(У)роки Незалежності

Помилки, яких варто було уникнути і не потрібно повторювати

Цьогоріч Україна святкує 28 річницю Незалежності. Останні п'ять років були чи не найскладнішими: війна, економічна криза, втрата територій. Все це стало результатом багаторічних помилок, як всередині країни, так і на зовнішній арені. Після Революції гідності держава почала докорінну трансформацію. Як наслідок – громадяни забажали тотального оновлення політичних еліт. Нова влада отримала безпрецедентну підтримку, тому має зробити висновки з помилок попередників, аби не повторити їхню долю і зберегти країну.

РБК-Україна згадує п'ять моментів у новітній історії, які стали важливими уроками для України.

Будапештський мезальянс

П'ять років тому вперше за сучасну історію незалежності на Україну напали іноземні війська. За цей час жертвами неоголошеної війни із Росією стали понад 13 тисяч українців. Дипломати досі не змогли досягти відчутного результату у мирних перемовинах. Міжнародна спільнота хоч і демонструє підтримку Україні, проте обмежується здебільшого економічними санкціями щодо агресора.

Без'ядерний статус мав би гарантувати Україні недоторканність та територіальну цілісність, принаймні з боку підписантів Будапештського меморандуму. В їх число входять США, Велика Британія та Росія. Натомість остання фактично знехтувала своїми зобов'язаннями, захопивши Крим та підтримавши бойовиків на Донбасі.

Підписання Будапештського меморандуму, 1994

Після розпаду Радянського Союзу на території незалежної України залишився третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Незадовго після цього Росія вивезла до 4 тисяч тактичних боєзарядів, які могли стати вагомим аргументом у випадку конфлікту з нашою державою.

Станом на 1994 рік в Україні залишилося 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 1240 боєголовок та 44 стратегічних бомбардувальника, на озброєнні яких було понад тисячу крилатих ракет великої дальності.

Євген Марчук

Голова СБУ (1991-1994), прем'єр-міністр України (1995-1996), секретар РНБО (1999-2003), міністр оборони (2003-2004)

Дехто стверджує, що сам Меморандум за своїм статусом не є міжнародним договором, та й узагалі він не був ратифікований тощо. Це все абсолютна дурниця з точки зору міжнародного права. Цей документ є повноцінним міжнародним договором і має виконуватися державами, чиї глави його підписали. Тому Росія в 2014 році пішла на грубе порушення міжнародно-правових регуляторів у сфері безпеки...

(натисніть для продовження)

Слабке місце полягає в тому, що Меморандум не містить прописаного механізму дій у разі порушення чи невиконання. У ньому лише зазначається, що коли виникає гостра ситуація, непорозуміння, держави - підписанти Меморандуму збираються на консультації. До того ж до Меморандуму не було ніякого додатку. Ясна річ, що Росія була найбільше зацікавлена в тому, щоби в Меморандум не включати жодних механізмів щодо порушника.

Твердження, що Росія би на нас не напала, якби Україна не відмовилася від ядерного статусу – повна дурниця. Припустимо, що в нас є ядерна зброя, а Росія засилає в Крим чи на Донбас своїх "человечков" і ці "человечки" захоплюють Крим і розпочинають війну на Донбасі. Хіба ми запустили б стратегічні ракети по Росії, яка має другий ядерний потенціал у світі після США? А уявляєте, що ми отримали б у відповідь? Ми б отримали відповідь у тисячократ.

Якби Україна залишилися з ядерною зброєю, це призвело б до міжнародного скандалу і навіть до міжнародної блокади України з боку провідних держав світу, і перш за все з боку США. Сьогодні ми могли б бути як Північна Корея. За сьогоднішньої ситуації ми точно не могли б звернутися за підтримкою до тих країн, які сьогодні допомагають Україні у війні з Росією.

Варто також згадати, скільки на території України після здобуття незалежності було інцидентів із вибухами наших військових складів. На території України було також три склади ядерної зброї для стратегічних ракет – це ракети стратегічної дальності, 10 тисяч кілометрів і більше. На території України базувався третій ядерний потенціал у світі. Уявімо собі надзвичайну подію на такому складі. Водночас зберігання і відновлення ядерної зброї дуже і дуже затратне.

