ЄС і США зіграли в гру проти себе

Протягом десятиліть склалося стереотипне уявлення про те, що політика слабо впливає на економіку, що політика - сама по собі, а економіка - сама по собі. Переважно з такого уявлення складалися різні економічні прогнози. Роль політики була присутня в них виключно у зв'язку з регуляторними актами урядів, у зв'язку з високою політичною нестабільністю в окремих країнах, в нафтогазових регіонах світу. Але з 2011 року все почало змінюватися, а вплив політики на економічний розвиток стає все більш значним, навіть визначальним.

Цей процес є похідним від зміни геостратегічної конфігурації. Якщо вийти за межі дрібної і марного буденності, то варто було б звернути увагу, що в світі відбуваються доленосні події. Безповоротно йде одна епоха, і стають все більш відчутними контури нової епохи, в якій політика починає домінувати над економікою.

Перехідний період почався з подій "арабської весни", його середина - іранська криза. Завершиться перехідний період подіями в Афганістані після 2014 року і, можливо, курдським кризою. Це основні "віхи" періоду 2011-2015 років.
США, Євросоюз самі оплатять своє в'янення і піднесення інших держав. Росія, що перебуває в полоні і євразійських нафтогазових ілюзій, також не уникне цієї долі.

Нащадки і спадкоємці: історичні паралелі

Весь світ європейської, християнської цивілізації є нащадком і спадкоємцем Римської імперії. Тому що в ньому домінує "ген" того Риму, який був переданий через систему цінностей - правових, етичних, естетичних, політичних.

Протягом тривалого періоду існувала традиція використовувати "Римську імперію" в якості мірила величі в Європі і на Заході в цілому. Рим, Другий Рим (Східна Римська Імперія, Візантійська імперія), Священна Римська імперія, "Третій Рим" та інше.

В період після розпаду СРСР можна було говорити і про "Четвертому Римі" - США, їх європейські союзники і великі сфери домінування по всьому світу. І "П'ятого Риму" вже точно не бувати в осяжному історичному майбутньому. Схоже на те, що колесо долі та історії, на жаль, вчинила свій повний оборот.

Криза Римської імперії був комплексним. Фінансово-економічна криза. Криза влади, при якому, як правило, відбувалася часта зміна правителів і адміністрацій, а на зміну римським за походженням династій прийшли представники підкорених народів. Рим перестав бути римським внаслідок включення в нього великої кількості представників підкорених провінцій. Зазнала трансформації і культура Риму.

Добре і коротко суть цих процесів викладена в російськомовному розділі Вікіпедії: "Рабство виводила в люди вільновідпущеників, саму зіпсовану частину античного суспільства, совмещавших в собі пороки "раба" і "пана", позбавлених усяких принципів і переказів; а так як це були люди здібні і необхідні для колишнього пана, то вони відігравали рокову роль всюди, особливо при дворі імператорів. Військо брало в себе представників фізичної сили і грубої енергії і виводило їх швидко - особливо під час смути і солдатських повстань на вершину влади, привчаючи суспільство до насильства і до преклонению перед силою, а правлячих - до нехтування законом".

Міжнародне становище Риму ускладнилася появою і посиленням його супротивників на кордонах - германські і слов'янські племена, степові народи, перське держава Сасанідів, бунтівливі провінції. Рим був змушений відступати і поступатися під тиском - як внутрішніх проблем, так і зростаючої сили своїх зовнішніх супротивників.

Безсумнівно, Рим хотів і намагався зберегти своє становище, примножити вплив. Але обставини складалися так, що він не мав можливостей ні для експансії, ні для збереження. Він був приречений на "оборону" і "відступ" за всіма напрямами і позиціями.

Криза "останнього Риму"

Найбільш яскравим проявом, індикатором кризи еліт у світі спадкоємців Риму стала ситуація з подіями в арабських країнах, які отримали назву "арабської весни". Вона показала, що ні західні країни, ні інші країни світу не були готові кданным подій. Оцінки цих подій керівництвом, експертами різних країн робилися у відповідності зі стереотипами минулого (по інерції). За цим же принципом формувалися пропозиції щодо реагування на згадані події.

Разом з тим, вже на початковому етапі аналіз географії подій, складу їх учасників вказували на початок якісних змін у геополітичній конфігурації в Північній Африці, на Близькому і Середньому Сході. Події давали підстави для припущень, що деякі гравці почали кампанію щодо посилення свого впливу в регіоні і в світі в цілому, кампанію з ослаблення Заходу і його впливу в зазначених регіонах.

Аналіз подій в період з травня по вересень 2011 р. давав багато непрямих аргументів для припущень про можливу непряму причетність Ірану до ініціювання даних подій.

Виявлялося кілька ситуативних одержувачів вигод від цих подій, але серед них не виявилося ні США, ні тим більше Європи. Китай, судячи з усього, виявився в ролі не стільки потерпілої сторони, як це було у випадку з Лівійським кризою, але і непрямим одержувачем вигод. Нерідко ці вигоди мають геостратегічний характер.

