Особиста помилка Путіна і найновіші криворіжці. Чим живе зараз батьківщина Зеленського
Криворізький волонтер Юлій Морозов (всі фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Кривий Ріг зараз – один з форпостів української оборони на південному фронті. Як живе місто в ці дні, допомагаючи тисячам переселенців із зони бойових дій і окупованих територій – в репортажі РБК-Україна.
Від південного краю Кривого Рогу до лінії фронту – приблизно п'ятдесят кілометрів. Якби не регулярне виття сирен, які тут не вимикають під час всієї повітряної тривоги, відносна близькість війни ніяк не відчувається. Кафе-аптеки-магазини та інша сфера обслуговування працюють, як раніше. І в цілому, в житті міста мало що змінилося.
Тут не видно блокпостів, на тротуари відтягнули нечисленні протитанкові їжаки. На широких вулицях Кривого Рогу і до війни не було суттєвих заторів, зараз вже тим паче. Значна частина городян виїхала ще в перші тижні війни. Втім, багато хто вже встиг повернутися додому. Як і внутрішньоміські переселенці – на початку березня влада закликала жителів південних районів Кривого Рогу переселятися на північ міста, подалі від лінії бойових дій.
– З багатьма людьми як: поки вже дах хати не впаде, нікуди не їдуть, – розповідає Надія, координатор волонтерів "Народного дому".
Цей криворізький ДК за рішенням міської влади виконує роль "першого вікна" для всіх, хто приїхав. Як і скрізь, багато з них вирвалися із зони бойових дій без документів і майже без особистих речей, машинами, автобусами, велосипедами, навіть пішки.
Надія згадує про подружню пару переселенців, де обом - по 18 років, і у них вже є дитина: самі ж діти ще, і у них на руках ще одне дитя…
Вісім років тому, в червні 2014-го, вона сама точно так приїхала в "Народний дім" зі своїми дітьми. Надія – з Луганська. Розповідає, що скоро планувала повернутися додому, розраховувала, що все якось налагодиться, не хотіла забирати документи дітей зі школи, в яку вони ходили в Луганську.
"Все якось скоро налагодиться" – популярна думка у багатьох, хто вже зараз вимушено приїхав до Кривого Рогу. Все, що сталося з 24 лютого, вони сприймають як якийсь раптовий кошмар, який вже точно не може тривати довго.
Поки Надія розповідає свою історію, йдемо з нею по "Народному дому". На першому поверсі – стіл реєстрації переселенців і гори банок, коробок, кульків з їжею і гігієнічними приладдям, під сходами – дитячі візочки. Щось дає міська влада, щось приносять жителі Кривого Рогу, щось приходить від Червоного Хреста та інших міжнародних організацій.
На другому поверсі – довгі вішалки з одягом і столи соціальних служб. Людей дуже мало. Як пояснює Надія, це через те, що напередодні 9 травня окупанти заблокували виїзд з підконтрольної їм частини Херсонщини. До цього в день приходило по 200-300 чоловік, на піку, в кінці березня-початку квітня, доходило до 1200 чоловік.
Перше питання-з'ясувати у новоприбулих їх подальші плани. Для багатьох Кривий Ріг – лише проміжна зупинка на шляху в західні регіони України або Євросоюз. Комусь треба перечекати тут ніч-дві-три, хтось планує залишитися надовше, їм намагаються знайти роботу, оформляють соцвиплати. Розселяють в гуртожитках, школах, дитячих садках, інтернатах, причому в багатьох вже просто немає місць.
За словами глави військової адміністрації Кривого Рогу Олександра Вілкула, з початку війни через місто пройшло вже близько ста тисяч переселенців, яких він називає "найновішими криворіжцями" – щоб відрізняти від "нових криворіжців", переселенців з Донбасу в 2014-2021 роках. Зараз, за даними адміністрації, в Кривому Розі знаходиться близько п'ятдесяти тисяч "найновіших криворіжців", інші поїхали далі або повернулися додому.
В цілому, близько 80% прибулих – діти, жінки, бабусі і дідусі. Чоловіків призовного віку небагато – для них виїзд з окупованої території особливо ризикований.
Все, що відбувається – звичайно, величезний стрес, особливого для людей старшого віку.
