У режимі очікування. Як Україна просувається до членства в НАТО

Небажання НАТО надати Україні План дій щодо членства (ПДЧ) викликає різку реакцію української влади. Чого очікувати від найближчого саміту Альянсу 14 червня, які країни підтримують євроатлантичні прагнення Києва і хто виступає проти, а також чи зможе Україна в принципі стати членом НАТО, поки триває російська агресія – в матеріалі РБК-Україна.

Останні кілька місяців українська влада помітно активізувала свою риторику на євроатлантичному напрямку. Як заявив у січневому інтерв'ю програмі Axios президент Володимир Зеленський, перше питання, яке він поставив би американському колезі Джо Байдену, звучало би так: "Містер президент, чому ми досі не в НАТО"? А у відповідь Зеленський хотів би почути запевнення, що Україна вступить до Альянсу за час каденції Байдена.

По суті, Київ почав прямо вимагати від НАТО, щоб союзники підтвердили євроатлантичні перспективи України, окреслили конкретні терміни і скоріше зробили наступний формальний крок назустріч – надали План дій щодо членства (ПДЧ) в Альянсі.

У цьому контексті великі надії публічно покладалися на саміт НАТО в Брюсселі, призначений на 14 червня. Але за кілька тижнів до саміту українська влада була змушена визнати очевидне: очікувати отримання ПДЧ в червні точно не доводиться. Більше того, Україну в Брюссель цього разу вирішили не запрошувати.

Сам по собі цей факт не є безпрецедентним – чотири роки тому, в травні 2017-го, союзники вже збиралися в закритому режимі, без залучення партнерів. Як і зараз, захід відбувся невдовзі після обрання нового президента США – безумовно, ключової країни Альянсу. І саміт багато в чому носив "ознайомчий" характер – європейські члени хотіли зрозуміти, з ким їм доведеться мати справу в найближчі роки. На лондонський саміт у листопаді 2019 року нове керівництво України також не поїхало.

Зараз, як розповіло РБК-Україна інформоване джерело в Кабміні, саміт знову-таки буде присвячений питанням, що вимагають внутрішнього рішення країн-членів НАТО. Так, учасники Альянсу хочуть перш за все відновити атмосферу трансатлантичної єдності, серйозно пошарпану за часів президентства Дональда Трампа. Тому до порядку денного не вносили апріорі суперечливі пункти, до яких, безумовно, належить і українське питання. Замість цього вирішивши зосередитися на тематиці, навколо якої вже сформований загальний консенсус, наприклад, проблемах кібербезпеки і змін клімату.

Рішення НАТО обмежитися закритою зустріччю в Києві зустріли дуже прохолодно. "Ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України, в Чорноморському регіоні і проти членів Альянсу", - заявив глава МЗС Дмитро Кулеба. Він також пообіцяв, що Україна "до останнього моменту" все-таки намагатиметься долучитися до саміту.

"Нас не може не розчаровувати відсутність ясності щодо ПДЧ для України, особливо враховуючи те, що Україна на всіх рівнях потужно зосередила свою роботу з інтеграції в ЄС і НАТО і однозначно показала свою відданість обраному шляху", – сказала в коментарі РБК-Україна віце-прем'єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанишина.

Союзники і цінності

У будь-якому випадку, залишається відкритим питання, наскільки виправданим був здійснений українською владою "штурм" НАТО з вимогами негайно надати країні ПДЧ. Як і явно надоптимістичні прогнози про те, що це може статися вже в червні.

На думку Ольги Стефанишиної, нинішня наполегливість України в питанні отримання ПДЧ була цілком обґрунтованою. "Мене більше дивує, чому Україна до 2019 року не говорила про ПДЧ. Можливо, якби не було такого "довгого мовчання", цієї скромної нерішучості, то сьогодні реакція окремих країн-членів Альянсу була б іншою", – сказала вона виданню.

