Психолог реабілітаційного центру "Свобода від насилля" Тетяна Сіренко не звикла відтісняти реальність в глибоке несвідоме. Вона працює з тими, кого непрості події новітньої історії України зачіпають сильніше за інших: активістами Майдану, сім'ями "Небесної сотні" і загиблих в АТО, пораненими, біженцями, безпритульними, жінками та дітьми, що страждають від різко збільшеного градусу сімейного насильства.
В інтерв'ю РБК-Україна Тетяна розповіла про соціально-психологічні процеси, що травмували мільйони українців, а також дала практичні рекомендації кожному: як залишитися в здоровому глузді, допомогти своїм близьким і суспільству в цілому.
РБК-Україна: Тетяна, ви досвідчений професіонал і могли б консультувати забезпечених клієнтів в затишному офісі. Чому ви займаєтеся тим, чим займаєтеся?
Тетяна Сіренко: До волонтерства я прийшла через Майдан. Працювала в реабілітаційному центрі і паралельно брала участь у протестах, як і тисячі інших людей. Коли події загострилися, приєдналася до психологічної служби Майдану, надавала допомогу активістам та учасникам.
Пізніше почалася робота з рідними "Небесної сотні" в проекті "Родинне коло", який ми створили разом з іншими психологами. Сподівалися, що зцілення цих сімей буде означати позбавлення від важкого комплексу провини для всього суспільства, адже якась частина боргу буде повернута. Ми дзвонили рідним загиблих самі, налагоджували з ними контакти, надавали допомогу і організовували зустрічі.
Спочатку ми вірили, що на цих сім'ях все закінчиться. Але "Родинне коло" і зараз продовжує жити, розвиватися і підтримувати людей по всій Україні, причому вже під самими різними назвами. До нього приєдналося безліч сімей загиблих в АТО.
Для кожної зустрічі учасників координатор Вікторія Кочубей та інші волонтери окремо шукають спонсорів.
РБК-Україна: З якими психологічними проблемами ви зіткнулися на Майдані?
Тетяна Сіренко: Ситуація тоді була надзвичайно стресовою, причому для всіх. Було багато невизначеності, складних міжгрупових процесів. В якийсь момент майже кожен стикався з тим, що не розуміє, куди йде, заради чого, що йому з цим робити і як взагалі все це вставляти в свій світогляд.
Було багато романтизації, яка поступово витіснилася розчаруванням, страхами, стресами. І це природно, адже романтика приваблює, а реальність - вчить.
Ще один болісний момент. Саме під час протестів на Майдані почала стрімко зростати агресія в суспільстві. Працюючи вже тоді з сімейним насиллям в реабілітаційному центрі, я відчула, наскільки збільшилася амплітуда і частота побутової жорсткості.
Насильство стало більш легальним. На тлі смертей на Майдані, в сім'ях стали менше звертати увагу на те, що хтось на когось накричав, вдарив.
Ні, люди не стали менше страждати від агресії, просто виробили високу толерантність до неї. Це страшний процес, насправді, тому що повернутися назад, до точки відліку, суспільству буде дуже складно.
РБК-Україна: Розкажіть про роботу з пораненими: як вам вдалося професійно адаптуватися, навчитися працювати з ними?
Тетяна Сіренко: Робота з пораненими почалася в травні минулого року в госпіталі СБУ. Там працює моя знайома, яка і попросила відвідати самих перших потерпілих - офіцерів "Альфи". Ці хлопці відчували не тільки біль, але і значну ізоляцію неоднозначного ставлення суспільства до їх підрозділу.
В перше відвідування між нами встановився психологічний контакт, і я зрозуміла, як сильно вони потребують спілкування не тільки з психологом, але і взагалі з людьми не з їх системи.
Трохи пізніше хлинув безперервний потік поранених. Медики збивалися з ніг, підключали всіх, кого могли. Було дуже складно, і ми просто не знали, як з ними працювати. Не мали необхідного досвіду, плюс самі були сильно травмовані ситуацією.
На щастя, на допомогу вчасно прийшли колеги з інших країн. Відгукнулися практично всі: американці, поляки, Ізраїль. Вони ділилися і продовжують ділитися з нами безцінним досвідом, методиками.
