Вижив у Маріуполі та пройшов російський полон. Історія морпіха Гліба Стрижка

Про службу в чи не найгарячішій точці російсько-української війни, полон в "ДНР" та сьогоднішню реабілітацію захисник Маріуполя, морпіх Гліб Стрижко розповів РБК-Україна.

З початку повномасштабної війни до Маріуполя була прикута чи не найбільша увага світової спільноти. Це місто назвали серцем цієї війни, а бійців, які обороняли його – титанами. Українські військові базувались на двох ключових локаціях: металургійному комбінаті імені Ілліча та "Азовсталі".

Попри велику перевагу ворога, вони продовжували тримати оборону, хоч і зазнавали значних втрат. Надавати допомогу важкопораненим у таких умовах було фактично неможливо. Аби зберегти бійцям життя, їх передавали російській стороні.

Одним з них став Гліб Стрижко, боєць 1-го окремого батальйону морської піхоти, який за рік до відкритого російського вторгнення змінив активну громадську діяльність на берет морпіха. Далі його розповідь від першої особи.

"Ми не знали, що почалась повномасштабна війна"

Рівно за рік до початку повномасштабної війни я складав присягу на вірність українському народу. Підписуючи контракт з ЗСУ я знав, що на мої три роки може потрапити новий виток війни. Так і сталось.

Пункт постійної дислокації мого батальйону – Миколаїв, але кожний підрозділ виїжджає в зону проведення Операції об’єднаних сил. І так само підрозділи морської піхоти. На початку грудня у нас була ротація. Ми опинились північніше Маріуполя.

Нас ніхто не попереджав, що 24 лютого буде початок повномасштабної війни. Ні, такого не було. Просто це витало в повітрі, у нас була підвищена боєготовність. Нас тоді просто розбудили словами "Починається обстріл! Всі на бойові позиції!"

Окупанти кілька місяців не могли взяти Маріуполь, перетворюючи місто на руїни (фото: Getty Images)

Дивлюсь. Все небо було в зареві. Бачив, як працює ракетна система залпового вогню, "гради" і все інше. Артилерія, міномети валять. Як в супербойовиках. Звичайно, мозок не звик до таких інтенсивних обстрілів. Треба було швидко "роздуплятися".

Ми не знали, що почалась повномасштабна війна, бо ввечері 23 лютого нам сказали вимкнути телефони з міркувань того, що може літати російська авіація і пеленгувати. Взагалі свій телефон ввімкнув вже у березні. А до того часу він у мене просто лежав.

Але 24-го лютого одному з хлопців таки дозволили ввімкнути телефон і він сказав, що обстрілюють Миколаїв, почалась повномасштабна війна. І якщо на Донбасі бойові дії сприймались звично, то коли почали обстрілювати мирні міста, мій мозок не міг це сприйняти. Три дні пройшли, поки усвідомив.

На початку березня ми знали, що наше місто в оточенні. Нам казали, що до нас будуть прориватись сили. Але ми не знали: правда це чи ні. Зв’язку не було, черпали інформацію з того, що є.

В нас був чіткий оборонний наказ: не пропустити ворога в місто.

"На комбінаті виживали, як могли"

На комбінат ім. Ілліча ми перейшли 28 лютого. Звідти бачив зарева на горизонті, уявляв, що з містом, але точно не знав, інформації було мало. Це вже потім, коли був в Києві у лікарні, подивився відео і побачив, що зробили з Маріуполем.

Якщо навіть це не доведе людям, що таке "руський мір", то я вже навіть не знаю, як до них достукатись. Російські виродки це розв’язали. І це вже ні для кого не секрет. Хоча б такою ціною люди зрозуміли, що немає “хороших руськіх”.

З початку повномасштабної я для себе прийняв рішення: подзвоню додому після перемоги, бо це відволікало би. Та і зв’язку на комбінаті не було. Хоча хлопці знайшли маленькі старі Nokia, які час від часу ловили якусь мережу.

Жити на комбінаті доводилось, як могли. За продуктами ходили, поки супермаркети не були розбомблені. Хоча це закінчилось в перших числах березня. Мародерство було. Я цього не бачив, але хлопці розказували, що бачили, коли їздили за продуктами.

Оборонці Маріуполя тримали позиції на ММК імені Ілліча (фото: Getty Images)

Отримані продукти ми ділили між ротами. Спочатку їли по два рази на день, а потім по разу. В перші дні це були продукти з супермаркетів: різні хамони, ковбаси, лаваші. Потім перейшли на супи та каші. Ну а потім на військовий сухпай: ділили консерви на двох-трьох людей.

Було декілька міні-свят, коли вдавалось вполювати фазанів, готували їх і це було смачно.

Під час перебування на комбінаті багато чого хотів. Інколи ми з другом говорили, що вже померли, а зараз типу в чистилищі. Звикли. Як день сурка, одне й те ж саме. Одні й ті ж паузи в обстрілах. Війна стала рутиною. Але я ніколи не жалкував, що підписав контракт. Я свідомо йшов на це. Навіть, коли прильоти були, а у нас вже були і поранені, і вбиті.