Віце-прем'єр-міністр Ольга Стефанишина (Фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

Звернутися до НАТО з ініціативою все-таки надати Україні ПДЧ пообіцяв один з найближчих союзників України – Литва. Очевидно, це рішення готові підтримати і багато інших країн Альянсу зі Східної Європи. Але подібні питання в НАТО приймаються виключно консенсусом, і ряд країн виступають категорично проти. Про що в Києві, природно, добре знали.

"Дуже важливо відчувати межу, підтримувати певний баланс, тому що дійсно публічна риторика про надання ПДЧ може виглядати як певний фальстарт України", – сказала виданню директор Центру "Нова Європа" Альона Гетьманчук.

На думку експерта, українській владі все-таки треба було почати з дипломатичних переговорів за закритими дверима, щоб прозондувати настрої в НАТО на предмет можливості отримання ПДЧ. А не починати відразу з масованої публічної кампанії на найвищому рівні, яка навпаки, викликала відторгнення у деяких країн Альянсу.

"Ми замість того, щоб зайти з чорного ходу, добре підготувавшись, пішли відразу до парадних дверей, ще й почали їх вибивати ногами", – зазначила Гетьманчук. За її словами, однією з причин такої моделі поведінки стало бажання домогтися швидких результатів і показати суспільству реальні досягнення, зокрема, у відносинах з НАТО. Однак у випадку з Альянсом такі підходи не працюють.

"Наша активна риторика в діалозі з Альянсом дозволила "пробити стіну" в такому собі табу на тему ПДЧ – раніше це питання в принципі не поспішали обговорювати. Крім того, ми показали, що ми системно налаштовані йти в Альянс", - заперечив співрозмовник видання в уряді. За його словами, ініціатива з просуванням цієї теми виходить особисто від Зеленського.

Сам президент в інтерв'ю німецькому виданню Frankfurter Allgemeine Zeitung вкрай різко розкритикував обережність НАТО в українському питанні.

"Якщо, вибачте, всі країни НАТО бояться, коли на якусь країну-члена НАТО хтось нападає, якщо вони бояться, що доведеться захищати, тоді є питання в цілому до цієї конструкції. <...> Тоді в чому її цінність?"- сказав глава держави.

Зараз зусилля України в контексті червневого саміту спрямовані на те, щоб домогтися потрібних формулювань в його підсумковій декларації. Завдання-максимум – щоб Альянс підтвердив свою прихильність рішенню Бухарестського саміту 2008 року, в якому йшлося про те, що Україна, як і Грузія, "стануть членами НАТО".

Відповідно до цього ж рішення, Україна хоче, щоб главам МЗС країн-членів Альянсу на зустрічі в грудні поточного року дали офіційну інструкцію почати в своїх столицях консультації про надання Україні ПДЧ. А також, щоб питання впровадження "політики відкритих дверей" в конкретні рішення було винесено на наступний саміт НАТО, який має відбутися в 2022 або 2023 році.

За інформацією РБК-Україна, зусилля Києва у цьому напрямку, крім країн Балтії, також підтримують Румунія, Польща, Туреччина, можливо, попередньо готова приєднатися і Болгарія. У той же час, проти виступають Франція і особливо Німеччина. Примітно, що саме ці країни в 2008 році і відхилили ідею надати Україні ПДЧ.

Позицію США одне з джерел видання описало як таку, що стала більш нейтральною. "США зіграли велику роль у нещодавній деескалації біля українських кордонів, після чого український файл став трохи нижче в американському порядку денному", - розповів співрозмовник.

При цьому у Вашингтоні в якості альтернативного варіанту (до отримання ПДЧ) для України обговорюють і надання їй статусу "основного союзника поза НАТО" (MNNA), яким на даний момент володіють 17 країн на різних континентах (як правило, країни, які географічно або з інших причин не мають наміру претендувати на членство в НАТО). Але в Києві твердо налаштовані боротися саме за ПДЧ, адже наступне за ним членство в Альянсі гарантує захист в рамках системи колективної безпеки. При цьому Україна вже вийшла з пропозицією підписати угоду про посилене військове співробітництво з США, яке відкриває ширші можливості саме в двосторонньому форматі, не змінюючи рішення про просування до членства в НАТО.