– Ось ви уявіть, людині років 70-80, все життя у нього було там, будинок свій, якесь коло спілкування. А тут він один, без нічого, нікого не знає – що далі робити, як жити взагалі? Особливо, якщо тут ніяких родичів немає, – каже медсестра "Народного дому" Світлана.
Для багатьох стрес ще й світоглядний. На очах руйнуються міфи про" дружбу народів", "братську Росію" та інші, з якими старше покоління прожило більшу частину життя.
Діти, звичайно, адаптуються до нової реальності швидше, особливо якщо старої вони і не знали. Світлана розповідає, як бачила малюків, що грали в звичайні дворові війнушки, тільки в ролі звичного радянським дітям "німця" вже був "рускій".
Звичайно, "Народний дім" – далеко не єдине місце в Кривому Розі, де переселенці можуть розраховувати на допомогу. Як заведено в Україні, величезну частину роботи беруть на себе низові ініціативи.
Один з таких центрів облаштували кілька переселенців з Херсонщини. За словами організаторів, до них за допомогою, зокрема, щодо екстреного розселення людей, нерідко звертаються і з "Народного дому". Наприклад, якщо треба забрати людей, які приїхали в Кривий Ріг серед ночі. А таких дуже багато.
У довоєнний час шлях з Херсона сюди займав години чотири. Зараз – не менше вісімнадцяти. І якщо виїхати рано вранці, відразу після закінчення комендантської години в окупованому місті, приїхати в Кривий Ріг вдасться вже пізно вночі. За окремими маршрутами доводиться проходити через десятки російських блокпостів. І це якщо все пройде більш-менш гладко.
Відібрані окупантами телефони, сумки, будь-які сподобалися речі, що сподобались, порвані і викинуті українські паспорти переселенців – звична річ. Втім, порівняно з умовами життя в окупації для багатьох це дрібниці.
Досить просторе приміщення колишнього секонд-хенду, де розташовуються ті, кому пощастило вирватися, відмінно організоване. Фіранки ділять його на функціональні зони, найбільше займає житлова площа з окремими "кімнатами", розрахованими на кілька людей. Окремо є кухня, склад, дитяча кімната, туалети, ванна, де і доросла людина може прийняти душ, і зручно купати немовля.
Обходяться своїми ресурсами, допомогою інших волонтерів і жителів Кривого Рогу, щось приходить з Європи. Грошові пожертви приймати не хочуть, замість цього пропонують купити і принести необхідне, на кшталт наборів посуду або подушок.
В одну з ночей тут одночасно розмістилися 137 осіб. Зараз людей в рази менше. Ті, з ким вдалося поспілкуватися – переїхали з Херсонщини, і з обласного центру, і з сіл, що знаходяться під окупацією.
Тетяна з Херсона виїхала якраз на Великдень, разом з двома дітьми і чоловіком. Каже, що місто дуже помітно спорожніло. Активна частина населення їде, багато людей похилого віку залишаються – звична картина. Окупанти мародерствують в основному в приватному секторі, не в багатоповерхівках, щоб не піднімати зайвого шуму.
– Навіть якщо люди живуть, вони все одно заходять, починають забирати речі, мало не до бійок доходить, ділять добро прямо при господарях. А що ти зробиш, якщо у них зброя?..
Машини, що сподобались, забирають хоч зі стоянок, хоч прямо на вулиці. Після 18 вечора всі замикаються по домівках і знають, що "свої" з цього часу вже не ходять.
Місцевих жителів попереджали: порожні квартири будуть відбирати, туди будуть розселяти якихось "біженців". Очевидно, щоб стримати потік тих, хто виїжджає.
Звичайно, за таких умов окупантів у місті ненавидять абсолютно всі. Тетяна розповідає, що з ідейних міркувань відмовлялася купувати привезені агресорами продукти. Притому що полиці в магазинах стрімко порожніють – український бізнес розуміє, що жодних перспектив в Херсоні поки немає.
Сама Тетяна, звичайно, розраховує незабаром повернутися додому, хоче, щоб з першого вересня її діти вже пішли вчитися в Херсоні.