Спочатку цей досвід був єдиним порятунком, і тільки з часом прийшло розуміння нюансів саме нашій унікальній ситуації. Адже ментально українці зовсім інші, вони мають потребу в особливих методах, в складних трансформаціях, які дозволяють інтегрувати зарубіжні напрацювання у нашому суспільстві.
Зараз дуже багато працюємо саме над цією інтеграцією.
РБК-Україна: Які психологічні травми характерні для солдатів, які приїжджають з АТО?
Тетяна Сіренко: У них є тенденція до розвитку гострих реакцій на сильний стрес і вже пізніше - до розвитку посттравматичних стресових розладів. Хоча, напевно, треба почати з того, що наша нація взагалі дуже травмована - майже кожен українець.
І ось, коли травмований чоловік потрапляє на війну, де гарантовано розвиваються нові травматичні ситуації, це накладає сильний відбиток на його психіку і бачення світу.
У зоні АТО люди протягом тривалого часу знаходяться в режимі виживання. Це бойовий стрес, коли дії здійснюються на рівні інстинктів. Їх мозок перебудовується на швидкі реакції: "завмирай, біжи і захищайся".
Якщо раптом вони почнуть задумуватися про те, як вони виглядають, що добре, а що погано, що гріх, що не гріх, їх просто вб'ють. І це нормально. Вони звикають до цього стану і потім відчувають труднощі з адаптацією до мирного життя.
На щастя, більшість хлопців виходить з таких станів самостійно. Комусь, звичайно, потрібна серйозна психологічна допомога або навіть медикаментозне лікування - все індивідуально.
РБК-Україна: Зараз багато говорять про проблеми з алкоголем, які виникають в АТО у військовослужбовців. Це правда, за вашими спостереженнями?
Тетяна Сіренко: З того, що бачу, можу підтвердити: так, дуже багато проблем з алкоголем. Але є важливий момент: у нас в країні в принципі дуже багато проблем з алкоголем.
На моїй практиці не було жодного випадку, коли людина, яка не пила до війни, раптом стала б алкоголіком після. Як правило, п'ють люди, які вибрали такий спосіб боротьби зі стресом вже давно.
Ні, не завжди мова йде про залежність, просто так вони знімають стрес. Іноді багато стресу.
Також хлопці розповідають, що деякі бойові завдання на тверезу голову виконати просто неможливо.
РБК-Україна: Ще один бич нашого часу - біженці. За рік тисячі українських сімей змушені були залишити свої будинки. З якими травмами вони стикаються?
Тетяна Сіренко: Після Майдану почали відбуватися процеси, яких ніхто не очікував. Адже саме ефект несподіванки є основною складовою психологічної травми.
Так, у дні розстрілів людям було важко, але вони сподівалися, що найстрашніше позаду. І лише з початком подій у Криму і появою перших біженців до багатьох стало приходити розуміння - все тільки починається!
Причому, зовсім не в тому сенсі, якого вони очікували.
Виникла нагальна потреба в зовсім іншому рівні відповідальності і тих, хто приймає, і тих, хто приїжджає. І в цьому сенсі суспільство виявилося абсолютно не готовим до удару.
Спочатку їхали з Криму, в основному татари. Ці люди покинули свої будинки вимушено, але в основному це було їх свідоме рішення. Їх можна назвати політичними біженцями.
Я працювала, наприклад, з сім'єю високого соціального статусу, яку просто вигнали з дому за їх громадянську позицію. Вони відчували сильний стрес.
Біженці із зони АТО - інші. Це люди, які по суті, не мають вибору, адже під загрозою опинилися їхні діти, їх життя, вони поспіхом покидали свої будинки і звичні місця.
Травми накладаються одна на одну. Люди приїжджають в зовсім якомусь дитячому стані. І, зовсім як діти, вони потребують, щоб в найкоротші терміни хтось взяв їх під опіку. Щоб з'явився поруч хтось "дорослий", хтось не в травмі.
І от уявіть собі: травмовані переселенці переїжджають до тих, хто також в травмі. Люди на місцях виявилися не готові стати "контейнером" для тих, хто приїжджає, тобто прийняти і безболісно інтегрувати цю частину суспільства.
