"Над Ірпінню сміялися, а вона зупинила орду". Як живуть затоплені і розбиті села під Києвом

На шляху окупантів під Києвом стали не тільки українські війська, а й сама природа. Після підриву дамби річка Ірпінь розлилася і стала непереборною перешкодою для загарбників. Ціна – постійні обстріли Козаровичів і затоплення Демидова. Як вони живуть зараз – в репортажі РБК-Україна.

У перші дні вторгнення росіяни кинули величезні сили на швидке захоплення Києва. Багатокілометрові колони техніки йшли відразу з декількох напрямків. На підступах до столиці йшли запеклі бої. В ході бойових дій постраждала і насосна станція, яка перекачувала воду з річки Ірпінь в Київське море. За пару тижнів величезні території були затоплені.

У навколишніх селах під воду пішли городи, господарства і навіть житлові будинки. Сильно постраждали вони і від обстрілів. Тепер, коли ворог відкинутий, місцеві жителі намагаються повернутися до нормального життя. Прибирають сліди окупації і віддають останні гроші на солярку для помп, щоб відкачати воду з затоплених городів. Радіють, що росіян вдалося вибити з Київської області, допомагають сусідам, але з тривогою дивляться в майбутнє: за чий рахунок відбудовувати зруйноване і чи не повернуться вороги – не ясно.

* * *

Дорога в Демидів з Києва зараз проходить через дамбу перед селом Козаровичі. По праву руку звичний пейзаж Київського водосховища, побудованого ще в 60-их. А ось по ліву зовсім нещодавно з'явилося нове "море" – Ірпінське. В ході боїв на дамбі була розбита насосна станція і зруйнований шлюз, так що річка залила торф'яні луки, міст через неї в парі кілометрів теж підірвали.

Козаровичі стоять на узвишші, вода до них піднятися не встигла, більшість руйнувань тут через артилерійські дуелі. Російські війська розмістилися на передньому краю села і зайняли будинки місцевих жителів, поки ті ховалися в підвалах. Деяким вдалося виїхати по "гуманітарному коридору" на початку березня, серед них і сім'я Галини Степанівної, яка погодилася показати нам наслідки приходу "руського міра" до її села.

– Було страшне. Сиділи в погребі, їли насіннєву картоплю, варили в "мундирах". Я тоді говорила: сфотографуйте мене як я сплю в погребі, я пошлю Путіну, щоб він гад здурів. Всі ракети і бомби летіли звідси з Козаровичів на Київ, а звідти наші відповідали, але слава богу, що цих путінців вигнали. У мене у дворі впала бомба, пробила стелю в гаражі і машину сина. Тоді ми думали, що все, земля розійдеться. 7 березня вирішили втекти, – згадує жінка.

Але так пощастило далеко не всім. Її знайомого, який працював на насосній станції, росіяни катували і вимагали спустити воду, щоб їхні танки змогли піти далі на Київ. Деяких чоловіків, яких Галина Степанівна ніжно називає "хорошими хлопчиками", забрали в полон. Серед них і наш колега – журналіст УНІАН Дмитро Хилюк. За останніми даними, їх викрали і вивезли в Росію, проте офіційно про їхню долю досі нічого невідомо.

Розповіді про звірства окупантів різко контрастують з навколишнім мирним пейзажем. Ми йдемо по чисто виметеній асфальтованій дорозі, навколо квітнуть плодові дерева і радісно співають птахи. На розбитих осколками дахах свіжі латки, вибиті вікна дбайливо закладені фанерою і плівкою, на розмінованих городах трудяться люди.

– Ось бабулечка, їй 90 років, пересиділа тут всю війну, а зараз город паше. Таке пережити. Я на базар виходжу і всі люди, яких я знаю, за цей час на 10 років постаріли. Радості ні у кого немає, ні в очах, ні на обличчях. Ще ж не відомо, що далі буде. Люди потроху повертаються, особливо ті, хто ближче, хто на Західну Україну виїхав. А ті, хто за кордоном, поки ні, – пояснює наш "гід".

Складно повірити, що на цих затишних вуличках ще місяць тому стояла ворожа техніка і над головою літали снаряди. Але на крайній вулиці – Ірпінській – війна знову нагадує про себе. До приходу окупантів ця частина села вважалася респектабельною, на місці старих хат кияни і заможні місцеві побудували невеликі красиві маєтки. Зараз же багато з них розбиті обстрілами, а деякі і зовсім згоріли.

