Олександр Ангерт про літературного революціонера покоління X – Віктора Олеговича Пелевіна

«Здається, що це вчитель і учень водночас, оскільки його відмова від проповідування, але разом із тим м'яке менторство про можливості так званої порожнечі, що простежується між рядками, вводить в оману, – ділиться мистецтвознавець Олександр Ангерт. – Віктор Пелевін вирізняється релятивізмом – філософським принципом, який заперечує відносну стійкість понять і явищ. Також це автор, який повторює одну й ту саму ідею в різних інтерпретаціях, причому цитує навіть цілі фрази. Але його самоцитування – це закріплення матеріалу, а не платівка, що заїла!».

Віктор Пелевін, за словами Олександра Ангерта, не намагається переформатувати літературу старих часів, як це робить, наприклад, Володимир Сорокін, а створює свої власні тонкі світи, які за своєю суттю є порожніми. Цим і відрізняється Пелевін від інших.

Що хоче сказати Віктор Пелевін?

Віктор Пелевін ставить на чільне місце англіцизм «майнд», тобто розум. У своїх творах він часто акцентує увагу на інтелектуальних пошуках, роздумах про світ, реальність, яку вибудовує людина у своїй голові. І, як зауважує Олександр Ангерт, ця реальність постає у свідомості як в'язниця, що символізує обмеженість людського сприйняття. Якщо говорити простими словами, то ми самі зводимо собі стіни, щоб солодко обманюватися ілюзіями і не бачити дійсності, яка може нас травмувати.

«Ця відсутність реального розуміння речей і є порожнеча, яку Пелевін демонструє у різних буквах, складах, словоформах, фразах і реченнях», – говорить Олександр Ангерт.

Віктор Пелевін – це новатор, так званий літературний репортер, який вістрям свого слова буквально пронизує російську дійсність. Пелевін уже наприкінці 1990-х був незручним персонажем у письменницькому просторі, який пропонував своїм читачам замкову щілину, через яку не можна дивитися.

«Креатор Вавілен із «Generation «П» – це і є Пелевін, який своїми ідеями буквально підриває звичне сприйняття речей», – ділиться думками Олександр Ангерт.

«Чапаєв і Порожнеча» – аналіз твору як перлини некласичного постмодернізму

«Чапаєв і Порожнеча» – перший роман у світовій літературі, дія якого відбувається в абсолютній порожнечі – так сам Пелевін говорить про свій твір. Дійсно, зрозуміти, де відбуваються події роману, просто неможливо – всі сцени розігруються в голові Петра – пацієнта психіатричного відділення московської лікарні 90-х років, який вважає себе поетом Срібного століття і десь у паралельному світі є учасником громадянської війни.

«Наприкінці 60-х, а також у 70–80-х роках поширювалися анекдоти про Василя Чапаєва, – розповідає Олександр Ангерт, – поруч із яким завжди були червоний командир, його ординарець Петька, Анка-кулеметниця і комбриг Котовський. Пелевін вирішив видати комічність оповідань за глибоку істину, адже в цих анекдотах подібно буддійським притчам є учитель і учень (це Чапаєв і Петька), а також несподіванка і певний абсурд».

Василь Іванович Чапаєв виступає тут у незвичному амплуа – глибокодумним метафізиком і майстром дзену. Він починає вчити свого ординарця Петьку так званій порожнечі, щоб той став на шлях духовного самовдосконалення і досяг просвітління. Цікаво, що Петька виявляється непростим хлопцем із села, а інтелігентним поетом Срібного століття з дивним прізвищем Порожнеча, яку носив його рід.

На думку Олександра Ангерта, це схоже на ефект із психіатрії, так звану "помилкову особистість". Однак слід зауважити, що у Петьки взагалі немає справжньої особистості, оскільки обидві її різновиди насправді не мають жодного відношення до реальності. Крім цієї загадкової знеособленості, заворожує і буквально занурює у світ сюрреалізму той факт, що сусіди Петра в лікарні – уособлення вибору для Росії 90-х років, – каже Олександр Ангерт. Наприклад, серед пацієнтів є чоловік, який попросив називати його «Просто Марія». Він розповідає оточуючим романтичний серіал, який символізує західний шлях розвитку Росії, і має свої смислові галюцинації.

«Просто Марія оповідає про історію дружби з Арнольдом Шварценеггером, який у фільмі «Термінатор» прилітає до Москви на надзвуковому літаку й різко відкидає Просто Марію, що є алегорією Росії», – розповідає Олександр Ангерт.

«А Сердюк – це японський фанат, який стає співробітником московської філії японської компанії і досягає статусу самурая».

«Подальше банкрутство організації і самогубство японського фаната є загадкою і, чесно кажучи, притчею во язицех у вузьких літературних колах. Чи було це алегорією Росії, якій варто побоюватися східних сусідів, чи це лише маячня ілюзорного алкоголіка, яким врешті-решт виявився Сердюк, невідомо. Що ж, у будь-якому випадку Петро Порожнеча виписується з лікарні і нарешті виходить за межі реальності. Однак далі на нього чекає вже інша реальність», – говорить Олександр Ангерт.

Віртуальність, яку відтворює Віктор Пелевін

Згадайте це серединне почуття між реальністю і віртуальним світом, що виникає під час гри на комп'ютері: ти начебто тут, сидиш на стільці, і водночас там – на екрані. Саме такі відчуття і відтворює Віктор Пелевін у романі «Чапаєв і Порожнеча», – говорить Олександр Ангерт.

«Він постійно виявляє себе здібним учнем, який демонструє найвищий пілотаж художніх прийомів і методів, перевершуючи своїх учителів. Наприклад, того ж Євгена Попова, який переписав тургенівський роман «Напередодні» на сучасний манер і використовував у своїх текстах, насамперед діалогах, оксюморон – несподівану розв'язку, що мав претензію на серйозність діалогу», – ділиться Олександр Ангерт.

Пелевін у романі «Чапаєв і Порожнеча» застосовує метод абсолютного спустошення, коли нічого – це все, а все – це нічого. Автор використовує у своїх текстах ідеї буддизму про порожнечу, яка і є причиною реальності. Від роману до роману Віктор Пелевін повторює цю ідею, за що його критикують літератори, – що ж, значить, істина досягла свого апогею, і їй більше нікуди розвиватися.