РБК-Україна: Дайте, будь ласка, конкретні рекомендації: як допомогти людині в травмі? Як інтегрувати постраждалих в суспільство?
Тетяна Сіренко: Головне наше завдання на сьогодні - пережити це все і навчитися бути "контейнером" для травмованих ланок суспільства, для постійно зростаючих груп таких людей.
Це переселенці з Криму та зони АТО, це сім'ї загиблих і тих, хто зараз виконує свій обов'язок, військові, поранені, інваліди, а також волонтери, які у процесі роботи також сильно травмуються.
Завдання суспільства - навчитися сприймати їх як свою нормальну частину. Далі по пунктах:
1. Безумовне прийняття.
Перш за все, запам'ятайте: людина в травмі вимагає безумовного прийняття її такою, яка він є, з її емоціями. Якщо вона злиться, то це злість, якщо вона плаче, то це сльози. Їй не потрібно стримування, обмеження або усунення - тільки прийняття.
Ніколи не ставте травмованому питання "хто винен?", "чому ти там опинився?", "чому ти так довго звідки не виїжджав?" Не звинувачуйте, не давайте оцінок.
Іноді в процесі спілкування з травмованою людиною нам здається, що вона веде себе неадекватно. Ми не знаємо, що з цим робити, починаємо злитися або прагнемо якнайшвидше завершити розмову.
У цей момент треба нагадати собі про те, що агресія спрямована зовсім не на вас, а лише на травму - ви просто опинилися в буферній зоні. В тому, що трапилося з людиною немає ніякої вашої провини.
На питання, чому так страшно спілкуватися з травмованими, люди часто відповідають, що бояться не впоратися з емоціями - плачами, криками. Бояться зробити гірше. Не варто.
Найкраще, що ви можете зробити для травмованого - навчитися бути емоційним свідком. Іноді достатньо просто вислухати людину з прийняттям: "я беру тебе з твоїм горем, з твоїм досвідом, з твоїми почуттями".
Іноді про прийняття можна говорити прямо, іноді виражати жестами. Адже ці люди якраз і бояться того, що їх відкинуто з їх страшними травмами. У них падає самооцінка, вони відчувають себе іншими, чужими. Це почуття саме по собі нестерпне, а коли вони стикаються ще й з тим, що їх бояться, ситуація ускладнюється.
Також дуже важливо викинути з лексикону вираз "я розумію, як тобі погано" або "я розумію, як тобі там було". Хіба що солдати, які побували в бою, можуть один одному таке сказати і бути при цьому чесними. Подібні фрази викликають додаткову агресію, причому цілком виправдану - адже вас там не було.
2. Адаптація
Далі дуже важливо подбати про те, щоб ці люди змогли адаптуватися в суспільстві. Створювати всі умови, в яких інваліди, приміром, могли б пересуватися спокійно, отримати якісне протезування, позбутися відчуття соціальної ізоляції.
Адже з кожним днем їх все більше! Їх буде дуже багато. До цього суспільству теж пора готуватися.
Не секрет, що життя людей з обмеженими можливостями у нас важке. Ні на вулиці, ні в будівлях, у транспорті, в громадських установах часто елементарно немає необхідного обладнання. І до цього потрібно бути чуйним, тому що це відповідальність всього суспільства.
3. Без жертв
Важливо, звичайно ж, знати і приймати той факт, що людина травмована. Але, в той же час, не можна вдаватися в крайнощі, плекати в ній жертву.
Пам'ятайте: якщо людина вижила і спілкується з вами після будь-якої травми, психологічної або фізичної, у неї точно є ресурс, щоб впоратися.
При спілкуванні важливо звертатися саме до здорової частини людини, а не травмованої. Намацати його ресурс і допомогти відкрити його. Допомогти проявити себе.
Де вона ще зберегла себе? Де зона її контролю? З'ясувавши це, ви допоможете людині розкрити свій ресурс і одужати.
