"Це ми мали б воювати з ворогом, а не наші діти". Репортаж з прифронтового Донбасу

На Донбасі тривають запеклі бої. Щодня російські війська намагаються пробити лінію нашої оборони, аби захопити регіон та поневолити його населення під лозунгами "асвабаждєнія". Однак місцеві жителі у більшості своїй окупантів не чекають. Ті, хто з різних причин не зміг евакуюватися, підтримують ЗСУ та вірять у перемогу.

РБК-Україна побувало у Краматорському та Добропільському районах, щоб розповісти, чим живуть українці на вільних від рашистів територіях Донбасу.

* * *

Донецька область. Під Добропіллям зупиняємось біля магазину. Його власниця Люба виконує роль і продавчині. А ще вона мама, яка має двох дітей та п’ятеро онуків. Одну з дочок вивозила з Бердянську, який сьогодні окупований.

– Коли Віка зайшла в наш магазин, то просто почала плакати. Каже: "Мамо, тут все є, всі продукти", – згадує жінка.

Рішення про евакуацію родини Люба прийняла швидко: відправила своїх у Німеччину, тепер за них спокійна. Але сама залишилась на Донеччині, говорить, що тут її дім і вже нікуди не поїде, попри складну ситуацію з безпекою та продовольством.

– В самому селі ще є якісь магазини, але в сусідніх – немає взагалі. Як і аптек. Люди виїхали, постачання немає, тому так і живемо, – розповіла вона про ситуацію в регіоні.

Поки говоримо, в магазин зайшов військовий. Піксельна форма, чиста українська мова – наш. Від цього спокійніше.

– А є сіль?

– Немає. Маю тільки пів пачки, рибу солила, то залишилась. Можу віддати.

– Давайте. Скільки винен?

– Ніскільки не треба.

– Дякую.

– Та це вам дякую.

Що б не говорили російські пропагандисти про жагу донеччан до "самостійності" від України, в цьому регіоні ставлення до українських воїнів шанобливе та турботливе. Люба, наприклад, хоч і сама переживає відверто не кращі часи, безкоштовно варить бійцям каву та віддає дефіцитні продукти.

Взагалі частина Донецької області, до якої не добрався "руський мір" виглядає більш патріотично, ніж та ж Полтавська область, що в центрі країни. В яке село не заїдеш, там прапори майже на кожному стовпі, назви населених пунктів розфарбовані синьо-жовтими кольорами, а люди розмовляють українською.

Навіть ті, хто до повномасштабної війни спілкувались російською, сьогодні намагаються перейти на державну.

– У меня плохо получается, но я вот учу украинский язык. Всю жизнь говорила по-русски. Але треба вчити український, треба знати свою мову, – пояснює наша нова знайома Лариса.

Її населений пункт знаходиться прямо під Краматорськом. Вона живе під постійною загрозою російських обстрілів, тому переконувати її у тому, де свої, а де вороги – точно не потрібно. Жінка каже, що над селом ворожі ракети пролітали, але їх збивали розрахунки ППО. Найбільше, за її спостереженнями, цілять у саме місто.

– Ми ніколи не думали, що почнеться війна. А в нас ще є такі люди, які жили за часів Першої та Другої світових воєн, то їм важко прийняти факт, що РФ напала. Але я вірю в ЗСУ і перемогу України, – каже Лариса.

Всі, у кого є діти, повиїжджали з села. Вона ж залишилась, бо не має грошей, щоб переїхати у більш безпечну область, а ще тут її батько, якого не хоче залишати.

Попри запеклі бої та наближення лінії фронту місцеві не втрачають надії, продовжують саджати огороди, чепурити хати та обійстя. Звісно, чекають завершення війни перемогою, хоча і з тривогою читають новини про обстріли Краматорська.

В’їжджаємо в саме місто. Дитячі майданчики та парки майже пусті, залізничний вокзал закритий. 8 квітня російські війська вдарили по ньому ракетою "Точка-У". На той час на вокзалі знаходилися тисячі людей, які чекали евакуації. Внаслідок ворожого обстрілу загинула 61 людина і 121 отримала поранення.