– Орки виходили сюди на околицю, звідси стріляли, а потім швидко раз і йшли. Потім наші відповідали, перша міна влупила в мій будинок 28 лютого. Слава богу, тут нікого з нас тоді не було. Ми вже подали заявку на відновлення, коли це все вирішиться – не знаємо. Будемо чекати. Я так розумію, коли закінчиться вся ця війна, тоді вже. Сподіваємося, що не на десятиліття це все затягнеться, людям жити десь потрібно вже зараз, – каже власник одного з таких будинків.

Галина Степанівна веде нас далі. Ось тут був ворожий опорний пункт, а це згорілий будинок жінки, яка після деокупації залишками своїх запасів годувала голодних сусідів, що повернулися на попелище, тут орків накрили з мінометів, а тут в крайньому особняку сиділи російські снайпери.

Його господар ховав у себе в підвалі десяток людей і окупанти вирішили, що це "партизанський штаб". Григорій Павлович і його сусіди встигли вибратися з села, обмотавшись білими рушниками і простирадлами. А зараз ось повернувся, приводить до ладу будинок після непрошених "гостей". Ями від снарядів, розбитий паркан, сюди прилітало з обох сторін, але на наших артилеристів він не в образі, каже: головне, що вибили росіян, і лиш би вони не поверталися.

Йому попалися "ввічливі постояльці". Залишили після себе тільки змальовані стіни і мішки з екскрементами, недоїдками і посудом упереміш. У його будинку, на подив, особливо не мародерили. На подив, бо загалом по Козаровичах грабували багато, згадують місцеві. У одного чоловіка відібрали машину і зносили в неї техніку, одяг, навіть жіночу білизну і дитячі босоніжки, а потім все це кинули за сусіднім селом.

– Путінці ці дивувалися дуже як у нас красиво. Наше село містом називали. Вулиці чисті, охайні будиночки, дороги асфальтовані. Нашим всі говорили: як ви добре живете, костюми у вас адідасовські, пральні машинки в хатах стоять, газ, вода, світло, інтернет скрізь. Спочатку дивувалися, а потім порозбивали і пограбували, що могли. Ось такий цей Путін, краще б народом своїм займався, щоб і у його людей такий добробут був, а замість цього всі гроші на ракети пустив, – каже Галина Степанівна.

Вона впевнена, що розграбоване і розбите вдасться відновити, але поки все ще страшно чи не повернуться "російські брати". З чуток, нещодавно в окрузі спіймали трьох диверсантів, а ті нібито сказали, що в лісах залишилося два десятки кинутих командуванням окупантів. Вночі в селі досі гасять світло, побоюючись як би знову не прилетіли ворожі вертольоти або літаки.

* * *

Далі їдемо в Демидів. Після розливу річки Ірпінь та підриву мосту на Київ село опинилося фактично на півострові. Окрема захисна дамба його не вберегла, вода піднялася так високо, що перейшла через неї і затопила багато господарств, особливо в низинах. Вже більше двох тижнів співробітники ДСНС відкачують воду спеціальною помпою, але роботи ще багато – як мінімум 70 будинків досі підтоплені.

На помпі, над якою майорить прапор України, за головного сьогодні рятувальник Роман. Каже, що могло бути й гірше, адже на Київському водосховищі підірвали лише один шлюз із шести. Якби більше, то під водою опинився б весь Демидів. Сам він з сусіднього Димера, згадує, що колони техніки з буквою V були під його будинком на другу ніч війни.

– Думав, що це вже все, якщо пройшли через Димер, то скільки ж там до Києва від нас. Але встигли підірвати міст і вони не пройшли далі. Через Козаровичі цю армаду не перевели б ніяк, дамба просто не витримала б. А тут вже вода допомогла. Така маленька річка Ірпінь, над якою всі сміялися завжди, зупинила путінську орду. Скільки потрібно буде років, щоб повернути її назад у свої береги, навіть не знаю.

Відвойований у "моря" шматок землі намагається зорати на мотоблоці дядько Коля. Вдається обробити всього п'ять соток великого городу, далі техніка вже в'язне в болоті. З одного боку, каже, це не найстрашніша проблема, аби війна вже закінчилася, а наші захисники повернулися додому живими. З іншого, визнає, перспективи поки туманні: роботи немає, заощадження закінчуються, потрібно чимось годувати сім'ю і допомагати сусідам.

