ru ua

Результат сьогоднішніх переговорів у Мінську не стане останньою крапкою у конфлікті на Донбасі

Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна

Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна

Сьогодні у Мінську на переговорах контактної групи представників України та терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР» за участю ОБСЄ був підписаний протокол з 12 пунктів, який містить, зокрема, й положення про припинення вогню на Донбасі. Проте, це зовсім не означає, що у столиці Білорусі, нарешті, поставлена крапка у конфлікті.

Насправді, результат сьогоднішніх переговорів не стане останньою крапкою, адже сама внутрішня логіка розвитку подій буде перетворювати навіть найжирнішу крапку на три, аж поки не будуть усунуті причини та суперечності, які призвели до кривавого конфлікту. Оскільки, справжній ініціатор конфлікту, сидячі у Кремлі, сором‘язливо заперечує свою причетність до подій та приховує справжні мотиви, вже зараз можна зробити невтішне припущення: учасники переговорів не зможуть виконати умови перемир‘я, адже його виконання значною мірою залежить не від них, а від володаря Кремля. Отже, вже незабаром почнуться наступні переговори. Почнуться із пошуку винних у порушенні умов перемир‘я та зриві процесу мирного врегулювання. Росія не вперше реалізує такий сценарій. Подібне вже відбувалося у Грузії - згадаймо конфлікт в Абхазії та у Південній Осетії.

З огляду на це, не варто перебільшувати результати сьогоднішньої зустрічі: ані святкувати "позитивні" досягнення, ані драматизувати "негативні".

Більше того, не можна оцінювати переговори як успішні чи неуспішні, без усвідомлення пріоритетних цілей та завдань. На превеликий жаль, суперечка та дискусія, принаймні позірно, обертаються навколо питань територіальної цілісності Української держави. Хоча насправді, для України зараз йдеться не про збереження територіальної цілісності, а про збереження суб‘єктності на міжнародній арені, спроможності самостійно розробляти та реалізовувати внутрішню та зовнішню політику.

Кордони, причому не лише державні, але й етнічні, мовні, культурні, релігійні, і навіть цивілізаційні - це всього лише історична умовність, вони змінювалися, змінюються і будуть змінюватися у залежності від багатьох конкретно-історичних обставин, передусім - здатності суб‘єкту, який перебуває у цих кордонах, ефективно урядувати, даючи, якщо використовувати термінологію А.Тойнбі, адекватні відповіді на виклики часу. Не варто забувати, що після кожної мирної конференції як то у Ялті, Потсдамі, Версалі чи після Віденського конгресу укладалися угоди про «вічний мир», але згодом рано чи пізно розпочиналась нова, чергова війна, після якої відбувалися нові мирні конференції та конгреси, укладалися нові "мирні угоди" та встановлювалися нові кордони.

З огляду на це, найбільшою втратою України може стати не частина території, а можливість самостійно визначати своє майбутнє. Найгірше для нас це перетворитися у слухняного холопа або не дуже слухняного васала інших суб'єктів міжнародних відносин. І якщо у якості ярма на шиї холопа чи мотузки на шиї васала Кремль намагатиметься використати "ДНР" та "ЛНР" - доведеться бути готовими скинути таке ярмо та розірвати мотузку, як би боляче це не було.

Отже, приймаючи рішення щодо власного майбутнього Україні необхідно навчитися мислити категоріями стратегічними, оцінюючи ті чи інші кроки винятково під кутом зору того, наскільки вони допомагатимуть давати адекватні відповіді на виклики часу.

Наразі найбільш актуальним та серйозним викликом для Української держави є не збройний конфлікт на Донбасі і навіть не пряма військова агресія з боку Російської Федерації. Найбільша загроза - це дисфункціональність державного механізму, неспроможного організувати належним чином соціально-економічні процеси.

Росія спочатку спровокувала збройний конфлікт на Донбасі, а потім розпочала безцеремонну військову агресію зовсім не для того, що окупувати частину України, а для того, що посилити дисфункціональність Української держави, що зрештою мусило б призвести перетворення України на failed state. Мета Путіна у цій війні не захоплення Донбасу чи створення "коридору до Криму чи Придністров‘я", а ліквідація української державності. З огляду на це, першочерговими цілями України мусять бути збереження власної державності та повернення функціональності державному механізму.

Таким чином, приймаючи рішення щодо можливих шляхів розв‘язання конфлікту на Донбасі необхідно зважати передусім на два моменти: по-перше, наскільки таке рішення сприятиме збереженню суб‘єктності України на міжнародній арені; по-друге, наскільки таке рішення сприятиме підвищенню ефективності функціонування держави, розвитку та модернізації. З огляду на це, результати переговорів, які дозволять нам ефективно вирішити два вищезазначених завдання, будуть для України перемогою, безвідносно до факту збереження чи втрати реального контролю над окремими частинами території.

Поразка - це не втрата території чи популяції, поразка - це втрата права самостійно визначати власне майбутнє, втрата можливості ставати розвиненою, заможною, сильною, самодостатньою країною, яка з часом матиме змогу не лише повернути собі втрачену територію, але й збільшити її.

Тож, перед тим, як давати негативні оцінки результатам переговорів у Мінську, варто дати щиру відповідь на питання: "Що могло бути гіршим за поділ Кореї на Північну та Південну?" Відповідь проста й очевидна - нічого, крім перетворення всієї Кореї на Північну.