Між війною і миром: як прифронтовий Донбас готується до зими

Чим ближче до лінії фронту, тим менше жовто-блакитних дорожніх знаків, зупинок і стовпів. Але більше людей, які називають себе українцями. Донбас вже п'ятий рік живе в умовах війни. Люди мріють про мир і намагаються жити, незважаючи на близькість до бойових дій. Відбудовувати зруйновані будинки, школи і лікарні їм допомагають гуманітарні організації. Вони ж підтримують переселенців та місцевих жителів. Корреспондент РБК-Україна вирушив у "сіру зону", де діти знають, що таке "розтяжки", літні люди на них підриваються, жінки нарівні з чоловіками вчаться виживати, а війна їм всім не дає забути про себе.

Ранній туманний ранок. Перед одним з готелів Слов'янська прогріваються два білих джипа, на бортах емблеми Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Співробітники роздають останні настанови журналістам: не знімати ландшафти і військові об'єкти. Ми вирушаємо в "сіру зону" – територію вздовж лінії фронту, до неї звідси 70 кілометрів.

Обидві сторони конфлікту напередодні дали нам гарантії безпеки. Екіпаж беззбройний і, по суті, беззахисний: замість бронежилетів і касок – манішки з хрестом, над машинами майорять прапори – білі з червоним.

– Наша емблема – наш захист. Приїзд команди МК Червоного Хреста - це гарантія безпеки. Іноді місцеві просять нас побути довше, тоді вони можуть випасти кіз, викопати картоплю і спокійно зайнятися господарством, – пояснює прес-секретар делегації Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні Олександр Власенко.

По дорозі серед індустріальних пейзажів кидаються в очі яскраві плями. Знаки на в'їздах до міста, зупинки, опори ЛЕП – в кольорах українського прапора. Навіть стовпи і стіни позначені мазками жовтої і блакитної фарби. Чим ближче до фронту, тим їх менше.

Фото: Жителі Донбасу відзначають графіті в кольорах українського прапора свою територію (Влад Красінський, РБК-Україна)

Через півтори години зупиняємося за пару кілометрів до лінії розмежування. Чекаючи дозволу на в'їзд, читаємо новини ООС: вночі був обстріл Верхньоторецького – селища, до якого нам десять хвилин пішим ходом. Повз проїжджають маршрутки, легковики і тентовані вантажівки – всі, крім нас. Журналістів немає в дозвільних списках, нібито помилково.

Їдемо далі. У приймачі один одного змінюють українські радіостанції та канали, що транслюють з Донецька. Окуповане місто видніється на горизонті. Вакарчук надривається: "Сонцееее, забери мене і веди за собооою". Його перебиває Лепс: "Тооолько рюмка водки на столе".

Радіо затихає. Ми на центральній площі селища Красногорівка. Вдалині чути поодинокі вибухи. "Прилітає" десь під Авдіївку за 12 кілометрів звідси. Через парк бігом біжать хлопчик і дівчинка, не в бомбосховище, - в магазин.

Нам двічі дають дозвіл їхати далі і двічі його відміняють. Червоний Хрест повинен повернутися на базу завидна – їдемо в Костянтинівку. В місцевому морзі нас зустрічає завідувач відділення судмедекспертизи міста Олександр Сидоренко. Він працює тут з кінця 90-их. Каже, що найважче було в перші роки війни, не вистачало місця розмістити всіх загиблих. В рамках гуманітарної допомоги приміщення відремонтували, морг отримав нове обладнання.

– Ми раніше перебували на окупованій території, але відділення не закривалося. Коли люди вмирають, хоч з тієї сторони, хоч з цієї – насамперед це люди. Роботи своєї не боюся. Боятися треба живих, – впевнений Олександр.

Фронтова школа

Наступного ранку у Слов'янську випав перший сніг. Водії джипів Червоного Хреста лавірують по залишках дороги, не знижуючи швидкості, проскакують розбомблений міст. Це вимушений захід, так машини перескакують ями.

Півтори години їзди – і ми у Луганському. На початку війни чверть будинків селища була зруйнована, сильно постраждала місцева школа. Періодично по околицях стріляють і зараз, але діти все одно ходять на навчання – 89 осіб, до війни було 130.

– У 2015 році по телевізору часто нашу школу показували. Коли я приїхала і побачила масштаби руйнувань, у перші дні навіть не плакала, просто ходила як у сні і не могла зрозуміти, як це сталося, - згадує директор Галина Васильєва.