Ольга з Осокорівки розповідає, що її село було під окупацією недовго, зараз росіян звідти вибили, але лінія фронту все одно проходить прямо поруч з ним. Тут агресори, на подив, мародерством не займалися. Але дуже боялися місцевих, проводили цілу операцію по "зачистці" свинарника на фермі – перевіряли, чи немає там українських партизанів.
– Нам сказали: Якщо ви нас зачепите, ми десятьох ваших уб'ємо, кого зловимо, хоч дітей, хоч старих, – розповідає Ольга.
Олександр з села Дудчани – батько-одинак. Нашу з ним розмову уважно слухає його маленька тямуща дочка. Олександр розповідає, що вона краще за нього навчилася відрізняти по звуку російську техніку: коли йдуть танки, коли БТРи і т. д.
– Якби не вона, я б і сам пішов воювати, я в армії ще радянській служив, але я ж один... – каже Олександр.
Організатори розповідають, що у центру є три головні функції. Перша – це власне розміщення переселенців тут, на місці. Друга – вивезення людей з окупованої території. За одну таку надризиковану ходку водій від них отримує чотири тисячі гривень.
Третє завдання – допомога тим, хто вирішив залишитися в Кривому Розі і зміг знайти собі якесь житло.
Теоретично, в Кривому Розі це не таке складне завдання, багато квартир стоять порожніми. Але, безумовно, для безлічі переселенців і кілька тисяч гривень на місяць за оренду – абсолютно непідйомна сума.
З роботою справи теж йдуть складно, хоча криворізькі підприємства важкої промисловості постійно потребують кадрів. Для переселенців з індустріальних міст Донбасу, наприклад, Маріуполя, це непоганий шанс знайти роботу за фахом. А ось вихідцям з херсонських сіл доводиться набагато складніше, притому що багато хто готовий працювати по шістнадцять годин скрізь, куди візьмуть.
Як часто буває, на людській доброті і волонтерських ініціативах багато хто намагається нажитися. Хитрують і самі переселенці.
– Взяли у нас пакет їжі: кілограми макаронів, гречки, мішок картоплі, консерви і так далі. І через день знову приходять. Ми говоримо: почекайте, у вас сім'я на чотири людини, ви не могли це все з'їсти за день. А вони набирають і потім тут на ринку стоять цим торгують. Тому ми вже електронну базу створили: кому, коли, що видали. І зараз хочемо з іншими волонтерами об'єднатися, спільну базу даних створити, наприклад, з Юлієм.
Юлій – це Юлій Морозов, співзасновник першого в Кривому Розі культурно-громадського центру"Шелтер+". На початку 2000-х викупити приміщення спорожнілого дитячого садка Юлію і його братові Роману допомогли нечисленні місцеві благодійники і канадські протестанти-меноніти, чиї предки були родом з розташованих під Кривим Рогом сіл.
До 24 лютого в "Шелтер+" проходили концерти, лекції та кінопокази, тут є студія звукозапису і школа англійської мови, дебатний клуб і студія кераміки, футбольний клуб, в якому займаються більше 250 криворізьких дітей різного віку і т. д.
Війна, звичайно, внесла свої корективи в роботу центру, з акцентом на допомогу переселенцям. Тільки за останній місяць "Шелтер+" допоміг приблизно трьом тисячам сімей, роздаючи продукти, ліки та засоби гігієни.
Але днями роздачу призупинили. Як каже Юлій, зрозуміли, що не зможуть гарантувати такий темп і надалі. Крім того, деякі люди почали сприймати центр як свого роду безкоштовний "секонд", де можна прибарахлитися, з'явилися шахраї, хтось ставав в чергу по кілька разів.
Юлій зі сміхом згадує історію, як до них прийшов підпитий чоловік років сорока разом зі своєю мамою. Представився переселенцем з Бучі, яка тоді була максимально на слуху. Документів ніяких пред'явити не зміг, нібито все згоріло, Буча ж. Але проколовся чоловік на топоніміці: сказав, що жив на вулиці українській. Елементарний пошук в гуглі показав, що такої вулиці у Бучі просто немає.
Зараз в "Шелтер+" хочуть зосередитися на двох напрямках: інтеграція сімей переселенців, які залишилися в Кривому Розі, і адресна допомога тим, хто її дійсно потребує.
Питаю Юлія про те, як нинішня війна відбилася на настроях місцевих жителів.
