Верховна Рада VI скликання стала історією (фото)

Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Микола Азаров, Святослав Вакарчук, Ян Табачник, Віктор Лозінський, Юрій Луценко, Нестор Шуфрич, Олег Ляшко, Володимир Литвин - всіх їх (і ще більше чотирьох сотень людей) об'єднує те, що трохи більше п'яти років тому все вони зібралися в одному місці.А саме під куполом парламенту - на церемонію складення присяги новообраними депутатами.

Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Микола Азаров, Святослав Вакарчук, Ян Табачник, Віктор Лозінський, Юрій Луценко, Нестор Шуфрич, Олег Ляшко, Володимир Литвин - всіх їх (і ще більше чотирьох сотень людей) об'єднує те, що трохи більше п'яти років тому все вони зібралися в одному місці. А саме під куполом парламенту - на церемонію складення присяги новообраними депутатами. Про це йдеться в матеріалі ВВС-Україна.

П'ять років тому, 23 листопада 2007 року розпочала свою роботу Верховна Рада шостого скликання. Сьогодні вона завершила свою роботу. Кульмінацією каденції депутатів став розгляд держбюджету на 2013 р. за 20 хвилин, 15 з яких тривала промова доповідача.

Це скликання парламенту з багатьох точок зору був якщо не унікальним, то вже напевно надзвичайно цікавим. Перш за все, у нинішнього парламенту була найдовша каденція в історії України.

Фракція	Лідер	Кількість депутатів на початку каденції	Кількість депутатів в кінці каденції
Партія регіонів	Був Віктор Янукович, став Олександр Єфремов	175	195
Блок Юлії Тимошенко	Була Юлія Тимошенко, став Андрій Кожемякін	156	97
"Наша Україна - Народна самооборона"	Був В’ячеслав Кириленко, став Микола Мартиненко	72	63
КПУ	Петро Симоненко	27	25
Фракція Блоку Литвина переіменована на фракцію Народної партії	Був Володимир Литвин, став Ігор Шаров	20	20
"Реформи заради майбутнього"	Ігор Рибаков		19
Позафракційні			31

Справа в тому, що за станом на вересень 2007 року, коли відбулися вибори, Конституція передбачала, що термін повноважень парламенту становить п'ять років.

Однак у жовтні 2010 року Конституційний суд постановив, що політреформа 2004 року була неконституційною, і повернув до життя редакцію Основного Закону 1996 року. Внаслідок цього істотно скоротилися не тільки повноваження парламенту, але й термін його каденції - з п'яти років до чотирьох.

Однак, вже 1 лютого 2011 року Верховна Рада своїм голосуванням змінила Конституцію, знову збільшила термін своїх повноважень до п'ятирічного і, нарешті, здобула його до кінця.

У нинішнього парламенту були всі шанси бути розпущеним вже на другому році свого існування.

9 жовтня 2008 р., на піку чергової політичної кризи, президент Віктор Ющенко видав указ про припинення повноважень Верховної Ради.

Формальні підстави для такого кроку у глави держави начебто як були: на той момент вже пройшов місяць після розпаду коаліції Блоку Юлії Тимошенко з блоком "Наша Україна - Народна самооборона", а нова більшість - її мали створити БЮТ і Партія регіонів - так і не сформувалося. Дата нових виборів була призначена на 7 грудня 2008 року.

Однак спочатку "бютівці" заблокували виділення парламентом засобів на всенародне волевиявлення, потім почалася війна між Банковою і Тимошенко в судах.

Нарешті, 20 жовтня Президент Віктор Ющенко призупинив дію свого указу про розпуск парламенту - як він сам повідомив у телезверненні до народу, "на кілька днів". Згодом тему перевиборів просто "заговорили". До речі, указ президента про призупинення дії указу про проведення позачергових виборів у базі законодавства на сайті Верховної Ради досі позначений як "чинний".
Як і кілька своїх попередників, парламент шостого скликання за час каденції встиг змінити політичну орієнтацію або, простіше кажучи, "перефарбуватися".

Першою більшістю, сформованою в Раді, була умовно "помаранчева": до її складу входили БЮТ і НУНС, голосами членів яких Арсеній Яценюк був обраний на посаду спікера. Однак "запас міцності" цієї коаліції був мінімальним: їй навіть не вдалося затвердити Юлію Тимошенко прем'єром з першої спроби.

На куражі ця більшість працювала недовго, хоча й встигла, наприклад, призначити дострокові вибори столичного мера та Київради. Потім, у міру наростання протиріч між президентом і главою уряду, експерти стали все частіше говорити про ситуативну співпрацю коаліції з нібито "ідейно чужими" комуністами.

У вересні 2008 року робота третьої сесії Верховної Ради відкрилася несподіваним зближенням двох найбільших фракцій парламенту - Партії регіонів і БЮТ. Вони спільно проголосували за низку законів, які спостерігачі називали антипрезидентськими. Розробка спільного проекту Конституції і переформатування Кабміну в цих умовах політики з обох таборів називали справою часу.
Однак взаємна недовіра "партнерів" і указ президента про розпуск Верховної Ради зробили своє, і альянс бютівців і регіоналів розпався. Парламентська криза завершилася приєднанням до коаліції БЮТ і НУНС Блоку Литвина і обранням його лідера спікером 9 грудня 2008.

