Митрополиту Онуфрію доведеться продемонструвати дива гнучкості, аби зберегти єдність ввіреної йому церкви

Валентин Гладких, кандидат філософських наук, політичний аналітик, спеціально для РБК-Україна

Обрання Собором єпископів УПЦ (МП), що відбувся 13 серпня цього року у Києво-Печерській лаврі, митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія (Березовського) новим предстоятелем Української православної церкви спричинило появу низки гострих коментарів з боку експертів та релігійних діячів, які розцінили цей факт як "перемогу ставленика Москви" та свідчення "залежності більшості єпископів цієї церкви від доктрини "русского мира". Між тим, такі оцінки є доволі поспішними та необґрунтованими.

Насправді, ані під час тривалої хвороби предстоятеля Української православної церкви (Московський патріархат) митрополита Володимира (Сабодана), ані після його смерті митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій (Березовський) не розглядався як найбільш вигідна Москві кандидатура.

Безумовно, як і будь-який інший ієрарх Української православної церкви, що перебуває у "канонічній єдності" з РПЦ, митрополит Онуфрій мав і має тісні зв'язки з патріархом Кирилом (Гундяєвим) та його оточенням. Але сам по собі цей факт, так само як і швидке привітання з обранням та благословення від патріарха Кирила, зовсім не свідчить ані про відверто промосковські погляди новообраного предстоятеля, ані про те, що саме він був найбажанішою кандидатурою Москви.

Для того, щоб усвідомити це повною мірою, варто лише згадати, що у середовищі УПЦ (МЦ) є чимало проросійські налаштованих священиків - справжніх українофобів. Наприклад, намісник Києво-Печерської лаври Павло, митрополит Одеський Агафангел, митрополит Донецький Іларіон, які, між іншим, намагалися, мабуть, не без відома патріарха Кирила, узурпувати владу ще за живого митрополита Володимира. Більше того, коли стан здоров‘я митрополита Володимира погіршився, саме Агафангел міг стати навіть місцеблюстителем - тимчасовим, але повноважним керівником церкви, що відкривало для нього - найстаршого за стажем служіння члена Синоду - непогані перспективи для того, щоб у майбутньому стати предстоятелем Української православної церкви.

Не варто також забувати, що основним конкурентом митрополита Онуфрія у боротьбі за титул предстоятеля Української православної церкви був зовсім не "умовно проукраїнський" митрополит Вінницький і Барський Симеон, а митрополит Бориспільський та Броварський Антоній, якого небезпідставно підозрюють у тісних зв‘язках з колишнім Президентом України Віктором Януковичем, "сім‘єю" та українським олігархом російського походження Вадимом Новінським, який відомий своєю "прихильністю" до патріарха Московського Кирила. Більше того, є підстави вважати, що кандидатура митрополита Вінницького і Барського Симеона взагалі виникла лише для того, щоб перемістити митрополита Онуфрія в очах патріарха Кирила з, умовно кажучи, проукраїнського боку до центра спектра всіх можливих політичних орієнтацій, що мають місце у середовищі УПЦ (МП), та представити його як компроміс між крайніми про- та антимосковськими позиціями.

З огляду на це, не варто розцінювати обрання предстоятелем УПЦ (МП) митрополита Чернівецького та Буковинського Онуфрія як беззаперечну перемогу Москви.

Більше того, розподіл голосів свідчить швидше про перемогу поміркованої, серединної "фракції", представники якої усвідомлюють згубність для церкви будь-яких крайнощів, тим більше спричинених політичними орієнтаціями. Загроза криється у внутрішній амбівалентності УПЦ (МП) - з одного боку, Українська православна церква, насичена проросійськими священиками, намагається не поривати "канонічного зв‘язку" з Московським патріархатом, який дедалі більше набуває рис "політичного православ‘я", а з іншого -глибоко укорінена в український ґрунт - найбільше парафій та вірних УПЦ (МП) має не на умовному Сході України, переважно секуляризованому та з низькою релігійною культурою, а на Заході та у Центрі, де паства дедалі більше набуває виразно національних рис і демонструє дивовижну байдужість до ідеології "політичного православ‘я" та "русского мира".

В таких умовах прагнення нав‘язати ідеї "русского мира" та поширювати "політичне православ‘я кремльовського розливу" неминуче призведе до виходу проукраїнських парафій з лона УПЦ (МП) та їхній перехід до УПЦ (КП), приклади чого ми вже маємо у зв‘язку з відмовою священників московського патріархату благословляти українських вояків чи відспівувати загиблих від рук терористів учасників АТО. З іншого боку, будь-які спроби світської влади чи умовно проукраїнських церковних ієрархів остаточно "вивітрити" "російський дух" та "політичне православ‘я" з українських храмів призведуть до конфлікту з проросійським крилом.

Обидва сценарії ведуть до чергового розколу українського православ‘я і неминуче погіршать міжконфесійні відносини, адже повернуть на порядок денний питання перерозподілу культових споруд та церковної власності.

Отже, новообраному предстоятелю УПЦ (МП) митрополиту Онуфрію доведеться продемонструвати дива гнучкості та дипломатичності, аби зберегти єдність ввіреної йому церкви.

З огляду на зазначене вище, можна припустити, що політика новообраного предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія швидше за все стане продовженням політики митрополита Володимира і полягатиме у "прихованій і поступовій" "українізації" ввіреної йому церкви, що неминуче відбуватиметься за лаштунками риторики позірно настільки ж проросійської, наскільки реально беззмістовної. І справа тут не в особистих якостях новообраного предстоятеля чи його світоглядних уподобаннях. Справа у тому, що це єдиний шлях зберегти Українську православну церкву (МП), не допустивши її розколу та фактичного зникнення.