні. Між тим, цілком очевидно, що всі ці заяви та слова засудження з вуст американського віце-президента навряд чи вплинуть на Путіна більше, ніж положення женевської угоди.

Отже, єдиним очевидним практичним результатом візиту Байдена до Києва стала заява про готовність США виділити ще 50 мільйонів доларів на проведення політичних і економічних реформ в Україні (крапля у морі) та надавати технічну допомогу у військовому питанні (обсяги та форми не оприлюднені). Можна вважати позитивним результатом зустрічі й заяву про готовність США допомогти Україні отримати кредит від МВФ, що однозначно позитивно вплине на економічну ситуацію та фінансову сферу нашої держави.

Крім очевидних і оприлюднених результатів, є підстави припускати, що були досягнуті й інші домовленості щодо більш глибокої співпраці між США та Україною, передусім у військово-політичній сфері. Проте говорити про них як про доконаний факт наразі не доводиться.

У будь-якому випадку не варто переоцінювати ані женевські домовленості, ані візит до Києва віце-президента США, оскільки самі по собі вони не вирішують наших проблем, а лише демонструють готовність цивілізованого світу допомогти нам. Доля України й надалі лишається у руках українців. І це добре. Оскільки покладати надмірні сподівання на допомогу з боку інших це не лише ознака інфантильності суспільства, але й пряма дорога до втрати суб‘єктності держави на міжнародній арені.