Китай проти Китаю. Чи буде Вашингтон воювати з Пекіном за незалежність Тайваню

Головна географічна точка глобального протистояння США і Китаю – острів Тайвань. Про те, як у світі з'явилися "два Китаї", чому Тайвань боїться визнавати власну незалежність і чи почнеться світова війна через острів розміром з Одеську область – докладніше нижче у матеріалі РБК-Україна. 

"Найнебезпечніше місце на землі" - так називалася травнева стаття журналу The Economist. Але в ній йшлося не про Сирію, Афганістан чи Сомалі. А про Тайвань –країну, що займає 15-те місце в світі за ВВП на душу населення і 22-те – за номінальним ВВП, одного зі світових лідерів у сфері високих технологій.

Вся справа в претензіях Китаю, він же Китайська Народна Республіка (КНР), який вважає де-факто незалежний Тайвань (або просто Китайську Республіку) невід'ємною частиною своєї території. І в тому, що в разі збройного конфлікту активну підтримку Тайваню надасть його головний союзник – США.

У жовтні, коли напруга в регіоні досягла піку, багато західних аналітиків прогнозували: якщо пряме військове зіткнення між США і Китаєм все ж станеться, то причиною буде саме Тайвань. Тому, як би це не було дивно для українського обивателя, подіям навколо Тайваню західні медіа в цілому приділяють більше уваги, ніж, наприклад, війні на Донбасі.

Два Китаї

Своєрідне гібридне протистояння між КНР і Тайванем тягнеться з 1949 року. Тоді, програвши багаторічну кровопролитну громадянську війну, націоналісти з партії "Гоміньдан" евакуювалися на острів Тайвань. Основна, материкова частина Китаю залишилася за комуністами, що здобули перемогу, на чолі з Мао Цзедуном.

Переправитися через 130-кілометрову Тайванську протоку, щоб остаточно розгромити ворогів, комуністи не наважилися. Підтримку Тайваню із самого початку надавала американська армія – у Вашингтоні були дуже засмучені тим, що в найбільш населеній країні світу (китайців вже тоді було понад півмільярда людей) перемогла комуністична ідеологія.

При цьому до 1971 року місце Китаю в ООН займали представники невеликого Тайваню – котрий за площею ненабагато перевершує Одеську область України, а не величезної КНР. З часом все більше країн світу – і США зокрема – визнали реальний стан справ, розриваючи дипломатичні зв'язки з Тайванем і встановлюючи їх з КНР.

На даний момент офіційні відносини з Тайванем підтримують лише 15 країн світу, переважно з Латинської Америки: Гватемала, Гондурас, Парагвай і тд. Втім, десятки інших держав цілком успішно підтримують торговельно-економічні та культурні зв'язки з Тайванем неофіційно.

Фігура солдата в історичному форті Острова Цзіньмень –найближчій точці між Тайванем і Китаєм (Фото: GettyImages)

Два Китаї – материковий і острівний – кілька десятиліть сприймали один одного як прямих ворогів і контактів не мали. У 1950-х траплялися і масштабні збройні зіткнення. Обидві країни йшли кожна своїм шляхом. Після серії провальних комуністичних експериментів КНР почала переводити свою економіку на капіталістичні рейки, при цьому, звичайно, зберігаючи на фасаді "червону" ідеологію.

Тайвань десятиліттями був авторитарною державою, де за неправильне слово в журналі автору могла загрожувати смертна кара. Але з часом демократизувався, домігшись вільних виборів, змінюваності влади та інших прав і свобод. Паралельно, як і на материку, на Тайвані стався економічний прорив і різке зростання рівня життя – країна стала одним з чотирьох "азіатських тигрів", поряд з Південною Кореєю, Сінгапуром і Гонконгом.

У 1980-ті відносини між "двома Китаями" почали теплішати. У 1991 році влада Тайваню навіть офіційно оголосила про закінчення війни з материковими комуністами. А незабаром на переговорах делегацій з КНР і Тайваню був досягнутий "Консенсус 1992 року". Трактувати який можна ще ширше, ніж навіть Мінські угоди щодо Донбасу.

