"Будемо їхати, скільки зможе поїзд". Репортаж з евакуаційного рейсу на Донбас

Як залізничники рятують людей із зони бойових дій та що розповідають евакуйовані – в репортажі РБК-Україна.

З початку відкритого російського вторгнення "Укрзалізниця" вивезла на захід країни майже 4 мільйони людей. Рейси, розраховані за мирного часу на кілька сотень пасажирів, забирають подалі від боїв тисячі. Попри ракети, снаряди та кулі залізничники продовжують їздити на Схід. Без зброї та бронезахисту. Кажуть, що евакуація мирного населення – це їхня передова. І на ній, на жаль, вже теж є жертви.

РБК-Україна вирушило в евакуаційний рейс, аби розповісти про "залізних героїв" та тих, кого вони рятують.

"Якщо я не поїду, то хто ж тоді?"

№45/46 "Ужгород - Лисичанськ" – один із найдовших рейсів "Укрзалізниці". До початку великої війни шлях в один бік займав більше доби. Тепер їде ще довше, хоч і на дедалі коротшу дистанцію. Через повітряні тривоги та зміну карти бойових дій диспетчерам доводиться вести поїзд буквально у ручному режимі, вони ж і вирішують, яка станція стане кінцевою. У пріоритеті безпека пасажирів, бригади та рухомого складу.

Цього разу рейс прибуває з Ужгорода до Києва ввечері із шестигодинним запізненням. Більшість людей, які їхали із західного напрямку, виходять тут – повертаються до вже безпечної, як видається, столиці. Поїзд же їде далі, ближче до лінії фронту, аби забрати мирних жителів із зони бойових дій. Везе гуманітарну допомогу та ще кілька десятків пасажирів, здебільшого чоловіків, які вивезли родини на Захід та вертаються до роботи.

Серед них і Сергій з Харківської області. Напередодні він супроводив дружину та хвору тещу до Ужгорода, де їх прихистили волонтери. Тим же поїздом чоловік тепер їде назад до Лозової. Каже, місцевих там стало значно менше, відгукнулися на заклик влади залишити небезпечний регіон, однак постійно прибувають біженці із більш гарячих точок. Місто стало евакуаційним хабом, хоча й туди час від часу долітають ворожі ракети.

– А мені назад на роботу треба, я залізничник, – пояснює Сергій. – Скажу чесно, після ракетних ударів залишатися страшно, але що робити, вибору особливого нема. Робота, рідна хата, може треба буде і мені ще йти воювати. Чекаємо вказівок.

Проходимо по вагонах. Під музику з телефону солодко спить маленька дитина, з полиці на полицю стрибає рудий кіт, напівпошепки перемовляються люди. Начальник поїзда Іван Михайлович розпитує пасажирів, чи все у них в порядку, ділиться водою та їжею, яку передали волонтери, піджартовує. Створювати атмосферу нормальної подорожі, їдучи назустріч обстрілам, психологічно складно, але вже легше, аніж у перший день – 24 лютого.

Провідники згадують, що новина про масштабне вторгнення Росії до України застала їх у рейсі на Схід. Коли під ранок подзвонили рідні та розповіли про повітряні атаки по українських містах, то спочатку думали, що це недолугий жарт, не могли повірити. Пасажири виходили на перших-ліпших станціях, не знаючи, що робити далі, а бригада продовжувала їхати, не знаючи як далеко вдасться дістатися. У Попасній вперше почули обстріли, але доїхали до самого Лисичанська, там вже організували евакуацію.

– Назад ще їхали нормально, а от у Харкові почався жах. Люди буквально занесли мого напарника у вагон, хоча він немаленький мужчина, – розповідає Іванна. – Сідали навіть у проходах, у тамбурах, все було забито. Це був самий тяжкий рейс. Але у наступний знову поїхали всією командою, ніхто не відмовився. Ми розуміли, що у нас на Західній Україні немає війни, а цих людей треба вивезти. Якщо я не поїду, напарник не поїде, то хто ж тоді?

У купейні вагони вміщалося вдвічі більше пасажирів, аніж передбачено, у плацкартні – втричі. Спали на багажних полицях, на нижніх сідали по п'ять, а з дітьми іноді і по дев'ять, мінялися із тими, хто стояв, раз на кілька годин. Тоді вдалося забрати близько півтори тисячі людей. Наступні рейси кожного разу були все коротшими, спочатку до Попасної, потім до Лимана, останні поїздки робили до Краматорська.

Ще 5 квітня ця бригада забрала звідти тисячу пасажирів, здебільшого дітей, та цілий плацкарт людей на інвалідних візках. А вже за три дні туди прилетіли російські ракети, окупанти вбили 59 людей, ще близько 300 були поранені. Залізничники через затримки дістатися до Краматорська не встигли, поїзд не доїхав буквально одну станцію.

