Чому державні КБ і приватні виробники мають не конкурувати, а доповнюювати одне одного

Авіаційний експерт Анатолій Храпчинський вважає, що дискусія "або державний ОПК, або приватні компанії" є стратегічним тупиком, адже "Нептун" і вироби на кшталт лінійки FP закривають різні ніші. За його словами, масштабувати виробництво зброї можна лише завдяки промисловій кооперації й обміну технологіями між виробниками.

Про державний і приватний ОПК, співпрацю "Нептуна" та приватних проєктів і промислову кооперацію – читайте у колонці авіаційного експерта Анатолія Храпчинського на РБК-Україна.

Останнім часом у публічному просторі розгортається дивна і доволі токсична дискусія.

Суспільство намагаються розтягнути по різних кутах рингу: або ти за класичний державний ОПК з його флагманами на кшталт "Нептуна", або за приватні оборонні компанії та їхні проєкти, зокрема лінійку FP. Ці інформаційні гойдалки створюють небезпечну ілюзію, ніби в країні під час війни на виживання є "зайві" ракети чи "зайві" інженерні команди. Насправді ж сама постановка питання "або державне, або приватне" – це стратегічний тупик.

Порівнювати "Нептун" і вироби приватних команд за принципом "що краще" – це як сперечатися, що потрібніше в хірургії: скальпель чи затискач. Державні конструкторські бюро спираються на десятиліття фундаментальної школи, глибоку експертизу у складній балістиці, газодинаміці та важкому ракетобудуванні. Розвиток і масштабування "Нептуна" – це безальтернативний пріоритет для знищення особливо захищених, стратегічних об'єктів.

Натомість приватні компанії та проєкти рівня FP дають те, чого часто бракує важкій державній машині: шалену швидкість ітерацій, гнучкість, використання нетипової компонентної бази та здатність швидко масштабувати дешевші засоби ураження.

Зупинити приватні проєкти заради державних означає втратити масовість і темп інновацій, а обмежити державні заради приватних – позбавити себе важкого високотехнологічного кулака, який з нуля будується роками. Вони не конкурують за одну нішу, а закривають різні поверхи нашої оборонної архітектури.

При цьому головним тригером у цих суперечках зазвичай стають гроші – мовляв, приватники "відтягують" бюджети у державних гігантів або навпаки. І тут криється фундаментальний факт, про який критики або не знають, або свідомо мовчать: приватні оборонні компанії в Україні взагалі не фінансуються державою в частині R&D. Жодної копійки з бюджету на науково-дослідні роботи приватний сектор не отримує.

Усі креслення, стендові випробування, спалені на полігонах прототипи, дороге обладнання та зарплати інженерів на етапі створення – це стовідсотковий фінансовий ризик самих засновників, приватних інвесторів або донорів. Держава приходить із грошима лише тоді, коли виріб уже літає, пройшов випробування, довів свою ефективність і замовляється як готовий серійний товар.

Тобто приватний бізнес фактично дарує державі найдорожчий і найризикованіший етап розробки, економлячи бюджету мільярди гривень і безцінні роки часу.

Та навіть якби ми мали необмежені ресурси, робити ставку на якесь одне окреме рішення все одно було б фатальною помилкою. До будь-якої монозброї ворог адаптується за лічені тижні: його розвідка та розрахунки ППО вивчають тепловий слід, профіль польоту, швидкість і частоти конкретного виробу, вибудовуючи під нього ешелонований захист.

Найкраще взаємозалежність різних засобів видно на прикладі сучасних комбінованих атак, які працюють як єдиний оркестр. Спочатку в небо йде перший ешелон – масові далекобійні дрони та дешевші приватні вироби, які змушують ворога увімкнути радари, викрити позиції ЗРК і розстріляти дорогий боєкомплект.

У момент, коли ворожа ППО перевантажена або перезаряджається, у відкриті "вікна" заходить другий ешелон – швидкісні крилаті та реактивні рішення на кшталт лінійки FP, які вибивають самі пускові установки, радари та склади. І вже по розчищеному коридору, з мінімальним ризиком перехоплення, заходить важкий "Нептун", який гарантовано кладе бетонний бункер чи командний пункт.

Без перших хвиль важкі державні ракети змушені б наосліп пробивати повністю боєздатну систему ППО, а без важкого озброєння легші засоби не зможуть гарантовано знищити укріплені цілі. Вони не замінюють, а мультиплікують ефективність одне одного.

Але щоб цих комбінованих ударів ставало в рази більше, нам критично потрібна не конкуренція на виживання, а глибока промислова кооперація та обмін технологіями між самими виробниками. Сьогодні жодне підприємство у світі не здатне самотужки і швидко масштабувати складну зброю в закритому циклі – кожен неминуче впирається у власні вузькі місця.

Державні гіганти мають унікальну школу аеродинаміки, матеріалознавства, стендову та полігонну базу, але часто страждають від неповоротких ланцюжків постачання та браку сучасних цифрових рішень. Приватні ж команди блискуче працюють із сучасною мікроелектронікою, софтом, алгоритмами наведення, завадостійким зв'язком і композитами, проте іноді витрачають місяці на винайдення велосипеда там, де у державних КБ вже десятиліттями лежать готові інженерні розрахунки.

Коли приватний сектор бере на себе виробництво окремих вузлів, авіоніки чи систем навігації для державних програм, а держава відкриває доступ до своєї фундаментальної бази та ділиться технологічними напрацюваннями з приватниками – ми перестаємо дублювати витрати і спалювати найцінніший ресурс, час.

Саме така горизонтальна синергія, уніфікація компонентів і розподіл праці є єдиним ключем до справжнього промислового масштабування, коли рахунок виробів іде не на штуки, а на сотні й тисячі.

Штучне протиставлення державних КБ і приватних виробників грає на руку лише ворогу. Нам потрібна зріла екосистема, де кожен підсилює кожного, бо на полі бою немає "приватних" чи "державних" вибухів. Є лише знищені цілі противника або втрачені можливості через наші власні чвари.