У сучасному світі уже є чимало неядерних еквівалентів ядерній зброї – і для стримування потенційного агресора, і для надійної оборони. Це, серед іншого, надвисокоточна могутня дальнього радіусу дії зброя. В України є все необхідне для її розробки і виготовлення.

Балістичні ракети ще з часів "холодної війни" були направлені у бік США. Керувати ними можна було лише з Росії. Україна отримала у "спадок" від СРСР ядерну зброю, однак не "ядерну валізку". Термін служби більшості боєголовок спливав у 1998 році, замінити їх було нічим. Обслуговування ядерної зброї було важким фінансовим тягарем для молодої країни, яка і так переживала економічну кризу. Водночас, 46 балістичних ракет пройшли модернізацію, частина керівництва держави виступала за їх збереження.

Проте Вашингтон і Москва послідовно вимагали від України ліквідувати ядерний арсенал. США навіть виділили на утилізацію цієї зброї 750 млн доларів, неофіційно ж погрожували санкціями та ізоляцією. Наприкінці 1994 року Україна під тиском міжнародної спільноти приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Після цього був підписаний Будапештський меморандум. За два роки Україна остаточно набула статусу без'ядерної держави і продовжила різати ракетні комплекси на металобрухт.

Утилізація Ту-160 ВПС України

В обмін на ядерні боєголовки Росія передала паливо для атомних електростанцій, а за 11 стратегічних бомбардувальників частково списала газові борги. Очевидці тих подій переконані, що за відмову від ядерної зброї українська влада повинна була вимагати вищу ціну. Йдеться і про фінансову компенсацію, і про дієвий механізм захисту держави від агресії. Підписи під Будапештським меморандумом виявилися не вартими паперу, на якому його надрукували. Однак Україна могла би запропонувати ядерну зброю в обмін, наприклад, на членство в НАТО.

Валентин Бадрак

Директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Україна знаходилася під величезним впливом і тиском як з боку західних країн, передусім Сполучених Штатів Америки, так і з боку Росії. Україна вважалася не повністю прогнозованою. Саме тому щодо України реалізовувалася стратегія не розвитку нової самостійної держави, а фактично стратегія "стриноження". Казати про те, що хтось із них був зацікавлений у тому, щоб Україна мала сталий розвиток, не доводиться.

Україна розглядалася як країна потенційно небезпечна, бо вона мала, по-перше, стратегічні ракети з ядерними боєголовками і, по-друге, низку підприємств, які могли випускати такі ракети. Це були "Південмаш", харківський "Хартрон". Не підписати Меморандум ми не могли. Діяти всупереч США і Росії Україна на той час не могла, тому що знаходилася під тиском і була надзвичайно залежною від позиції цих країн. Але поборотися за самі умови Україна, а саме її керівництво могли й мали би.

Укладаючи Будапештський меморандум президент Кравчук, а тим більше президент Кучма не попіклувалися про далеке майбутнє країни. Це призвело до того, що Меморандум був фактично перекреслений. Українському керівництву не вистачило мудрості і досвіду для проведення міжнародних переговорів, щоби в обмін на виконання своїх зобов'язань за Меморандумом отримати належно оформлені в міжнародно-правовому документі гарантії безпеки.

Фактично Меморандум — це документ про наміри. І хоча багато політиків стверджують, що в нас є всі підстави вимагати досягнення цих гарантій, а українська влада не висувала цих вимог. Але мені здається, що українська влада тому й не висувала таких вимог, бо підстав для них в принципі не було.

Водночас я не думаю, що наявність цих гарантій зупинила би Росію, навряд чи. Кремль діє з готовністю порушувати будь-які міжнародні угоди, будь-які конструкції безпеки. З огляду на дії Росії, нам навіть не стільки потрібно було покладатися на якісь гарантії, скільки поставити умову, щоби наше ядерне роззброєння відбувалося протягом 20-30 років, наприклад, і щоби за чей період ми отримували відповідні інвестиції для розвитку.