Вікно можливостей

Дискусії про євроатлантичні перспективи України, починаючи з 2014 року, часто впираються в статтю 5 Північноатлантичного договору, згідно з якою напад на одну з країн НАТО розглядається як напад на весь блок в цілому, і має викликати відповідну реакцію з боку всього Альянсу. У той час як в України є проблема з окупованими РФ Кримом і ОРДЛО і триваючий "гарячий" військовий конфлікт на Донбасі.

"В даний час НАТО не проявляє великого ентузіазму щодо того, щоб поставити Україну на шлях членства. Причина в тому, що Україна знаходиться в стані війни з Росією, а російські збройні сили окупують територію України", – сказав у коментарі РБК-Україна колишній посол США в Україні та експерт Центру міжнародної безпеки і співробітництва Стенфордського університету Стівен Пайфер.

Колишній посол США в Україні Стівен Пайфер (Фото: УНІАН)

При цьому Ольга Стефанишина в розмові з виданням підкреслила, що в основних документах НАТО немає заборони на вступ країни, що знаходиться в стані конфлікту, до лав Альянсу. За словами віце-прем'єра, це залежить від двох факторів: успішності реформ, тобто відповідності країни критеріям вступу, і готовності самого НАТО до розширення, яке, природно, має бути консенсусним.

На думку заступника директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Михайла Самуся, зараз м'яч знаходиться саме на боці НАТО. "Процес, розпочатий на Бухарестському саміті, можна спокійно закінчити зараз. Якщо порівнювати готовність України і Грузії до початку виконання ПДЧ в 2008 році і зараз, то за цей час був досягнутий величезний прогрес у всіх сферах життя", – сказав Самусь.

При цьому отримання ПДЧ аж ніяк не означає швидкого входження країни в Альянс. Хороший приклад – Боснія і Герцеговина, яка отримала ПДЧ ще в 2010 році, але при цьому досі залишається поза Альянсом.

Міжнародні військові навчання Rapid Trident-2020 за участю військовослужбовців України та країн-членів НАТО (Фото: Facebook.com/ExerciseRT2020/)

"Надання ПДЧ не вимагає від НАТО жодних ресурсів, жодної відповідальності, не має жодних наслідків для НАТО. Але ПДЧ – це якраз і є та "домашня робота" для України, про яку нам постійно говорять в НАТО, там є купа ефективних інструментів, які допоможуть нам стати стандартизованим кандидатом", – підкреслив експерт.

При цьому проблемою для вступу України в НАТО Самусь вважає не якісь формальні речі, на зразок статті 5 Північноатлантичного договору, а те, що ряд країн "старої Європи", на кшталт Німеччини, Франції, Нідерландів тощо, в принципі розглядають конфлікт між Україною і РФ як регіональний. І за їхньою логікою, вступ України, як і Грузії, в Альянс знизить рівень загальної стабільності і захищеності НАТО, тому що збільшить ступінь військової загрози з боку РФ.

У свою чергу, Альона Гетьманчук вважає, що головне завдання України – отримати практичний інструмент, який дозволить вступити в Альянс, коли для цього з'являться політичні умови. "Треба перестати сакралізувати ПДЧ як такий і ставити самим собі дедлайни, виконання яких від нас не залежить", – сказала вона.

Аналогічної думки дотримується і Стівен Пайфер. "Україні слід зосередитися на змісті, а не на назві свого плану взаємодії з НАТО", – сказав він виданню. У цьому плані має йти мова про прийняття норм і стандартів НАТО і підвищення оперативної сумісності українських збройних сил з силами Альянсу.

Таким чином, якщо міжнародна обстановка навколо України значно зміниться (в першу чергу, природно, це стосується РФ і її агресивної політики), то вікно можливостей щодо вступу в НАТО може швидко відкритися. Але навряд чи це буде справою найближчого майбутнього.