Хлопці, з якими я ще пару місяців тому стрибав з парашутом, чи десь ганяли на міжнародних навчаннях, зараз їх немає і вже не буде. Вони десь лежать з простреленими частинами тіла. Тоді були на території госпіталю, який розгорнули на комбінаті. Зараз де вони я не знаю.

"Всі 16 днів, які був у полоні, відчував жахливий біль"

У квітні отримав поранення і я. Внаслідок танкового пострілу мене скинуло з третього поверху і придавило залишками стіни. Перевезли на територію шпиталю, де пробув два дні. А потім передали російській стороні.

12 квітня я став військовополоненим. Коли передавали, я лежав, не особливо бачив, бо очі були налиті кров’ю через травми. Тільки чув, як говорять:

– Ми вас передамо російській стороні, ви їдете в госпіталь. Передаємо на умовах того, щоб зберегти ваше життя.

Так я і потрапив в "ДНР". Мене привезли в окупований Новоазовськ, там ніякої допомоги не надали. Потім передали в окупований Донецьк, там два рази надали допомогу. Перший раз, коли я лежав в коридорі. Місць в палатах не було, тому розмістили там.

Серед поранень у мене був зламаний таз. Через це ноги самі розходились і потрібно було постійно контролювати, щоб вони не розійшлись повністю в сторони. Від цього були жахливі болі.

І коли в мене спадала нога з лавочки, то проходив повз лікар, якого я попросив підняти її. Він почув, що я неприродньо говорю. Побачив, що зламана щелепа. Виявилось, що він був стоматологом, потім прийшов його дружбан хірург і вони наклали мені шину на щелепу.

Україні вдається витягати наших захисників із полону (фото: gur.gov.ua)

Другий раз надали допомогу, коли в мене надувся живіт через те, що я не ходив у вбиральню 13 днів. І була небезпека, що це вибухне і вб’є мене. Тоді перевели на інший поверх і почистили мене.

Всі 16 днів, які я був у полоні, був жахливий біль у поламаному тілі. Часто вирубало в сон, уявляв себе лісорубом в Канаді чи дальнобійником, який ганяє по Європі і знімає блог. Це відволікало. Звичайно, коли я розплющував очі, які були налиті кров’ю, бачив реальність, і відчував той біль, то хотів повернутись назад.

Знеболююче вкололи вже після обміну полоненими. Мене везли у "швидкій" у Запоріжжі і я такий:

– Ваууу, може бути так класно. Може бути не боляче.

"Після повернення додому не міг спати вночі, думав прокинуся і знову там"

Тоді в ході обміну звільнили 45 військових. Нас у двох автомобілях везли. Там були і чоловіки, і жінки. Вперше з ними бачились. Тільки одного хлопця знав, який був з нашого батальйону.

Навіть, коли був у полоні в такому вигляді, знав, що точно повернуся в Україну, питання тільки, в якому вигляді: чи в цинковому таксі, чи живим. Це було питання часу і мого стану. Допускав, що можу вмерти від болю. Не без цього.

Мотивацію давало чітке розуміння, що я повернусь. Дуже допомагала віра в Бога, я молився. Допомагало розуміння, що я морпіх, що дав клятву морського піхотинця і не маю зрадити. Допомагав вірш Стуса: "Терпи, терпи, терпець тебе шліфує".

Я розумів, якщо мені послали такі випробування, то я їх маю витримати. Бо ще є робота, яку я маю зробити для України.

Було класно повернутися додому, говорити українською без страху. Але розуміння того, що я вдома, приходило ще днів три-чотири. Спочатку я вночі не спав, було спокійніше вдень, бо думав, що зараз засну, прокинусь і знову десь там. Зараз вже нормально. Час від часу різне сниться, але то таке. Вже краще.

Сьогодні допомагає підтримка друзів. Коли повернувся і зняв "сторіс", то почали писати:

– О, бродяга, привіт. Повернувся!

"Зараз план такий: одужати і далі на службу"

Одразу після повернення мене лікували. 27 червня вперше поставили на ноги. Зараз триває процес реабілітації, вчать ходити, зокрема, привчають до цього мозок.

Поки все це оплачує держава. Втім, коли закінчиться певний етап реабілітації, то буде потрібно вже за власний кошт ходити в басейн, на тренажери, купувати відповідні ліки та вітаміни, щоб повністю одужати.

Зараз у мене головний план – одужати і дочекатись рішення лікарів, чи можу я далі служити. Бо я цього хочу і прагну. Але мого бажання мало, рішення за лікарями. Потім в будь-якому випадку буду займатись діяльністю, яка наближатиме нашу перемогу. Чи військова служба, чи волонтерство, чи робота в адміністраціях…

Гасло "Україна понад усе" не просто гасло. Це стиль життя.

* * *

Допомогти Глібу Стрижку можна за цими реквізитами:

Приват Банк:

5168 7574 2495 4958

5168 7520 1572 7517

- для переказів в доларах: UA713052990262056400933556102 або 4149499373660727

- для переказів в євро: UA363052990262016400933556210 або 5168752015522710

- Mono банка: https://send.monobank.ua/jar/2rDpY6bNGF

- PayPal: hlib.stryzhko@gmail.com