Як російським окупантам вдалося захопити Херсон, що там зараз відбувається і чому покинути регіон сьогодні майже неможливо – в історіях місцевих мешканців для РБК-Україна.
Херсонська область від початку повномасштабної війни потрапила під російське "визволення", якого там не чекали. Затримання проукраїнських громадян, катування, обмеження доступу до продуктів та інформації – те з чим зіткнулись місцеві жителі.
Сьогодні окупанти готуються до "референдуму щодо приєднання до РФ". Тим часом, українські війська продовжують активний контрнаступ, щоб зламати плани Росії і визволити людей з окупації. Як місцеві жителі переживають ці темні часи і на що сподіваються – вони розповіли РБК-Україна.
Ірина, домогосподарка
24 лютого о 6-ій ранку прокинулась від дзвінка матері: "Почалась війна!". Вибігла на вулицю, побачила дим, горіло в стороні аеропорту в Чорнобаївці. Зайшла додому, сказала дітям, що почалася війна. Чоловік був на роботі. Побігла до нього, взяла банківську картку та пішла займати чергу в банкомат.
По дорозі – довжелезні черги до АТБ, аптек. В житті таких не бачила. Навіть в дитинстві, до розпаду СРСР. Люди перелякані, відмовляються вірити в те, що відбувається. Поки стояла в черзі, завела розмову з жінкою, яка втекла з окупованого Донецька до Херсона.
– До нас просто привезли крикунів, що вимагали приєднання до РФ. Не місцеві, звідти, з Росії. Людей ніхто не питав, просто бандюки взяли владу в свої руки.
Жінка заплакала, згадуючи свій дім, а я не розуміла, що нас чекає. Я звикла до свого життя. До великої війни була домогосподаркою. Старший син – дитина з інвалідністю, в нього аутизм. Отримувала держдопомогу, але для життя того мало, тому фінансові питання закривав чоловік. Він працював в обленерго. Тоді здавалось життя налагодженим, але все змінилось.
"Нове" життя почалось 2 березня, коли в Херсон зайшли російські війська. Ще в перші дні в боях за Антонівський міст загинули близько 300 прикордонників та бійців тероборони. Наш священик разом з містянами ховав їх тіла, деяких з них не вдалось ідентифікувати. Потім в Бузковому парку розстріляли хлопців, які раніше пішли з "коктейлями Молотова" на танки.
Правоохоронці, які б мали нас захищати, "злились". Ще 23 лютого наші поліцейські палили документи та готувалися до евакуації, а 24-го їх в місті вже не було. Так як і СБУ. Голова Херсонської ОДА також втік. У нас його називають зрадником. А мер Херсону залишився і навіть організував безкоштовну роздачу хліба.
У нас настали темні часи. Було страшно. Окупанти розстрілювали людей, які просто йшли по вулиці або їхали в авто. Російські солдати виносили їжу з магазинів, унітази та гаджети з супермаркетів.
Пам'ятаю, як ми в черзі чекали на роздачу хліба, а біля нас проїжджали танки. Холодно, вітер. Автомобілі з хлібом пусті, бо його вже розібрали в інших районах міста. Ми були вдячні волонтерам, які тоді прийшли з гуманітарною допомогою та закрили цю потребу. Але ненадовго.
Ціни на продукти різко зросли в 2-3 рази. Магазини, які працювали до окупації, сьогодні пусті, більшість – зачинені. Черги до офісу Червоного Хреста з перших днів були величезні, тому брали з собою термос з чаєм, щоб не замерзнути. Це десь через тиждень після приходу окупантів, бо до цього люди просто боялися вийти на вулицю.
Коли закінчилися харчові запаси міста, продукти почали привозити з Криму: найбільше російські сигарети та алкоголь. Туди у відповідь відвозять вкрадені у фермерів урожаї. Фури з українською гуманітарною допомогою не пропускають до міста та області. Видають свою, але вже були випадки отруєння нею.
У місті активно діє вулична торгівля. Окупанти ставлять ціну на продукти, яку хочуть. Сьогодні овочі дуже дешеві, бо їх не дають вивезти з області і вони просто псуються. Полуниця по 15-20 гривень, кабачки – від 8 гривень, помідори – від 20, огірки – від 8.
У кінотеатрі, куди ми ходили відпочивати, відкрили російський супермаркет "Тору", де продають дуже дорогі засоби гігієни. А з медикаментами зовсім біда. Наші аптеки закрилися через відсутність товарів. Відкрили кілька російських, де продають ліки в декілька разів дорожче, ніж до великої війни.
Виїхати з міста не маю змоги. У Херсоні немає "зелених" коридорів. Забрати людей можуть тільки перевізники, які беруть за одну людину 400-600$, та волонтери, у яких на записі близько 14 тисяч осіб, а возить один бусик, і то не щодня. Перш за все вивозять онкохворих, людей з інвалідністю, вагітних.
Сама дорога проходить через місця бойових дій, машини розстрілюють з автоматів, було й з "Градів". Страшно.
З міста нікого не евакуювали: ні дітей-сиріт, ні дітей-інвалідів, пенсіонерів чи ув'язнених. Частину дітей ховали в церкві, потім їх знайшли та вивезли в невідомому напрямку.
Ув'язненим пропонували в обмін на свободу піти воювати проти українців. Ті відмовилися. Сказали, що сидять тут за свої злочини, а проти своїх воювати не підуть. Зараз під дулами автоматів риють окопи для окупантів, відмова – розстріл.