Сторони дійшли згоди, що Китай – це все-таки одна, а не дві країни. Але кого вважати справжньою владою в цій єдиній країні, Пекін або Тайбей (столиця Тайваню), – тут кожен міг визначати сам.

У сухому залишку, на даний момент, ситуація виглядає так. КНР вважає Тайвань своєю невід'ємною частиною і ставить за мету його повернути. Максимальний компроміс з боку Пекіна – обмежена автономія Тайваню в рамках концепції "одна країна – дві системи".

З боку Тайваню ситуація набагато заплутаніша. Від колишніх претензій на територію КНР тайванці фактично відмовилися. Навіть теоретично не можна уявити сценарій, за якого 24-мільйонний Тайвань зможе підкорити 1,4-мільярдний Китай. Але формально про відмову ніхто не оголошував.

Де-факто Тайвань є незалежною державою з усіма її атрибутами, своєю політичною та економічною системами, які дуже відрізняються від існуючих у КНР практик. Втім, і про формальну незалежність від Китаю ніхто теж не оголошував, резонно побоюючись реакції Пекіна. Хоча заяви про "суверенітет" і "незалежність" острова тайванські чиновники все ж роблять, але без закріплення цих слів в якомусь акті. Про те ж, щоб добровільно приєднатися до КНР, мова не йде взагалі.

При цьому Тайвань і КНР дуже тісно пов'язані економічно. Загальна сума тайваньських інвестицій на материк досягає майже 200 мільярдів доларів, в КНР працюють близько мільйона тайванців. На Китай припадає 44% тайванського експорту. Але і для китайців Тайвань є вкрай важливим торговим партнером, особливо щодо закупівель напівпровідників. Розрив економічних зв'язків для обох країн матиме важкі наслідки (хоча для Тайваню, звичайно, більш руйнівні).

Така делікатна ситуація змушує тайванських політиків віртуозно жонглювати формулюваннями, коли мова йде про правовий статус їхньої країни. Наприклад, в минулорічному інтерв'ю BBC президент Тайваню Цай Інвень заявила, що її країна вже є "функціонально незалежною", тому "немає необхідності" проголошувати цю незалежність формально.

Президент Китайської Республіки (Тайвань) Цай Інвень (Фото: facebook.com / tsaiingwen)

Влада США – головного союзника Тайваню, без якого "функціональна незалежність" острова давно би була знищена – також десятиліттями змушена вдаватися до розпливчастих формулювань в тайванському питанні.

Доктрина Вашингтона щодо Тайваню так і називається – "стратегічна двозначність". Наприклад, в офіційному листуванні з Пекіном в 1970-80-х роках американці визнавали, що "Тайвань є частиною Китаю". Але при цьому не погоджувалися "займати будь-яку позицію щодо суверенітету над Тайванем".

Таким чином, фактично і Вашингтон, і Тайбей прагнуть до збереження нинішнього невизначеного статусу-кво. Тоді як в Пекіні його явно хочуть порушити.

Напередодні війни

"Незалежність Тайваню і сепаратизм є найбільшою перешкодою для возз'єднання батьківщини і серйозною небезпекою для національного відродження", – заявив 9 жовтня глава КНР Сі Цзіньпін. Китайський лідер закликав Тайвань до "мирного возз'єднання", підкріпивши свої слова реальними військовими погрозами. Напередодні 149 китайських військових літаків протягом декількох днів входили в зону дії ППО Тайваню.

Китай останнім часом регулярно проводить масштабні військові навчання, зокрема армія КНР відпрацьовує морський десант на територіях, що дуже нагадують ландшафт Тайваню. Як заявляють в Тайбеї, нинішня ситуація у відносинах з КНР – найбільш напружена за час існування окремого Тайваню.

