Маріуполь у перші дні вторгнення РФ. Як місто зустріло велику війну та чинило супротив ворогу

Що відбувалося у Маріуполі у перші години та дні російського вторгнення, що робили місцеві активісти та військові – РБК-Україна розповіли очевидці тих подій.

"Маріуполь – це серце війни", – говорив у квітні президент України Володимир Зеленський. До повномасштабного вторгнення РФ це серце голосно билось, даючи сили на оновлення та реставрацію будинків й проспектів, скидаючи совдепівський наліт та мотивуючи місцеву молодь розвиватись і бути громадсько активною.

Тепер щодо Маріуполя вживають дієслово "був". Був яскравим. Був розвиненим. Був сучасним. Ворожі удари російської армії поетапно підходили ближче до серця міста і в якийсь момент його зупинили. Воно перестало битися, як і серця десятків тисяч людей у ньому. Що відбувалось у перші дні вторгнення росіян у Маріуполь РБК-Україна розповіли очевидці тих подій.

"Ти в списках на розстріл. Збирайся, в тебе 5 хвилин"

Марина Молошна, журналістка, активістка до 24.02.22, тепер військова

Ранок. Міцний сон переривається від сигналу дзвінка. Буджу Вітю, свого хлопця. На сьогодні була запланована розмова з канадськими журналістами, яких цікавила ситуація в Маріуполі на фоні новин про можливе вторгнення РФ.

– How are you there? How is Mariupol? Are you whole? The war has begun, - чуємо від них. (Як ти там? Як Маріупол? Ти ціла? Війна розпочалася).

Слово "можливо" перетворилось на "сталось". Я почала читати соцмережі, листати стрічку новин. Спочатку взагалі не розуміла, що відбувається. Думала, що це сон.

Ми відкрили вікна в квартирі, які мали гарну звукоізоляцію. Просто, щоб розуміти, що відбувається на вулиці. В центрі, де наша квартира, на той момент ще не було чути вибухи, хоча околиці – вже палали.

– Чуєш, Вітя? Вони обстрілюють з усього: артилерії, "Гради", "Смерч". Район Східний. Це ж той, що вже обстрілювали у 2015 році…

Разом з хлопцем першою справою побігли в магазин купити продукти і все необхідне. Потім в чаті проукраїнської маріупольської спільноти, де були місцеві журналісти, волонтери та активісти, ми домовилися про те, що збираємося на 9:00 біля "Халабуди".

Раніше в цьому центрі проводилися різні тренінги: від підприємництва до малювання. І заснував його Дмитро Чичера – маріупольский підприємець та активіст. Досі невідомо, де він і що з ним сталось. Він до останнього залишався в місті, а потім з ним зник зв’язок.

Коли ми прийшли, саме він почав роздавати всім задачі, придумував, що будемо робити далі. Я займалася сайтом нашого місцевого видання, тобто своєю журналісткою роботою. З усієї редакції в місті залишилась тільки я та моя колега. Один з журналістів Саша Гудилін підписав контракт з ТРО ще до повномасштабного вторгнення, а коли воно почалось, пішов служити. Він зараз в полоні.

Ми з колегою вдвох моніторили ситуацію, ходили на брифінги мера, писали новини для людей, щоб розповідати, що відбувається у місті.

24-25 лютого потяги ще ходили, можна було виїхати, але виїжджали дійсно одиниці. Ніхто не вірив у те, що насувається пекло. Я сама розуміла, що вторгнення у Маріуполь можливе, але щоб були такі сильні авіаудари по місту, така кількість жертв – ніколи й не могла подумати.

– Напишеш новину, що за перший день вторгнення РФ загинули 5 маріупольців, - домовлялись ми з колегою про робочі моменти, періодично усвідомлюючи, що зараз самі перебуваємо в епіцентрі цих подій.