У нашому місті більшість населення проти окупантів. Ми ходили на багатотисячні протести на площі Свободи, де співали Гімн України та "Ой у лузі червона калина..". Тоді нас не чіпали. Та після випадку, коли на БТР виліз поліцейський з прапором, все змінилося. До міста прислали Росгвардію, яка почала розганяти мітингуючих. Вони використовували світлошумові гранати, гумові кулі, сльозоточивий газ. Багато хто постраждав.
Тоді прямо на площі почали ловити людей та відправляти в підвали. Їх били, катували, та і сьогодні продовжують цим займатись. Шукають патріотів, "атовців", колишніх поліцейських, сбушників, волонтерів, священиків і навіть мисливців. Багатьох випустили побитими й покаліченими, багатьох й досі немає. Декількох вбили та просто викинули на вулицю.
Вчителі відмовилися працювати за новою російською програмою, з 60 директорів шкіл погодились тільки троє. Колаборантів в нас дуже мало, їх везуть з Криму та "ДНР". Більшість людей проукраїнські та чекають визволення. Ми чекаємо, коли ЗСУ врятують нас від цієї "чуми".
Костя, менеджер
До окупації я жив щасливим та радісним життям, працював менеджером компанії, яка займалась регіональним туризмом. У день окупації був вдома. Як і більшість місцевих, знав, що місто оточили з усіх боків. І всі з побоюванням чекали заходу цих створінь.
Пам’ятаю, що прокинувся від повідомлення: "Русня зайшла в місто". Їхні солдати обережно заходили першими і тільки потім техніка. Якогось хлопця почали пакувати прямо на вулиці. Це нагнітало. Я бачив, як вони влаштовували вогневі точки біля мого будинку. Більше від усього боялись спротиву українського населення.
В той день я відчував приниження: коли ворог приходить до тебе додому і ти не можеш ніяк цьому протистояти. Ти ніби вдома, але ти не можеш постояти за своє місто, сім'ю.
Тим часом ворог осідав на нашій землі. Почали з’являтись новини про підвали, викрадення політиків, активістів, чиновників. І про цих людей більше ніхто не чув.
У мене є родич, який працював посадовцем в тоді ще не окупованому Херсоні. Його викрали. Близько тижня утримували та били, застосовували катування через електричний струм. Згодом відпустили ледь живим. Родичу сказали, що занесли його у свої бази і він з міста більше не виїде.
Ще одна моя знайома, яка займалась публічною діяльністю, так само зникла. Її викрали ще в перші дні окупації і більше нічого не чув про неї.
В місті почали з'являтись нові, незрозумілі люди, яких скоріше від усього завозили окупанти. Якось моя мама йшла на базарі і підслухала розмову двох дівчат зі специфічним російським акцентом.
– Мы воду купили?
– Ну да, мы ж МоршИнскую купили.
Такий наголос в цьому слові у нас ніхто не ставить, і напевно у всій Україні, знаючи відому фірму води. Одразу видно, що вони не місцеві. Можливо їх завезли як масовку на фоні підготовки того "референдуму", який придумало російське керівництво.
Жити під окупацією я не хотів, і знав, що зі мною можуть зробити, якщо потраплю їм у руки. Тому намагався покинути область. Тільки з третьої спроби я зміг. Через Херсонську область пробратись було ніяк через важкі бої, тому ми поїхали через Запорізьку на свій страх і ризик. Вдалось тому, що все було завчасно продумано.
Ми проходили блок-пости різної складності: від помаху рукою: "Проїжджай!", до перевірки всіх речей у сумці та документів. Їхали цілу добу, враховуючи всі зупинки.
Тільки декілька днів тому, як приїхав. Зараз проводжу час з рідними, намагаюсь адаптуватись.
Денис і Володимир, студенти
Прокинувся від того, що мама мені говорить: "Чисти свій телефон, їдуть Z-етки". Ми вмикаємо камери, що на будинку висять, і бачимо, як їде Урал з мінометом і по боках йдуть орки.
До великої війни я був звичайним студентом, головною проблемою вважав здачу екзаменів. Ми з друзями їздили гуляти у Херсон. Коли читали пости про "тривожний рюкзак", сміялися та говорили що він не потрібний і війни не буде. Але 24 лютого всі зрозуміли, навіщо він нам.
Після вторгнення російських військ – все відійшло на другий план. Я думав тільки про те, як вижити.
Як тільки окупанти зайшли в місто, почали шукати чоловіків, які воювали в АТО, зокрема "азовців" та бійців "Правого сектору". Мого сусіда забрали в полон на три дні, він у минулому був "атовцем". Коли його відпустили, то розповідав, що били та випитували, що він знає про українські позиції та їхнє місцезнаходження.
Також у нас перевіряють телефони і якщо є якісь фото або текст про російських солдатів, можуть забрати і сам телефон, і людину, у якої його вилучили.
Розмовляти з окупантами небезпечно. Якщо побачать, що ти їх фотографуєш, то одразу куля в лоб. Без розбірок. Ну в гіршому випадку будуть катувати. Тому це не жарти.
Нещодавно окупанти робили перепис населення: ходили по будинках і питали, хто в них живе. Готуються до так званого "референдуму" про "приєднання", якого ми не хочемо.
Більшість населення проукраїнське, а якщо з'являються ті, хто співпрацюють з окупантами, то не відкрито, бо свої ж засудять і проведуть відповідну розмову. В нас ще є партизани, які виловлюють орків. Не знаю цих людей, але вони дуже ризикові і у нас їх підтримують.
* * *
Сьогодні люди на окупованій Херсонщині переживають важкі часи, які вже увійшли в криваву історію. Російські солдати вдерлись у їхній будинок і почали встановлювати свої правила. Втім, люди не здаються, чекають і підтримують ЗСУ, які вже декілька місяців пробивають шлях до окупованих територій.