Коли людина травмується, від неї ніби відщеплюється частинка, яка має певну структуру. На самій поверхні завжди лежить травма: болить, не відпускає, тривожить спогадами. Під нею - те, що відповідає за виживання, певна мотиваційна частина.
І в самій глибині - здорова частина. Це і є ресурс. Він є завжди і його необхідно розкрити.
РБК-Україна: А як же знайти і розкрити цей ресурс?
Тетяна Сіренко: Сьогодні всюди в світі дуже поширена BASIC Ph модель, яка використовується фахівцями для подолання кризових станів, психологічних травм будь-якого характеру.
Згідно з цією моделлю, існує шість каналів, по яких людина отримує ресурси для одужання:
Belief (Віра).
Affect (Емоції).
Social (Соціальна життя).
Imagination (Уява).
Cognition (Когнітивні функції).
Physical (фізична активність).
Ці канали кожен використовує по-своєму. Важливо зрозуміти, до якого з них людина тяжіє, і розкрити цю сильну складову в ході спілкування.
Найсильнішою серед цих груп ресурсів є духовна складова. І неважливо, у що конкретно людина вірить, сильна духовна складова допоможе все пояснити і знайти відповіді на всі питання.
Це може бути віра, езотерика, взаємодія з природою, йога, духовні практики, медитація - що завгодно. Іноді людина не належить ні до однієї віри, але у неї є своє чітке бачення Всесвіту, його законів і процесів.
Для когось важливіша соціальна сфера, спілкування. Для когось - когнітивна: тобто людині необхідно прочитати десь в книзі, знайти якийсь закон, що захищає її, знайти логіку в тому, що сталося.
Хтось зцілюється, працюючи фізично. Комусь дуже допомагає уява, креативність і творчість.
Саме через цю сильну складову і відбувається інтеграція травми в картинку світу будь-якої людини. І дуже важливо, щоб ця інтеграція відбулася, - адже травма завжди працює через біль.
РБК-Україна: З кожним днем все більше сімей проводжають своїх рідних на війну, відчуваючи при цьому найсильніший стрес. Якщо рекомендації для них?
Тетяна Сіренко: Ці сім'ї дуже різні - хтось забезпечений, а хтось втрачає годувальника, але є й універсальні поради для них.
По-перше, не можна замикатися в собі, в своєму колі. Дуже важливо сформувати мережу соціальної підтримки, що складається з друзів, родичів, знайомих, волонтерів. Чим більше таких людей, тим краще.
Дуже раджу скласти список "Мої безпечні люди" і внести туди всіх, до кого можна звернутися за підтримкою в складній ситуації. Кому подзвонити, якщо потрібні будуть гроші, якщо накриє паніка, якщо захочеться поговорити. Потім цей список обов'язково потрібно використовувати, оскільки самотність сильно підвищує рівень стресу, рівень страху.
Жінкам я також раджу організовуватися в групи. Якщо ви самотні, створіть для себе нову соціальну мережу, наприклад, у волонтерській сфері. Зверніться в громадську організацію "Жіноча варта".
У ній безліч соціально активних жінок, які мають реальний досвід, як справлятися з ситуаціями, подібними до вашої. У вас перед очима буде реальний приклад реальної людини, чий чоловік вже давно воює. Іноді це навіть ефективніше, ніж піти до психолога.
Також обов'язково обміняйтеся контактами з сім'ями товаришів по службі вашої близької людини і ведіть спільну діяльність. Можна разом їх проводжати, готувати якісь передачі - головне,створюйте відчуття "я в своєму колі".
Раджу ще читати літературу про посттравматичні стани, її зараз дуже багато. Наприклад, Луїс Карлос Монталван "Поки є вівторок", Дейтс Боб "Ранок після втрати", Хорхе Бука "Дорога сліз". Багато книг можна знайти в онлайн-бібліотеці організації "Жіноча варта".
РБК-Україна: Як спілкуватися з дітьми, якщо тата забрали воювати? Говорити їм правду чи приховувати?
Тетяна Сіренко: Я б радила з дітьми говорити чесно, але обов'язково враховувати вік, щоб розповідь відповідала рівню сприйняття.
Таємниця завжди породжує в дитині багато тривог, страхів, почуття провини. Діти вловлюють все: ваші емоції, ваші страхи, ваші проблеми.