Сі Цзіньпін зараз готується до переобрання на третій п'ятирічний термін на чолі Китаю, яке має відбутися наступного року і активно зміцнює свій політичний імідж, аж до створення культу особистості. Вчора, 11 листопада, центральний комітет компартії ухвалив резолюцію, що фактично ставить Сі в один ряд з іншими лідерами Китаю – засновником КНР Мао Цзедуном і реформатором Ден Сяопіном. А з серпня китайські школярі та студенти вивчають предмет під назвою "Думки Сі Цзіньпіна".

Імідж "збирача земель" відмінно вкладається в загальну концепцію зміцнення персональної влади китайського лідера. І, крім іншого, дозволяє відвернути увагу народу від внутрішніх проблем, на кшталт банкрутства компанії Evergrande, що загрожує завдати важкого удару по всій китайській економіці.

Тайвань у відповідь готується до відбиття агресії. Острів і так перетворений на своєрідну фортецю, яку захищає добре навчена 300-тисячна армія. Що, втім, не йде ні в яке порівняння із можливостями Китаю, в армії якого служать більше двох мільйонів людей плюс більше мільйона резервістів. Не кажучи вже про величезну кількість військової техніки і озброєнь. За розміром військово-морського флоту КНР вже є світовим лідером, обігнавши навіть США.

Тому головна надія Тайбея – звичайно, на американців. Вашингтон активно постачає своєму союзнику сучасне озброєння. Тільки минулого року було підписано військових контрактів більш ніж на 5 млрд доларів. Навчанням тайванських солдатів цілком відкрито займаються американські інструктори.

Тайвань загрожує збивати китайські безпілотники у разі їх появи над водами Південно-Китайського моря (Фото: taiwanjet twitter.com)

У відповідь на пряме запитання про те, чи будуть США захищати Тайвань від нападу Китаю, президент Джо Байден заявив: "Так, у нас є зобов'язання це зробити". Згодом Білому дому навіть довелося випускати окрему пом'якшувальну заяву, підкреслюючи, що американська політика щодо Тайваню ніяк не змінилася.

Але в тому, що США дійсно готові воювати за Тайвань, є великі сумніви. І в Пекіні це напевно розуміють. "Зараз Китай діє зі зростаючою впевненістю, почасти тому, що багато офіційних осіб, зокрема Сі Цзіньпін вважають, що американська міць похитнулася", – пише The New York Times.

Зовнішню політику американської адміністрації важко назвати успішною. Зірвати добудову "Північного потоку-2" так і не вийшло, а вихід військ з Афганістану і зовсім обернувся іміджевою катастрофою. У цій ситуації допустити захоплення Тайваню китайцями – значить, затвердити статус КНР як беззастережно домінуючої сили, як мінімум в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

США регулярно організовує т.зв. "військові ігри", опрацьовуючи сценарії можливої війни за Тайвань. Результати невтішні – навіть з підтримкою США остров'яни протримаються два-три дні.

І Тайвань, і США, схоже, поки роблять ставку на те, щоб зробити вторгнення на острів максимально витратним для Китаю. І не тільки в плані жертв серед особового складу. Вогневої потужності КНР, особливо з урахуванням географічної близькості Тайваню, вже з гаком вистачить, щоб перетворити острів на руїни. Але зруйнований Тайвань китайцям навряд чи потрібен – Пекін хоче повернути собі острів разом з його величезним людським і технологічним потенціалом.

Навчання армії Тайваню (Фото: GettyImages)

Прийнятного для всіх учасників конфлікту рішення на горизонті поки не видно, скоріше навіть навпаки. Китай і далі буде нарощувати військову та економічну могутність, намагаючись зайняти місце США в якості наддержави номер один. І періодично вторгатися в морський і повітряний простір Тайваню обмеженими силами.

А на Тайвані, як показують соцопитування, планомірно формується власна, відмінна від китайців ідентичність, особливо серед молоді. У 1992 році тайванцями себе називали тільки 17,6% жителів острова, в 2020 році – вже 63,6%. І жити під владою компартії Китаю вони точно не захочуть.