Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна
Відтоді як загадкові "зелені чоловічки", озброєні найновітнішою російською зброєю, зненацька з‘явилися у деяких місцях Луганської та Донецької областей, почавши зухвало атакувати місцеві відділки міліції та захоплювати адміністративні будинки, нагнітаючи і без того вибухонебезпечну атмосферу, традиційні речники Партії регіонів та КПУ слідом за МЗС РФ заявили, що зазначені вище дії по суті є не нічим іншим як "справедливою і адекватною реакцією на силове, злочинне захоплення влади євромайданівцями та цинічне ігнорування ними думки мешканців Південно-Східної України".
Петро Симоненко, Олександр Єфремов, Михайло Добкін, Олег Царьов, Сергій Тигіпко, Ганна Герман та інші рупори "сепаратистів" не втомлюються повторювати тезу про необхідність чути та поважати волю мешканців південно-східних областей України. Чітко артикулював свою позицію щодо останніх подій у Донецьку та Луганську й Рінат Ахметов, якого небезпідставно називають "некоронованим королем Донбасу". Зокрема, він запевнив "протестувальників" у своїй готовності "робити все можливе, щоб голос Донбасу було почуто. Щоб Донбас поважали". Водночас всі учасники процесу висловилися за мирне врегулювання конфлікту шляхом переговорів.
Безумовно, у демократичній та правовій державі, яка прагне стати повноцінним членом Європейського Союзу, мусить бути почутим кожен голос, причому голос не тільки окремих регіонів, але й навіть конкретних людей. Більше того, у сучасному цивілізованому світі всі конфліктні питання мусять вирішуватися шляхом переговорів, а не за допомогою насилля, неважливо чи то з боку держави, чи то з боку "протестувальників". З огляду на це, не варто підмінювати багатоголосся, яке насправді лунає на Донбасі, голосами Єфремова та Ахметова чи гучномовцями Володимира Путіна. Так само як не варто підмінювати поняття, називаючи "мовою погроз та ультиматумів" цілком закономірну та правомірну боротьбу влади проти тероризму - диверсантів із сусідньої держави та представників місцевих організованих злочинних груп, дії яких спрямовані не на пошук компромісів, а на дестабілізацію ситуації в країні.
Враховуючи зазначене вище, необхідно чітко усвідомлювати, які саме переговори треба проводити для виходу з кризи - передусім з ким і щодо чого.
На превеликий жаль, за весь час протистояння на Донбасі так звані "сепаратисти" не спромоглися чітко сформулювати свої вимоги. Більше того, навіть у середовищі "сепаратисто-федералістів" вимоги дуже різняться: починаючи від найрадикальніших, як то створення суверенної Донецької республіки та повного виходу зі складу України чи входження до складу Російської Федерації і закінчуючи доволі поміркованими: як то зробити російську мову другою державною чи надати більше повноважень регіонам. Єдине, у чому вимоги "сепаратисто-федералістів" збігаються, - це проведення референдуму.
Проте, на жаль, абсолютно не зрозуміло, який саме референдум і щодо якого питання необхідно проводити.
Припустімо, влада буде готова піти назустріч навіть найрадикальнішим вимогам найрадикальнішого крила "сепаратистів", які вимагають виходу Донбасу зі складу України. Попри те, що подібні вимоги "сепаратистів" прямо порушують норми Конституції України та містять ознаки злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, ідею проведення такого референдуму як варіанту виходу з нинішньої критичної ситуації висловлюють не лише "радикальні сепаратисти", але й деякі експерти, на думку яких дешевше й ефективніше дати можливість мешканцям Донбасу самостійно визначити власне майбутнє, ніж силою змушувати їх "полюбити Україну".
Більше того, лунають думки, що українській владі, насправді, краще самостійно організувати та провести референдум, ніж дозволити це зробити "зеленим чоловічкам", які вже продемонстрували свою вправність у проведенні подібних "волевиявлень народу" на території Криму. У цьому разі Україна принаймні може розраховувати на участь міжнародних посередників та спостерігачів, які могли б взяти на себе відповідальність за прозоре проведення референдуму та гарантувати забезпечення імплементації його результатів (звісно, якщо після анексії Криму Російською Федерацією ще можна говорити про будь-які міжнародні гарантії).