Фото: Школа в Луганському працює всупереч війні (Влад Красінський, РБК-Україна)

Коли бойові дії трохи стихли, в школу повернулося 45 дітей: "Такі діти, я вважаю, це патріоти. Коли ні стін, ні стелі, взагалі нічого немає, а вони кажуть: ми не поїдемо, будемо вчитися у своїй школі", – говорить вона.

Сховища або підвалу у будівлі немає. Коли чутно вибухи, учні ховаються у закритому крилі. Це буває вкрай рідко, але всі діти вже знають, що робити. Школа – верхня точка поруч з лінією фронту. Будівля сильно постраждала від обстрілу. Один з учнів був поранений у себе вдома, зараз з ним все добре, ходить до 5 класу.

– Ось тут все вигоріло, – показує директор школи на свіжопофарбовані стіни. – Вікон майже не було, старі дерев'яні вилетіли відразу в перший же вечір.

Згоріле крило відновлюють за рахунок гуманітарних організацій, для робіт наймають місцеві фірми. Будівельник Кирило каже, що поки що тут спокійно, його колегам пощастило менше:

– До позицій від нас кілометра два. А ось хлопці ближче працюють, іноді до ночі. Включили один раз світло, так по ним як жахнули.

Фото: Робочі відбудовують школу за рахунок гуманітарних організацій (Влад Красінський, РБК-Україна)

У школі селища Луганське майже нічого не нагадує про війну крім пробитого вікна в класі інформатики. Влітку 2016 року сюди потрапила куля. Діти були на канікулах, в будинку залишився сторож, але ніхто не постраждав. Зараз всі вікна затягнуті спеціальною плівкою, щоб уламки скла не розлетілися від вибухової хвилі.

У цьому приміщенні сидять старшокласники, зараз у них урок з предмету Захист Вітчизни. Вчаться надавати першу медичну допомогу. Даша збирається вступати в медучилищі, по закінченню хоче повернутися, селище вона не залишила навіть під час боїв за Луганське.

– Важко було, коли були обстріли. Я живу трохи далі. Прямо до нашого села приїжджала техніка, стріляли, було страшно: ми на підлозі спали і ховалися в підвалі.

В першому класі навчаються семеро дітей: п'ять хлопчиків і дві дівчинки. Люблять уроки англійської та фізкультуру, радіють свіжому снігу і готуються до ранку на день Святого Миколая. У школі спілкуються переважно українською.

– Ви так гарно українською спілкуєтеся!

– Державною, – зауважує вчителька.

– А вдома?

– Вдома ми звичайною говоримо, – посміхається один з дітлахів.

Всі учні проходять тренінги з мінної безпеки. Артем хвалиться знаннями:

– Навіть чужих пакетів краще не брати. Там може бути міна або розтяжка. Може вибухнути. Я колись ходив у магазин, бачив один пакет, але не став його піднімати...

– Молодець, правильно, – хвалить вчителька.

– Півгодини постояв, подивився на пакетик, покидав у нього камінці і пішов, – продовжує першокласник.

– Кидав у незнайомий пакет? Навіщо?!, – сторопіла викладач.

– Та я потім одразу втік, – засміявся Артем.

Фото: діти на Донбасі рано дізналися, що таке міни та "розтяжки" (Влад Красінський, РБК-Україна)

Його однокласник Іллюша теж хоче поділитися власним досвідом.

– Я на рибалку раніше ходив з татом, на зворотному шляху розтяжку знайшов. Ми її обійшли.

– А що таке розтяжки? – запитуємо у хлопчика.

– Вони ще маленькі, не знають, – каже вчителька.

– Розтяжка це коли дві палиці, а між ними мотузка, – перебиває Іллюша. – Якщо туди наступаєш, вона вибухає.

Звичайне щастя

Наступна зупинка – Світлодарськ. Останній раз місто потрапило під обстріл у травні цього року, снаряд прилетів в автомобіль, припаркований поряд зі школою №11. Вибуховою хвилею вибило вікна в будівлі. Вчителі сховали дітей у підвалі, ніхто з них не постраждав.

З вікон верхнього поверху місцевої лікарні видно окуповане місто Дебальцеве. В ході боїв на початку 2015 року артилерія обстріляла і поліклініку. "Був повністю пошкоджений корпус інфекційного відділення, загинула медсестра. У нас більше 3 тисяч дітей, які хворіють сезонними хворобами, їх потрібно десь розмістити. Ми дуже потребуємо відновлення цього корпусу", – пояснює Юлія Димоєва, яка в цей день виконувала обов'язки головної медсестри.

Фото: Лікарня Світлодарська сильно постраждала від обстрілу у 2015 році (Влад Красінський, РБК-Україна)

Основні потреби лікарні поки задоволені, 40% фінансування покривають гуманітарні організації. Основний донор – Червоний Хрест, допоміг відремонтувати стаціонар на 100 ліжок.