Ми тоді просто займалися своєю роботою. Я відкидала погані думки. Всі вірили в перемогу, що вдасться відбити атаку росіян. В хабі люди працювали на повну, ми скільки всього робили… Надзвичайна атмосфера. Хтось скуповував медикаменти та продукти, хтось збирав запити військових, хтось спілкувався з цивільними або робив коктейлі Молотова.

Наприкінці лютого вирішили створити пекарню: закупили борошно, хтось його приносив з дому. Потім знайшли волонтерів, щоб місити тісто, а також домовились з пекарями, щоб навчили як пекти. Тоді вже розуміли, що не вистачатиме продуктів в магазинах. Адже на фоні такої завзятості однієї частини міста, була й інша – місцеві мародери. Патрульна поліція Маріуполя не зупиняла їх, бо в них просто не було ресурсів, щоб всіх втримати. В березні вони взагалі припинили слідкувати за тим, що магазини розграбовують.

Тиждень хаб активно працював. Всі працювали. Але росіяни підбирались все ближче. Вони йшли з усіх сторін, вже тоді відбувалися танкові бої на підступах до міста.

– Марина, ти в списках на розстріл. Збирайся, в тебе 5 хвилин, - якось забігає мій друг з міськради зі словами, які мене шокували.

Я спочатку не зрозуміла, що за списки. А потім вже нам розповіли, що мова йде про російські списки українців, які нібито підлягають "знищенню і відправці в табори" у разі вторгнення в Україну. Їх склали задовго до повномасштабної. І я в нього потрапила.

Наче в тумані взяла просто все найнеобхідніше з думками, що через два тижні повернемось. Зовсім не хотілось прощатись з людьми, з якими за цей короткий час ми так організувались. Хаб став наче точкою координації, яку вже не виконувала міська влада. Але мені не вдалось навіть толком попрощатись з ними. Я сідала в авто, щоб покинути місто, яке любила всім серцем.

Після переїзду в Київ дівчина пішла служити в ТрО, а потім її мобілізували в ЗСУ. Мрії повернутись до свого міста Марину не покидають ні на мить, а говорити про нього досі важко.

"Росіяни розстріляли наших інформаторів прямо серед вулиці"

Петро Андрущенко, радник мера Маріуполя

Зранку почув вибух десь здалеку. Але нічого дивного. Звук такий, наче завод продував пічі. А потім – дзвінок товариша.

– Війна почалась!, - чую в слухавку.

Часу було мало, одразу подзвонив меру, спитав, що робимо. Почув, що зустрінемось на роботі. Потім разом з одним депутатом поїхали з лівобережної частини міста в центр. Активісти, волонтери зібрались в "Халабуді". Я й метався цілий день між хабом та мерією.

Десь після обіду від СБУ надійшла рекомендація залишати місто хоча б на ніч. Що будуть ДРГ та полювання на публічних осіб та, зокрема, мера. Поїхав в "Халабуду", там було людей 50-70. Розповів, запропонував виїхати хоча б в Запоріжжя, подивитись як справи та розробити план. Декого вивіз, дехто поїхав разом, дехто сказав, що залишиться.

По місту скрізь були військові, готувались. До того ж з першого дня мерія разом з військовими почала будувати барикади та протитанкові їжаки. Я всім радив, хто напряму в обороні ніяк не задіяний, залишати Маріуполь. Особливо, тим хто з дітьми. Ми розуміли, що починається щось серйозне. Але страху як такого не було, тільки відчуття, що попереду багато роботи.

З 25 лютого ми з командою мера почали будувати мережу інформаторів від Приморського до Маріуполя. Що, куди, скільки рухається.

Ворог підбирався до Маріуполя все ближче, поки в самому місті люди зловили певний кураж і мали бойовий настрій. Але рівно до 4 березня. Тоді зник зв’язок і так само – настрій цивільного населення. Інформаційна порожнеча добила місто в моральному сенсі. А тим часом фізичний Маріуполь перетворювався в попіл.