Треба також зазначити, що подібні референдуми проводилися й визнавалися міжнародною спільнотою. Зрештою, не варто забувати, що й сама Україна здобула незалежність у результаті Всеукраїнського референдуму, який проводився 1 грудня 1991 року. Більше того, беручи до уваги результати соціологічних досліджень, відповідно до яких ідею виходу Донбасу зі складу України підтримує не більше 10% його мешканців, проведення такого референдуму могло б бути навіть бажаним для української влади для того, щоб остаточно припинити спекуляції навколо відцентрових, сепаратистських тенденцій на Донбасі.
Як би там не було, подобається нам це чи ні, але категорично відкидати гіпотетичну можливість проведення такого референдуму на Донбасі не доводиться. Проте у такому разі доведеться не лише створити нормативно-правові підстави для проведення подібного референдуму (оскільки чинне законодавство України не дозволяє проведення референдумів про вихід зі складу України її окремих територій), але й досягнути дипломатичних домовленостей щодо забезпечення імплементації результатів такого референдуму.
Між тим, хто може дати гарантії, що "зелені чоловічки", які нині демонстративно зневажають результати Всеукраїнського референдуму 1991 року, на якому абсолютна більшість мешканців Луганської та Донецької областей підтримали створення незалежної України, поважатимуть результати іншого, тепер вже проведеного на Донбасі референдуму? Де гарантія, що через рік-два ці самі "зелені чоловічки" не вимагатимуть нового референдуму? Тож, проведення такого референдуму може створити перманентну загрозу не тільки для територіальної цілісності України, але й для її державності та суверенітету загалом.
Між іншим, всі потенційні загрози проведення подібних референдумів чудово розуміють навіть такі розвинені і демократичні держави, як Іспанія, яка не поспішає забезпечувати право на самовизначення ані баскам, ані каталонцям, які за формальними критеріями мають куди більше підстав для такого самовизначення, ніж мешканці Донбасу.
Отже, проведення референдуму про вихід Донбасу зі складу України слід розглядати лише як крайній варіант виходу з ситуації, коли решта можливостей вирішити проблему мирним шляхом буде вичерпана. Зрештою, навіть у найгіршому випадку політико-правовий шлях "цивілізованого розлучення" за прикладом Чехії та Словаччини значно більш привабливий, ніж варіант "боснійських війн".
Під рештою можливостей вирішити проблему мирним шляхом слід вважати пошук компромісу щодо адміністративно-територіального устрою України та встановлення нового балансу між повноваженнями центру та регіонів. Власне кажучи, помірковане крило "сепаратисто-федералістів" вимагає якраз цього: федеративний устрій та друга державна мова - російська. Безумовно, така вимога не може розглядатися як протизаконна, більше того, вона може бути повною мірою задоволена шляхом проведення референдуму. Правові підстави для проведення такого референдуму визначаються Конституцією України та Законом України "Про всеукраїнський референдум".
Проте особисто у мене є великі сумніви, що "зелені чоловічки" та ті, хто так заповзято хоче змусити владу почути голос Донбасу, захоплюючи зі зброєю у руках адміністративні будівлі (замість того, щоб дотримуватися процесуальних вимог згаданого вище закону та збирати підписи), пізніше визнають та змиряться з результатами Всеукраїнського референдуму щодо територіально-адміністративного устрою України, державної мови, зовнішньополітичної орієнтації тощо, оскільки як переконливо показують соціологічні опитування абсолютна більшість громадян України підтримує унітарний устрій, єдину державну мову та курс на євроатлантичну інтеграцію.
Отже, треба усвідомити, що проведення будь-якого референдуму не дасть українському суспільству змогу ані знайти консенсус, ані досягнути компромісу. Для цього існують інші політико-правові механізми.
А "голос Донбасу", насправді, було б краще чутно, як би він не був спотворений та підсилений гучномовцями Єфремова, Ахметова, Симоненка, Царьова та інших. І цей "голос Донбасу" поважатимуть і цінуватимуть не менше, ніж будь-який інший голос, як тільки "гучномовці" перестануть намагатися перекрикувати загальноукраїнський хор.