– Коли їхали минулого разу, то там на вокзалі були тисячі людей. Було страшно на то дивитися, ніхто нікуди не ховався, на вулиці всі стояли. Я приїхав додому і вже тоді почув, що ударили по тому вокзалу, – згадує провідник, також Іван. – Після того людей менше евакуйовується, бояться. Вороги спеціально це зробили, знали куди б'ють, щоби люди не виїжджали, залишалися як "живий щит". Але ми все одно будемо за ними їхати, стільки скільки зможе поїзд.

"Заберіть мене, я вже не можу тут залишатися"

– Веземо багато дітей маленьких, стареньких людей, на ношах, на колясках. У минулий рейс віз пасажирів віком майже по 100 років, а наймолодші – грудні дітки. Веземо зараз вже всіх, але чоловіків мало їде, вони вивозять сім'ї та вертаються назад. Більшість пасажирів до Львова та Ужгорода, хтось залишається там, інші прямують далі за кордон, – каже начальник поїзда.

Від початку великої війни бригада Івана Михайловича зробила вже шість рейсів до гарячих точок: три дні в дорозі та п'ять на відпочинок. За цей час його провідники встигли побувати і волонтерами, і медиками, і вантажниками, і охоронцями. Але найважливіша їхня функція, окрім основної роботи, – психологічна підтримка. Пропускають через себе історії сотень евакуйованих і намагаються хоч якось їх втішити.

– Дитина у поїзді вже стоїть, до вікна руку прикладає, а тато з того боку. Це страшно. Пускали тоді тільки старих, дітей, жінок та хворих. Вона за границю поїхала, він тут остається. Не хочеться розривати сім'ю, а нічого зробити не можеш, – згадує моторошну картину Руслан.

Історії людей, яких вивозять із зони бойових дій, до болю схожі між собою. Здебільшого їдуть в нікуди, залишають позаду свої розбомблені будинки, а уламки всього свого життя намагаються умістити в кілька сумок та наплічник. Розповідають провідникам про загиблих, яких не змогли поховати через постійні обстріли, ворожі танки, що окопуються прямо під хатами, "асвабадітєлєй", які дивуються, що люди до останнього не втікали з рідної землі.

– В мене нещодавно їхала пасажирка, вона працювала на початку війни у 2014 році на залізниці. Їздила під обстрілами на тоді вже окуповані території. Каже, що тоді з росіянами можна було сперечатися і кричати на них, вони мовчали, а зараз вже зовсім інші, "адаптовані". Вона взяла дочку з внучкою і виїхала до Польщі. Вже не могли витримати, бо дитина постійно вночі кричала зі страху, – переповідає Іванна.

Старенький вагон натужно скрипить, наче й сам намагається поділитися підслуханим та побаченим за довгі тижні цієї війни. Порожні купе несуться через темряву назустріч тим, кого ще можна врятувати. На кожній наступній станції пасажирів стає все менше, вокзали зустрічають тривожною тишею. Під ранок доїжджаємо до Лозової – містечка недалеко від межі Харківської та Донецької областей. Звідси маємо рушити до кінцевого пункту – Слов'янська, де люди чекають на евакуацію та "гуманітарку".

Провідник показує купе, яке доверху забите допомогою. Консерви, рис, макарони, дитяче харчування, засоби гігієни та медикаменти, це тільки те, що вдається розпізнати за написами на коробках. На кожній ім'я та номер телефону отримувача. Іван каже, що вночі майже не спить, бо постійно дзвонять волонтери, розпитують, коли має прибути поїзд і чи вже відомо, куди він зможе доїхати – вантаж дуже чекають у прифронтових містах та селах.

Стоїмо на станції кілька годин, але далеко відходити не дозволяють, можемо рушити у будь-який момент, як тільки буде команда диспетчера. Шанси на те, що сьогодні цей рейс пропустять далі, тануть із кожною хвилиною. У соцмережах тим часом ширяться повідомлення про можливу провокацію окупантів – ракетний удар по Лозовій. Ми ж бачимо наслідки минулих атак: понівечений пішоходний міст та друзки вибитих вікон.

– Синок, заберіть мене у Львов, я вже не можу тут оставатись, – до вагона поспішає бабуся із маленьким клунком речей.

Кличу провідника. Поки він садить жінку на поїзд, допомагаю розвантажувати гуманітарну допомогу. Немолоді чоловіки спритно, але обережно передають важкі пакунки з рук в руки, аж поки на пероні не нагромаджується солідна гірка.

Залізничники перекидаються жартами, розповідають про свою складну роботу, кличуть до себе, радять про що цікаво було б написати. І ні слова про війну, яка все ближче підбирається до їхнього міста. Хіба тільки "До перемоги!" замість прощання.

"Наші хлопці виженуть ту нечисть, і повернемося додому"

Йду пероном аби зробити ще кілька кадрів, аж раптом поїзд рушає, заскакую вже на ходу. Диспетчер наказав повертатися, дорога далі вже небезпечна. На обличчях провідників змішані емоції. Радості, бо їдуть додому, суму – бо не змогли доїхати до Слов'янська. Це перший для них рейс, коли з кінцевого пункту забрали навіть не тисячу, а тільки 72 пасажири.