США і Європа понесли фінансові та політичні втрати. Деякі з цих втрат у найближчі рік-два отримають статус стратегічних, не дивлячись на деякі видимі позитивні підсумки лівійської кампанії для Заходу.

Примітно, що в цій ситуації США і Європа виявилися мимовільними співучасниками нанесення удару по їх же політичним та економічним інтересам, посібниками економічного удару проти себе самих. Інерція в оцінках та заходи реагування західних держав дала їх ворогам використовувати їх проти них же.

Існують певні обставини, які дають підстави вважати події "арабської весни" логічною прелюдією до іранського кризи.

Примітно, що ця логіка простежується в тривалої нестабільності в Лівії, Малі, у відносинах між Північним Суданом і Південним Суданом, в недавньому конфлікті між сектором Газа і Ізраїлем, в останній загостренні ситуації в Єгипті.

До одержувачів вигод належать Туреччина, Саудівська Аравія, Кувейт. Зокрема, Анкара активізувала свої зусилля по підвищенню свого впливу в Північній Африці і на Близькому Сході. А на другому етапі згаданих подій Саудівська Аравія та її союзники по Перській затоці почали активну кампанію зі здобуття лідерських позицій в арабському світі, в сунітському світі в цілому.

Великі доходи від нафтодоларів рано чи пізно повинні були отримати конвертацію в регіональне політичне лідерство цих держав. Цей процес в сукупності з рядом інших факторів буде мати негативні наслідки для Заходу в стратегічній перспективі, якщо ЄС і США не відмовляться від стереотипів в оцінках щодо іранської проблеми та наслідків від подальшої ескалації іранської кризи.

Принесення в жертву Європи

У 2011-2012 роках Європа боролася за чужі амбіції та інтереси. У 2011 році Євросоюз діяв за інерцією, виконував свої союзницькі зобов'язання перед США, Ізраїлем і державами Перської затоки. А у 2012 році в цій боротьбі на Близькому Сході вже жертвував своїми інтересами заради інтересів інших.

Якщо говорити про німеччину та інших провідних державах Європи, то вони в даному випадку билися на два фронти. З одного боку, врятували єврозону від сповзання в ще більший економічний, соціальний та політичний криза. З іншого боку, вони билися за передвиборчу кампанію президента США Б. Обами, французького президента Н.Саркозі, який вже кілька разів втягнув ЄС в зовнішньополітичні авантюри.

Особливо варто відзначити Німеччину, яка внесла свій вагомий внесок у боротьбу з кризою єврозони, збільшивши навантаження на свою економічну систему. Але при цьому Берлін ще бився за геополітичні інтереси США, Великобританії, Франції, Туреччини, Росії, Китаю, Ізраїлю, Пакистану, багатих монархій Перської затоки, які звикли під західним військовим парасолькою тільки заробляти.

Найбільш суперечливим подією стало січневе 2012 року рішення Єврокомісії про введення ембарго проти Ірану, що передбачала відмова від купівлі іранської нафти. Саме після цього рішення пішов сплеск світових нафтових цін, які протрималися на піку близько 3-х місяців. Саме це рішення стало стимулом для посилення кризових тенденцій в єврозоні, оскільки найбільш проблемні європейські країни Греція та Італія здійснювали значні закупівлі нафти в Ірані. Карета виявилася попереду коня: спочатку було введено ембарго, а потім вже почали вирішувати, як жити без іранської нафти.

У "подяку" від США і Великобританії єврозона отримала те, що можна кваліфікувати як економічну війну - переважно валютну, индексовую, рейтингову, яка велася з допомогою інформаційних методів. У Європі з кінця 2011 року прямо називали одним і дестабілізуючих чинників діяльність різноманітних рейтингових агентств. Мова йде про "іграх" з кредитними рейтингами і курсами валют.

Свій внесок у кризу єврозони внесли і сировинні біржі. Будь-яка новина, будь-яке рішення країн єврозони, які давали хоч якусь слабку надію на поліпшення ситуації моментально супроводжувалися зростанням світових нафтових цін.

Також варто відзначити інформаційну складову передвиборної президентської кампанії в США. Для того, щоб показати американським виборцям в позитивному світлі підсумки президентства Барака Обами, використовувалися статистичні дані по США, оцінки рейтингових агентств, консалтингових компаній та порівняння ситуації в США з ситуацією в єврозоні.Головна лінія полягала в наступному: "У нас є проблеми, але подивіться на кризу в Європі!".

При цьому Китай, який стає головним конкурентом США і "другим полюсом" у глобальній політиці, виглядав потужно, що посилюється і страхітливим у своєму підвищенні. Стурбованість зростаючою міццю Китаю стала другою важливою лінією інформаційної кампанії в передвиборний період у США. "Картинка" виходила наступна: все більш потопаюча в безпросвітному кризу Європа (розвал єврозони з дня на день) і все більше набирає сили Китай. Приниження Європи, обіцянки благоденства і страх перед могутністю Китаю - ось ті огрядні пасовища, на яких виросла перемога Барака Обами під час останніх президентських виборів.

"Четвертный Рим" опинився в умовах економічної міжусобиці, яка велася і ведеться інформаційними засобами.

Джерело: UBR