– Я у війну тут був, нікуди не виїжджав. Йде якось дідусь такий старий, каже: Хлопці, а хто тут картоплі може продати? Я йому в сітку набрав з льоху кілограмів 5-6, а він гаманець витягує, у мене сльози пішли, кажу: батя, ти чого? Іди вари, поїж. Ось це найстрашніше. А так ми всі дружно жили, допомагали одне одному. Вчора хлопці наловили карасів, принесли, з нами поділилися. Розумієш, як нас це все згуртувало?

Окупантів він згадує з прокльонами і закликає на їхні голови найстрашніші кари. Ті ходили по домівках, вишукували "шпигунів", просто так побили прикладом до напівсмерті літнього сусіда, самого дядька Колю мало не розстріляли, коли він вибрався за водою, вбили учасника АТО, який пройшов три ротації на Донбасі, прострелили ноги волонтеру "Червоного Хреста". Тому чоловік радий, що дамбу підірвали і російські танки не пішли далі.

– Он там ліс, так там наші стояли, і там наші, і там, – вказує чоловік в різні точки на горизонті. – Так на них постійно то літаки, то ракети, то ще щось. Вже наші баби розбираються, що летить. Це, каже, 152-мм, це "балістика" пішла, а ось це крилата, о, збили її, ховайтеся, бо осколки зараз летітимуть. Але далі ці козли не пройшли. Наша Ірпінь врятувала Київ, так навіть у Генштабі сказали.

Прилітали снаряди і в сам Демидів. Баба Марія згадує цей час з жахом. Земля від вибухів ходила ходуном, втекти і кинути чоловіка з хворими ногами вона не могла, вся надія була на сусідні дерева, які захищали їх від осколків. В інших селах люди ховалися від обстрілів в погребах, а у них він був затоплений, вода підійшла вже до останньої сходинки перед входом у будинок. У дворі у жінки досі болото, город під водою, виживають за рахунок запасів і гуманітарної допомоги.

– Ми з пенсії своєї даємо частину на соляру, щоб помпа працювала, хіба держава не може дати? Потрібно ж викачати це все, вода цвіте, смердить тут. А їм 60 літрів палива на день дають, доводиться нам докуповувати. Мені 82 роки. Це вже друга війна моя. Німець не вбив, так зараз доб'ють. Нікому ми не потрібні, – нарікає вона.

Волонтер від сільради підтверджує, що на дизель людям доводиться скидатися своїми грошима, хто скільки може. Палива катастрофічно недостатньо. Якусь частину беруть для транспорту, щоб привезти "гуманітарку", решта йде на роботу помпи. Їжі людям поки вистачає, завдяки волонтерам і тому, що вдається дістати місцевій владі, але якщо вони не зможуть засадити свою землю – ситуація до осені стане критичною.

– Моя сім'я майже жила тільки з цього городу. Там під водою снаряди ще не розірвалися у нас. Мамі моїй 86 років, паралізована, ліків немає. Що нам робити? – плаче сусідка баби Марії, Валентина Семенівна. – Газ не можемо включити, бо трубу відірвало як бомбили. Обстрілами дах пошкодило, йшли дощі, стелі повідпадали, стіни помокріли. Я заяву написала на відновлення, але ми не знаємо коли це буде, скільки чекати, нічого нам не говорять.

Відповідей на всі ці питання поки немає і у старости Демидова Олександра Миколайовича. Він переконує, що проблеми зі світлом і газом поступово вирішуються, а коли налагодиться ситуація з паливом, то зможуть компенсувати людям ті гроші, які вони здавали на дизель для помпи. Поки ж у селі вдалося відкрити кілька магазинів і пошту, щоб виплачувати пенсії, і налагодити роздачу гуманітарної допомоги. Староста сподівається, що незабаром відкриються школи, садочки та місцеві підприємства.

– Щоб у людей робота була і вони були в змозі купити собі продукти, а не стояти тут в чергах, поки їм щось видадуть, деякі вважають, що це приниження отримувати гуманітарну допомогу, але іншого виходу у них зараз немає. Головне, щоб війна закінчилася. А так наші люди універсальні, вони знайдуть вихід з будь-якої ситуації, ми їм теж допоможемо, і повернемося до нормального життя.