Коли дитина приходить до мами і питає: "Мамо, де наш тато, що з ним може трапитися?", а мама відповідає: "Та все добре, тато поїхав у відрядження", крім тривоги у дитини виникають сумніви в своїх почуттях і лякаючі фантазії.
Дитина залишається, по суті, один на один зі своїми сумнівами. Крім того, заперечуючи привід для страждань, мама ніби забороняє дитині любити близьку людину.
Також діти дуже схильні брати на себе провину. Чим менша дитина, тим сильніше у неї відчуття, що весь світ для неї, і все, що відбувається, пов'язане з нею. І якщо мама не хоче говорити правду, можливо, вона на неї сердиться.
В результаті цієї "брехні для спасіння" дитина страждає сама по собі, мама - сама по собі, але набагато ефективніше переживати подібні ситуації разом.
Не потрібно боятися відняти у дитини дитинство, розповівши правду, адже діти, на відміну від дорослих, вміють швидко перемикатися. Якщо у мами і дитини хороший контакт, і мама все пояснила, дитина може і поплакати, і попереживати.
Може десять разів запитати, чи все добре з татом, просити дзвонити йому, сказати "я боюся", але в проміжках між цим вона буде жити безтурботно - танцювати, вчитися, спілкуватися з однолітками.
РБК-Україна: Ви говорите, що травмована вся нація. Є якісь універсальні поради? Як пережити таку непросту ситуацію в країні і не зійти з розуму?
Тетяна Сіренко: Ситуація розгорнулася досить глобальна, людей мучать панічні атаки: "я піщинка", "я не можу нічого зробити".
У таких ситуаціях необхідно повертати себе до реальності: так, дійсно, криза, війна, воронка закручується, у неї затягує інші країни, я не можу на це впливати, але зате я можу впливати на те, що у мене вдома сьогодні буде прибрано!
Я можу вирішувати, що одягнути сьогодні, яким шляхом поїхати на роботу, як провести дозвілля, витратити день на розвагу або допомогу комусь, чи бути мені солдатом, в кінці кінців. І коли я повертаюся до контролю над своїм життям, то можу з дорослої позиції запитати себе: "А що конкретно я можу зробити в цій ситуації?". А потім йти і робити це.
Для повернення контролю над власним життям спробуйте відновити традиції - національні, сімейні. Повернутися до коріння, тобто до безперервності, що дає грунт під ногами. Такі, здавалося б, дрібниці працюють чудово!
Якщо вас мучить сильна тривога з приводу того, що знайомі пішли воювати, а ви не змогли, не варто впадати в депресію і проливати сльози. Краще сходіть в госпіталь і подбайте про поранених, купіть кому-небудь каску. Якщо немає можливості купити каску або піти в госпіталь, просто підійдіть до солдата на вулиці і подякуйте йому.
До речі, історій про людську вдячність я чула десятки від пацієнтів, вони для них неймовірно важливі! Коли хто-небудь просто підходив і дарував їм щось, тому що слів вдячності не вистачало. Один хлопець усюди носить із собою цукерку, яку дала йому жінка на вулиці.
РБК-Україна: Тетяна, як при вашій роботі вдається залишатися такою усміхненою, адекватною і спокійною?
Тетяна Сіренко: Я теж жива людина. Усміхнена не завжди, і мій найбільший ресурс в тому, що я дозволяю собі будь-які почуття, у прийнятній формі, звичайно.
Якщо мені боляче, я плачу, якщо я зла, то злюся. Коли мене поглинає глобалізм ситуації, я повертаю себе в свою маленьку реальність, в якій я маю зону впливу і бачу результати своєї роботи.
Якщо починає здаватися, що я піщинка і ні на що не впливаю, повертаюся до глобалізму - і бачу, що відбувається як великий процес.
Ще, як психолог, я спостерігаю, що, незважаючи на травмированность, українське суспільство росте і розвивається, стає більш зрілим. Я розумію, що вся ця наша травматична історія робить нас сильнішими - дуже гнучкими, дуже живучими, дуже стійкими.
Розмовляла Катерина Дубовська