– Міни, "Гради", "Точка-У", "Урагани", "Сонцепьоки", авіабомби. Весь арсенал тут. Танки. Гармати. Гаубиці. Б’ють всім, - обговорюємо ми з колегами і розуміємо, що Маріуполь вже не буде таким, як був колись.

У нас в мережі був хлопець з Приморська (Запорізька область). Десь на 4-5 день в це місто зайшла російська армія і почала зачистку. В одному з житлових будинків були 5 хлопців, у яких знайшли нашу переписку щодо руху техніки. Їх розстріляли прямо посеред вулиці. Це був не шок, але якось остаточне розуміння масштабу пекла. Все по-справжньому.

"Діти, жінки, чоловіки – їхні тіла лежали по всьому місту"

Військовий Андрій, зараз служить в Донецькій області

Ми всі раптово були підняті по бойовій тривозі. Мене розбудив командир:

– Напали! Ракети летять по Києву, Одесу!, - кричав він мені.

– Та ну, не може такого бути, - подумав я.

Через хвилин 15 подзвонив додому, в Івано-Франківську область. А там новини, що по аеродрому в Коломиї ракети влучили. Тут вже все стало зрозуміло, що почалась велика війна.

Військовим мого підрозділу одразу була поставлена команда: обороняти місто Маріуполь від можливого наступу противника. Ми почали підготовку до оборони, деякі підготування були зроблені ще раніше в лютому. Вже тоді було усвідомлення, що росіяни нападуть. Тільки не знали, коли саме.

Тоді ж по всіх телеканалах розповідали, що російські війська стоять на кордоні з Україною. Останнім часом були масовані обстріли населених пунктів, які поруч з Маріуполем – Широкіно та Водяне. Їх обстрілювали з "Градів" 152 калібру. А на той період часу, це було досить рідкісне явище. А ще в середині лютого по радіоперехопленнях ми почули чеченську мову і російськомовних людей, які не знали, де вони знаходяться.

– Певно підтягують нових солдатів. Точно до чогось готуються, - думали ми з побратимом.

Так воно і вийшло. 24 лютого, щойно ми заїхали в Маріуполь, одразу був оновлений план оборони міста. Ми ж спочатку думали про наступ противника зі сходу. Було очікувано, що на нас підуть війська з Широкіно та Волновахи, але не з Херсонщини. Хто ж знав, що з Криму та Херсонського напрямку ніхто не дасть бою і вони так швидко візьмуть нас в оточення. Для мене це досі залишається питанням.

До Маріуполя йде 5 доріг, і по всіх напрямках противник наступав у великій кількості. Шансів було зовсім мало. На початку березня ми потрапили в оперативне оточення.

Щодо співвідношення сил, то мені здається це було – 1:10 чи 1:14. Реальну цифру ми дізнаємось, коли побачим список втрат, які будуть відомі згодом. В момент, коли ми були там, здавалось, що їх в сотні разів більше. Нас обстрілювали жорстоко з першого дня. Бомбили з різних сторін: і літаками, і кораблями, і артилерією. Ми стояли до останнього, щоб захистити людей, але сили ворога були в десятки разів більші.

Я навіть не розумію, як вони вибирали цілі. Літаками вони рівняли повністю все місто, не думаючи про цивільних. Просто знищували всю інфраструктуру, всі будинки. От просто все. А потім найважче було бачити людські втрати. До цього я в житті не бачив стільки загиблих. Діти, жінки, чоловіки – їхні тіла лежали по всьому місту. Ти просто йдеш десь вночі по вулиці і бачиш тільки тіла людей, яким не повезло з сусідньою державою.

В перші дні оборона міста була більш ширша, по факту, можна сказати, на околицях Маріуполя. Натиск був дуже великий, все зменшувалось і дійшло до оборони на "Азовсталі".

***

Скільки б не було написано матеріалів про Маріуполь, кожна нова історія врізається в саме серце. Росіяни від самого початку готувались до взяття міста будь-якою ціною, просочивши землю міста кров’ю десятків тисяч людей.