Історії з "підземки". Як живуть і про що мріють люди в київському метро

У перші дні відкритого російського вторгнення київське метро стало найбезпечнішим місцем у столиці. В першу чергу – старі підземні станції, які були побудовані ще в розпал "холодної війни". Вони спроектовані так, щоб витримати навіть ядерний удар.

Мабуть, навіть в кошмарних снах інженери і будівельники тих часів не могли собі уявити, що їх нащадки будуть ховатися там від російських ракет. Проте свою роботу вони виконали на совість – один з повітряних ударів був завданий поруч з "Лук'янівською", але люди під землею залишилися цілі.

У найбільш напружені моменти в метро одночасно ховалися близько 15 тисяч осіб. Хтось пересидіти кілька годин або днів перед тим, як виїхати на Захід, інші живуть тут практично постійно. Всього "підземка" може тимчасово розмістити до сотні тисяч вимушених гостей. При всьому цьому раз на 40 хвилин поїзди досі забирають пасажирів і везуть їх в інші куточки міста, хоча зі зрозумілих причин і не на всі станції.

* * *

Але головна місія метро у воєнний час – все ж бути притулком для цивільних. Вдень на станціях їх небагато, сходяться з навколишніх будинків ближче до вечора, перечекати нічні обстріли. Тут є туалети і питна вода, співробітники і волонтери підвозять їжу і засоби гігієни, на великих екранах показують фільми і мультики, можна зарядити телефони і є інтернет.

Метро під час війни відкрило свої двері для всіх, хто шукає безпечний притулок. Домашні тварини не виняток. По станції дбайливо розставлені миски з водою, корму для них теж поки вистачає. Тетяна з чоловіком і сином спустилися в "підземку" не відразу, але довірилися чуттю свого шпіца на ім'я Амік, собака почала сильно нервувати через обстріли. Жінка сподівається, що скоро вони зможуть повернутися додому, вірить в українських захисників.

Поки ж люди облаштовують свій побут під землею. Багато сплять на ковдрах і матрацах прямо на підлозі, деякі навіть поставили намети, щоб уберегтися від протягів. Є і "спальні" вагони, де розмістили насамперед літніх людей. В одному з таких вже майже місяць живе Валентина Миколаївна. Вона народилася незадовго до закінчення Другої світової війни і досі не може повірити в те, що відбувається. Чому в XXI столітті українці знову повинні ховатися в бомбосховищах?

– Ніхто не думав, що таке може бути. Начебто і рідні всі були: росіяни і українці... не знаю, за що вони нас так ненавидять. Як німці євреїв винищували, так росіяни почали так само українців знищувати. В голові не вкладається. Щоб їх нечиста забрала. Війна закінчиться тільки перемогою. Україна переможе, сподіваємося, що скоро. Бог нам допоможе, – впевнена жінка.

Залишати метро вона поки не збирається. Каже, що їхати особливо нікуди і нема за що. Але головне – не хоче кидати свій Київ. Тим більше, що тут у неї вся велика сім'я: діти, онуки і правнуки. Та й сусіди в підземному притулку вже теж стали "своїми". Статуси і соціальне становище після 24 лютого майже перестали мати значення, тут так і поготів. Одні на всіх елетрочайник, малюнки на стінах, трагічні і радісні новини, відчай і розрада, сльози старих і посмішки дітей.

По станції бігає маля в рожевому комбінезоні. Кірі всього рік і сім місяців, з яких три тижні вона тимчасово живе під землею. Дівчинка швидко знаходить собі друзів серед нечастих відвідувачів, цього разу журналістів. Їх телефони, камери і мікрофони ненадовго стають новими іграшками, а очі репортерів натомість загоряються теплими вогниками. Нам на пам'ять Кіра залишає ще й селфі.

За дівчинкою доглядає тато, хоча, здається, в цьому і немає особливої потреби, вона постійно в центрі уваги і, мабуть, кожен вважає своїм обов'язком уберегти її і хоч чимось порадувати. Саша перевіз дружину з двома дітьми в метро, коли і до їх району дісталися ворожі обстріли. Там у них обжита квартира на п'ятому поверсі, тут мінімум зручностей, але хоча б не чути розривів ракет. Час від часу вибирається за продуктами.

– Дорослі можуть адаптуватися і до таких умов, але дітям потрібна нормальна їжа і свіже повітря, – каже чоловік, хоча варіант з переїздом сім'я для себе поки не розглядає. – Чому ми повинні кудись їхати, куди і навіщо ми поїдемо? У мене тут воюють брат і батько. Бігти повинні окупанти, які прийшли на нашу землю.

Сім'я архітектора Наталі зараз в іншому місці, батьки вирішили не їхати, як і вона зі столиці. Але під землею вона не відчуває себе самотньою, пояснює, що тут у неї вже з'явилися друзі. Іноді вдається забігти додому, щоб сходити в душ і змінити одяг, проте в безпеці вона себе почуває тільки повертаючись назад в метро.

Кожен її ранок в "підземці" починається з листування з рідними, щоб переконатися, що всі живі і здорові. Потім – читання новин. Спочатку з цим виникали проблеми, деякі "сусіди" по станції читали все вголос і без розбору, вганяючи інших в паніку, а хтось не вимикав сирену в телефоні. Але все вдається вирішити спокійно і без конфліктів.

– Найстрашніше зараз – дізнаватися новини про втрати. Коли стало відомо про бомбардування Маріупольського драмтеатру на якийсь час всі завмерли. Ти усвідомлюєш, що люди сиділи і сподівалися на те, що це супер безпечне місце, наскільки це можливо... Багато старих і діток. Було дуже боляче. Але потім трохи видихнули, коли сказали, що людей почали діставати з-під завалів, – згадує жінка.

Наталії вдається переключитися завдяки книзі з вивчення англійської, але зосередитися нелегко, адже метро продовжує працювати. У перші дні і зовсім доводилося боротися з людьми, які приїжджали на станцію і знімали все навколо на відео, мабуть, для своїх соцмереж. До журналістів змогли звикнути:"ми розуміємо, що це ваша робота і потрібно показувати світу, що відбувається насправді".

Найбільше зараз вона вірить у роботу українських військових, впевнена, що вони не підведуть і наша перемога – це питання часу. Саме через цю віру Наталя і залишається в Києві. Розуміє, що колишнє життя вже не повернути, "воно буде іншим, але це сторінка в історії, яку ми перевернемо, і перевернемо гідно". Після війни вона хоче відбудувати українські міста, зробити їх ще кращими і міцнішими. Але є побажання і для себе.

– Хочеться, звичайно, зустріти весну, зустріти свій день народження вдома. Якщо раніше хотілося подорожувати, побачити інші країни, то зараз тільки одне бажання: прокинутися в цей день у себе вдома, зробити каву і зустрітися зі своїми рідними, знаючи, що тобі нічого не загрожує і на твоїй землі настав мир. День народження у мене 29 квітня.