Навесні наступного року БЮТ та Партія регіонів знову всерйоз узялися за створення спільної більшості. Цього разу до ЗМІ навіть потрапив проект Конституції, згідно з яким Янукович нібито повинен був стати обраним в парламенті президентом, а Тимошенко - залишитися на посаді прем'єра з посиленими повноваженнями. У кулуарах Ради - хто з радістю, хто з безнадією в голосі - говорили про перенесення наступних парламентських виборів на 2015 рік.

Однак створити "широку" коаліцію тоді знову не вдалося, і її потенційні лідери пішли на президентські вибори, які закінчилися перемогою Віктора Януковича.

Вже в березні 2010 року в парламенті була створена коаліція Партії регіонів, Комуністичної партії, Блоку Литвина і низки інших депутатів. З того часу кількість провладних парламентаріїв лише збільшувалася, а уряд і адміністрація президента, за великим рахунком, не мали ніяких турбот з проведенням своїх ініціатив через сесійну залу Верховної Ради.

Спочатку, коли фізичні сили коаліції і її опонентів були практично рівними, тодішні опозиціонери - Партія регіонів - мали непогані шанси фізично заблокувати невигідне для них рішення.

Наприклад, під час процедури призначення Юлії Тимошенко главою уряду регіонал Владислав Лук'янов зумів висмикнути картку для голосування у спікера Арсенія Яценюка, тим самим зірвавши тодішньої коаліції свято.

А в кінці січня 2008 року фракція Партії регіонів почала більш ніж місячне блокування роботи парламенту на знак протесту проти планів тодішнього керівництва держави отримати План дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті Альянсу. Головною відмінною рисою того протесту стали повітряні кульки з написами "НАТО НІ!"

Однак після того, як Партія регіонів стала керівною силою парламентської більшості, блокувати роботу Ради стало небезпечно для здоров'я.

У травні 2010 року, під час ратифікації україно-російського договору про продовження базування Чорноморського флоту в Севастополі в обмін на зниження ціни газу, спроба опозиції завадити цьому голосуванню обернулася жорстокою сутичкою, яка привернула до Верховної Ради увага ЗМІ всього світу.

А в грудні того ж року блокування опозиціонерами парламентської президії завершилося кривавою бійкою, в результаті якої окремим депутатам-опозиціонерам розбили голови і поламали носи. Примітно, що на штурм президії представники Партії регіонів пішли пізно ввечері, очевидно, розраховуючи на мінімальну присутність у ложі преси журналістів.

Власне, саме після цих подій політики і експерти почали цілком серйозно аналізувати персональний склад парламентських партій з точки зору готовності представників до застосування фізичних заходів впливу щодо опонентів.

Ще одна риса Верховної Ради 6 скликання - це те, що багато політологів без нотки сумніву в голосі називають її найслабшим парламентом в історії України. Причин цьому кілька.

Мова йде і про кризу етики парламентської діяльності після вже згаданих кривавих бійок, і про те, що депутати вже дуже покірно сприйняли позбавлення їх значної частини повноважень внаслідок суперечливого вердикту Конституційного суду в жовтні 2010 року, сконцентрувавшись замість цього на продовження своєї каденції з чотирьох років до п'яти.

І про те, що картинки голосування Верховної Ради - коли один депутат рукою показує своїм колегам, як треба голосувати, а кілька десятків парламентаріїв натискають зелені кнопки за себе і ще кількох сусідів, - дискредитують парламент не тільки в Україні, але й за її межами.

І про те, що зміна у владі двох конкуруючих команд призвела до "вимивання" з парламенту еліти обох політичних таборів. Спочатку, в 2007 році, "кращі люди" з "помаранчевих" сил - Олександр Турчинов, Юрій Єхануров, Юрій Луценко, Віктор Пинзеник та інші - були покликані до уряду Юлії Тимошенко. Потім, в 2010 - в уряд Миколи Азарова і до Адміністрації Віктора Януковича пішла еліта "біло-блакитних" - Борис Колесніков, Андрій Клюєв, Ірина Акімова, Олександр Лавринович та інші. А потім їх замінили фігуранти зі значно нижчої частини партійних списків.

Частина з названих політиків повернеться в парламент сьомого скликання і, ймовірно, зробить його яскравішим, професійнішим, а, можливо, і самостійнішим.

Ще цей парламент запам'ятався безпрецедентною відмовою від депутатського мандата парламентарієм, який на спеціально скликаній прес-конференції заявив, що політика як сфера боротьби заради боротьби - це просто не його сфера діяльності. Мова тут йде про Святослава Вакарчука, який обирався в парламент з 15-го місця в списку блоку НУНС.

Інший випадок - позбавлення депутатського мандата Віктора Лозінського - депутата з фракції БЮТ, який спочатку переховувався, а згодом був засуджений до 15 років позбавлення волі за вбивство місцевого жителя на території власних мисливських угідь.
Нарешті, Рада встановила паркан навколо парламенту після спроби штурму будівлі учасниками однієї з акцій протесту проти політики уряду Миколи Азарова і зміни інтер'єру сесійної зали.

Ще при спікерові Яценюку зображення України, поділеної навпіл синьою і жовтою смугами, замінили національним прапором, а також встановили на депутатських місцях "сенсорні кнопки" - спеціальні пристрої, призначені забезпечити особисте голосування депутатів парламенту. Ввести цю систему в дію вимагає опозиція, однак в прийнятому сьогодні законі про персональне голосування цієї норми так і немає.