Але одразу за нами йде наступний поїзд, тож людей мають встигнути довезти до нього автобусами. А потім ще і ще, поки не заберуть всіх, хто захоче, всіх, кого зможуть. Ми ж поки йдемо знайомитися із новими сусідами. Усі вже облаштувалися, хтось навіть встиг заснути. Більшість зі зрозумілих причин спілкуватися не готові, старенька жінка в оточенні сім'ї чесно зізнається, що як почне розповідати, то обов'язково заплаче, а поки намагається триматися.

Катерина ж навпаки ділиться своїм досвідом, можливо переконає тих, хто не наважується на евакуацію. Вона з трьома синами сиділа у своєму селі за 20 кілометрів від Лозової і сподівалася, що до них ніхто не піде. Звикла і до того, що постійно бахкає, і до чорного диму від пожеж на горизонті. Але потім перестали їздити маршрутки, почалися перебої із доставкою хліба, з'являлося все більше історій про загиблих від мін та розтяжок.

Жінка каже, що відтягувала від'їзд до останнього, хоч і зібрала речі про всяк випадок. Вмовила їхати мама, навіть не через себе, а через дітей. Спрацював аргумент: "ти ж бачиш, що ці тварюки роблять, маєш виростити гарних здорових козаків". Катерина поки їде на Захід, а далі планує добиратися до Польщі. Особливого ставлення до себе не просить, аби тільки була робота.

– Не знаю, як нас там приймуть, як поселять. Накормлять – дякую, як ні, то бабушка тут поклала, з голоду не помремо. Мені головне, щоби дали роботу. Ми роботи не боїмося. Манікюрів у нас таких нема, ми сільські люди, прості, – посміхається жінка. – Аби воно все закінчилося, обіцяють наче до кінця літа. Чим раніше, тим краще. Потім вернемося, звісно, назад. Думаю все буде нормально. Наші хлопці розгонять всю цю нечисть, і ми вернемося додому у свої рідні бур'яни.

Неподалік на боковій полиці їде самотній чоловік. Майже вся його родина виїхала з Донецької області ще у 2014 році, коли почалася перша фаза війни, тоді ж втратив свій будинок, з того часу, каже, жодного разу не бачив дітей. Тепер йому вже 66 років, вирішив, що чекати вже нічого, спробує знайти своїх. До евакуаційного поїзда добирався із Краматорська разом із дружиною.

– До Слов'янська я з нею доїхав автобусом, відійшов в магазин, повернувся, а поїзда вже немає. Я без телефону, пішов до поліції, від них до дружини подзвонив, домовилися зустрітися у Львові на вокзалі, – розповідає чоловік і занурюється у спогади про недалеке минуле. – Чекали, що буде велика війна, але потім сподівалися, що може й ні. Думали: чи цей Путін такий тупий, що піде сюди? А воно бачите як вийшло.

Валентину на евакуаційному рейсі супроводжує син. У Лозовій живе у багатоквартирному будинку, спочатку справлялася, але коли місто почали обстрілювати ракетами, то зрозуміла, що зі своїми хворими ногами до бомбосховища не набігається. Та ще й вікна повибивало вибуховою хвилею, почало холодати, а опалення у місті давно немає. Тож пенсіонерка таки вирішила їхати до родичів.

– Всі дзвонять і кажуть: їдьте-їдьте. А звідки ми знаємо, що там завтра буде? Ніхто не знає. Але там хоча б на землі в селі, а тут у мене п'ятий поверх, – розповідає жінка. – Нас потім вже і влада просила виїхати, особливо жінок та дітей, щоби не заважали. У нас з міста багато тисяч людей виїхало, хто машиною, хто на поїзді.

В цілому ж пасажири кажуть, що евакуація зараз вже налагоджена системно. Найголовніше слухати повідомлення місцевої влади, за будь-якої нагоди дістатися до найближчого вокзалу та не нехтувати сигналами повітряної тривоги. Далі вже допоможуть: посадять на поїзд, нагодують, довезуть до безпечного місця та передадуть волонтерам.

* * *

Чи то нам так пощастило, чи то диспетчери настільки майстерно проробили свою роботу, але вперше за дві доби обстріли ми почули тільки на зворотньому шляху, вже у Харкові. Десь у місті почали часто і гучно прилітати снаряди. Однак, здавалося, що це вже не справляє особливого враження ані на пасажирів, яких добирав евакуаційний рейс, ані на його бригаду. Якщо залізничники за щось і переживали, то за те, що поїзд повертається напівпорожнім.

– Точної інформації чому розвернули рейс нам не сказали, але, вочевидь, були якісь питання щодо безпеки, – пояснює начальник поїзда Іван Михайлович. – Засмутилися, звісно. Ми ж приїхали побільше людей забрати, а так вийшло. Але сподіваємося, що будемо їздити і далі, що буде все спокійно і будемо їздити з миром. А потім всіх повернемо додому.