Зараз у Краматорську сонячно та зелено, місцеві спокійно ходять вулицями під постійне виття сирен повітряної тривоги. Вони тут тривають по кілька годин. В цей час по порожній вулиці на скейті "летить" хлопчик. Він також ігнорує попередження про ракетну небезпеку.

– Сирена постоянно воет, мы уже дома привыкли. А по этой дороге редко ездят машины, вот я и катаюсь, – пояснює малий.

Вулиці міста і справді пусті, зокрема, через проблему з паливом. Найлегше зустріти людей біля АЗС – там великі черги автомобілів. Такі ж черги і до магазинів. Продавці кажуть, що відвідувачів багато, але торгувати майже нічим. Товарів мало, полиці здебільшого заповнені сигаретами.

Біля одного із магазинів зустрічаємо військових. Дві молоді дівчини Руслана та Олена, ще не встигли університети закінчити, а вже на фронті. Сьогодні у них замість лекцій – термінові виїзди. Вони – бойові медики, які рятують життя воїнам. Розмовляємо з ними про ситуацію на фронті, обстановка постійно змінюється, тому новини із перших вуст зараз найцінніші, хоч і страшні.

– Була евакуація пораненого, забирали наші медики. Прилетіло в "бусік", тільки дівчина встигла вистрибнути, рятуючись. Але її розстріляли. Прямо в груди, – розповідає Олена про жахи, які відбуваються на Лиманському напрямку. Статус медиків, яких має захищати міжнародне гуманітарне право, окупантів не хвилює – вбивають всіх.

Цей напрямок сьогодні вважається одним з найгарячіших. За останніми даними Генштабу ЗСУ, ворог закріплюється у Лимані і проводить перегрупування для подальшого наступу на Слов’янськ. Поранених з цієї ділянки фронту везуть до Краматорська, міський шпиталь щоденно приймає близько сотні. Руслана та Олена також часті відвідувачі цього медзакладу.

Туди ми разом з ними і прямуємо. По дорозі зустрічаємо багато військових автомобілів. Місто стало повністю воєнним і сьогодні вважається "тилом", порівняно з Ізюмським та Лиманським напрямками. У шпиталі нас зустрічає місцевий лікар Ірина. Висока та струнка жінка, якій близько 40 років. Вона щойно забрала ящики з медикаментами, які привезли волонтери. Бинти, перев’язки, катетори – те, що потрібно для поранених.

– Жах, просто жах…, – все, що жінка може сказати про свою роботу у шпиталі. Вона не вдається у подробиці, а бійці, які стоять поруч, додатково не розпитують, бо ж і самі розуміють та постійно бачать на власні очі, що лікарка вкладає у ці слова.

– Це ми повинні були воювати з ворогом, а не наші діти, – говорить Ірина, дивлячись на Руслану, якій тільки вчора виповнилось 23 роки.

Попри молодий вік, ця дівчина знає, що таке витягувати з пекла поранених бійців і що таке втрати. Через перше – у неї міцні руки, через друге – втомлені очі, але тримається дівчина бадьоро, розповідаючи історії зі служби. Зокрема, як збирала людські рештки після прямого влучення снаряду або як поранений військовий в паніці вистрибнув через вікно з авто, бо не розумів, що відбувається.

– Ми забираємо всіх кого можемо, або що від них залишається. Це важко, але якщо я буду постійно грузитись з цього приводу, то не витримаю. Я просто виконую свою роботу, – говорить дівчина, постійно повторюючи: "Все буде добре".

Ця фраза об’єднує всіх український військових: "Все буде добре" і "Перемога за нами". Заряджені впевненістю наших бійців ці слова завзято повторюють і місцеві жителі. Попри жахи, які вони бачать на власні очі, та загрозу власної загибелі вони не можуть опустити руки. Готові боротися скільки потрібно, аби синьо-жовті кольори свободи на навколишніх стовпах та парканах не замінили рашистські символи.