Виявляється, у Кривому Розі теж є локальний патріотизм, на зразок одеського чи харківського. Справа в тому, що багато хто відчуває себе несправедливо скривдженими: Кривий Ріг з його більш ніж півмільйонним населенням – найбільше місто України, що не є обласним центром. На відміну від розташованого неподалік Кропивницького, де в два з гаком рази менше жителів. Є й негласна конкуренція з Дніпром, формальною "метрополією". Є величезні заводи, що забезпечують, за словами міського керівництва, до 10% всього ВВП України.
Все це зіграло роль в тому, що жодним чужинцям, і тим більше росіянам, тут взагалі ніхто не був би радий. Місцева "вата", каже Юлій, наглухо сховалася і залишилася в абсолютному маргінесі. Натомість помітно зріс уже загальноукраїнський, не локальний, патріотизм. Зокрема використання української мови в побуті.
– За багатьма напрямками, за якими ми боролися роками, за ці два з гаком місяці є більше прогресу, ніж за попередні двадцять років. Наприклад, волонтерство. У людей з'явилася українська, проєвропейська альтернатива. Це вже не маргінес, люди бачать це по телевізору: Зеленський це підтримує, Вілкул не проти.
Призначення Олександра Вілкула головою військової адміністрації, з урахуванням його політичного шляху, багатьох відверто здивувало. Як і його проукраїнські і навіть проєвропейські заяви вже на новій посаді.
– Щодо домінування проукраїнських поглядів, то вони завжди в Кривому Розі домінували, тобто тут якихось особливих симпатій до Росії ніхто ніколи не відчував. Дуже помилково вважати, і це була велика помилка Росії, велика помилка особисто Путіна в тому, що він подумав, що якщо людина говорить російською мовою, то це означає, що вона любить Росію. Подивіться, як зараз б'ється російськомовний південний схід, як б'ється Маріуполь, як б'ється Харків, як б'ються інші міста, зокрема і Кривий Ріг. Ми вважаємо, що Україна повинна бути великою європейською державою і двох думок тут бути не може, – говорить сам Вілкул.
Як розповідає Юлій, через війну в Кривому Розі перемішалися захід і схід України, зокрема завдяки дислокованим в регіоні військовим із західної України. А також західноукраїнським громадянам і організаціям, які передають різну гуманітарку в Кривий Ріг і далі – в Херсонську область. Іншими словами, українці з різних регіонів наживо побачили і дізналися один про одного, що зруйнувало колишні забобони.
В одній з лікарень Кривого Рогу зараз лікується Олег з Тернопільської області, якого на початку травня поранило на південному фронті.
– Ой, та хіба ж я якась значна людина, щоб у мене інтерв'ю брати?.. – Олег щиро ніяковіє.
– А ми якраз про таких людей як ви і пишемо.
Насилу долаючи збентеження, Олег розповідає свою історію. До війни він жив на крихітному хуторі Бережанського району. Збудував разом з дружиною Лідою хату, провів туди джерельну воду. Вже троє онуків.
– Коли почалася війна, я відразу вирішив йти. Я вважаю, що сидіти в такі часи вдома для мене – це був би злочин.
У місцеву територіальну оборону Олег йти не захотів: "що я там, блокпости охороняти буду?" Все-таки вдалося потрапити в бойову частину. Тим більше, за плечима служба в армії, ще за радянських часів, і військове училище. Ще один аргумент – на фронт зараз йдуть багато молодих хлопців, так що "краще вже я піду".
– А мені нічого не говорив, тільки вже перед виїздом: треба мені речі зібрати, – каже Ліда.
– Вмовляли залишитися?
– Ой, та звичайно вмовляла, і на колінах стояла, а як…
На початку травня, вже на Херсонщині, поруч з Олегом розірвався снаряд "Граду", його посікло осколками. Щоб їх вийняти, потім знадобилися три операції. Але Олег каже, що свідомості не втратив, і, почувши новий залп "Градів", зміг сповзти в свій окоп. Можливо, це і врятувало йому життя.
– Скоро думаєте додому повернутися?
– Та я ще думаю до хлопців своїх повернутися…
– Та до яких хлопців, ой, додому треба, – з посмішкою каже Ліда.