– 90-95 ліжок постійно зайняті. За останнє півріччя не менше півсотні військових потрапили до нас. Раніше тут був ще пологовий будинок. Тепер дуже небезпечно, їдуть народжувати у Бахмут. Туди їхати 17-20 кілометрів. Танки розбили дорогу і міст, тому дістаємося туди за півтора-дві години, якщо раніше за п'ять хвилин, – розповідає Юлія.

За годину дістаємося до міста Торецьк, від нього до окупованої Горлівки кілометрів 12. Майже посередині розташований населений пункт Південне. У травні цього року українська армія взяла під контроль його західну частину – Чигари. Після цього обстріли майже не припинялися, всі мешканці були змушені виїхати, частина влаштувалася у Торецьку.

– Поки над нами літало, то навіть красиво було. Вночі світиться червоним. Потім вже пішло і по нас, – згадують переселенці, 70-річні Володимир Семенович і Валентина Петрівна. 27 травня в їх будинку зникло світло, уламок пошкодив провід.

– Я пішов подивитися, як його з'єднати. Електрики до нас не їздили, ми все самі робили вже давно. Дивлюся там квітка росла, клематис, один пагін зів'яв, я підняв руку подивитися і ногою розтяжку зачепив, – розповідає чоловік. – Рука захистила від вибуху, її перебило, але обличчя залишилося ціле. Уламки припали у праву сторону: ноги, рука, пліч.

Фото: Деякі переселенці з Чигарей влаштувалися у "мирному" Торецьку (Влад Красінський, РБК-Україна)

На крики про допомогу прибігли українські бійці. Після перев'язки пенсіонер зміг сам дістатися додому. У цей час почалася перестрілка, швидка в селище не доїхала.

– Він три години стікав кров'ю, потім місцеві чоловіки взяли овочеву тачку, постелили ковдру, поклали його й почали вивозити з селища. Там дуже велика низина, крутий підйом. Швидка побачила, що його везуть, поїхала на зустріч, за нею почали стріляти, – згадує Валентина Петрівна.

Доставити пораненого до лікарні все ж вдалося. На наступний ранок виїхала і його дружина. Більше в селищі вони не були, і повертатися туди не збираються навіть після закінчення бойових дій. Знімають квартиру у Торецьку, сподіваються з часом її викупити. Війна не залишає їх і тут, вночі пенсіонери не могли заснути через вибухи – перед нашою зустріччю був сильний обстріл Чигарей.

– Пожежі після влучень такі, що залишаються одні цеглини. Половина будинків згоріла. Одна сім'я поїхала відпочити на тиждень, повернулася – а будинку немає, одні цеглини. У Чигарях вже нікого немає, всі виїхали. Там постійно бомбардування, обстріли, пожежі, світла немає, – каже пенсіонерка.

З колишніми сусідами вона зустрічається в чергах за гуманітарною допомогою. Найбільше спілкується з Юлею та її мамою Лідією Степанівною. Їхній будинок в Чигарях згорів після потрапляння запального снаряда. У дівчини серйозні проблеми із зором, вона в цей час була в лікарні.

– За чотири роки війни я теж стала якимось стратегом. Лежу, гадаю: сюди не потрапить снаряд, тому що у нас стіни товсті. Спалили - так й до побачення. Стіни не врятували, "запальничка" через дах пролетіла, – розповідає мама Юлі.

Жінка встигла забрати кота, документи і трохи речей. Крім хати і господарства, згоріли й білі голуби – їх вона тримала в пам'ять про чоловіка.

– До ранку повзала по городу, ховалася, адже обстріл тривав. Думала, не вмію повзати, виявилося я чудово повзаю з рюкзаком і котом, – гірко сміється вона.

Фото: Лідія та її донька Юлія - двічі погорільці (Влад Красінський, РБК-Україна)

Другу пожежу Лідії Степанівні довелося пережити вже у Торецку: "Згоріли ще раз 22 вересня, тепер вже тут. З вини алкашів якихось десять квартир згоріло. Мені кажуть: "Горимо, забирайте гроші, документи, кота". Я думаю: що, знову? Скільки ж можна, коли це закінчиться?!". Наостанок жінка ділиться планами на майбутнє: "жити звичайним життям обивателя":

– Якщо я колись отримаю цю квартиру, я сяду в кухні, наллю хорошого чаю, відкрию завісу й заплачу. Юля мене питає: ти будеш плакати? Від щастя! Звичайного щастя, що у мене знову є свій будинок.