Початок ери олігархів

Кілька представників великого бізнесу в Україні вкладають значні кошти у відстоювання своїх інтересів через політиків та медіа. Їх називають олігархами. Свої гроші вони повертають з лишком завдяки преференціям та дотаціям від держави. Їм належить значна частка великих підприємств та заводів. Інша ж частина досі знаходиться у руках держави, але працює на благо обмеженої групи осіб, а не на держбюджет, або не працює взагалі.

На момент відновлення незалежності близько 96% підприємств в Україні належали державі. Перехід від планової економіки до ринкової передбачав, передусім, передачу більшості з них у руки приватних власників. Тодішня влада вирішила, що кожен громадянин має отримати шматочок "народного багатства".

Приватизація малих підприємств (їдалень, магазинів, перукарень тощо) за гроші відбулася більш-менш успішно. Однак заводи, комбінати і фабрики вирішили розділити між усіма. Для цього кожен громадянин отримав іменний приватизаційний сертифікат, який потім міг обміняти на акції підприємства.

Буквально за кілька років від випуску ваучерів через інфляцію їх реальна вартість на чорному ринку впала майже в сотню разів. Верховна рада постійно оновлювала списки підприємств, що не підлягають приватизації, тож громадяни здебільшого могли отримати акції непривабливих активів.

Ваучери можно було обміняти на акції підприємств

Натомість легше було передати свої сертифікати інвестиційному трасту або ж просто обміняти на невеликі, проте "живі" гроші. Через складність процедури власниками акцій в результаті стали тільки близько 40% українців з тих, хто отримали ваучери. Ще майже 8 мільйонів людей або не прийшли за сертифікатами, або ніяк їх не використали.

У багатьох підприємствах трудові колективи отримали право на довгострокову оренду з наступним викупом. Там фактичними власниками стали їх керівники із так званої касти "червоних директорів". У цей час на торгівлі газом, нафтою та металом група бізнесменів заробила перші великі капітали.

Вдалі торгові операції у середині 90-х вдавалися, зазвичай, за сприяння колишньої партійної номенклатури, зв'язкам в уряді та допомоги криміналітету. На виручені кошти ділки з доброю вдачею викупали значні пакети акцій підприємств, які сконцентрували трасти, збираючи ваучери у населення.

Юрій Єхануров

Голова Фонду держмайна (1994-1997), перший віце-прем'єр-міністр (1999-2001) прем'єр-міністр України (2005-2006)

Приватизація в Україні реально розпочалася в 1992 році. Сам Фонд державного майна, який здійснював приватизацію, був створений 19 серпня 1991 року. Всю законодавчу базу, ідею й ідеологію приватизації впровадив перший голова Фонду Володимир Прядко. В Кабінеті міністрів цим питанням займався Володимир Лановий і його радник Олександр Пасхавер.

Відповідно до закону про велику приватизацію, було роздано приблизно 48 мільйонів приватизаційних майнових сертифікатів у паперовій формі, тобто частку державного майна. Як сказав тодішній керівник економічного комітету Верховної ради Володимир Пилипчук: "Це останній комуністичний жест у незалежній Україні". Люди обмінювали ці сертифікати на акції промислових підприємств.

На жаль, люди не розуміли суті цих процесів, хоча роз'яснювальна робота велася, але люди жили ще з соціалістичним розумінням процесів. Знайшлися такі люди, які почали викуповувати сертифікати, концентрувати їх у себе і у такий спосіб викуповувати значні пакети акцій промислових підприємств. Масова приватизація в Україні була завершена на початку 1997 року і далі вже розпочалася індивідуальна приватизація.

Думаю, непоганий приклад для України — приватизація у Чехії, де ввели часткову оплату населенням за ці сертифікати. Тобто людина платила, а коли людина заплатить хоча б трохи, тоді було б якесь інше ставлення до цих документів у нас в Україні. На жаль, велика кількість державного майна, зокрема великих приватизаційних об'єктів, з огляду на той закон і те розуміння, яке було тоді в зовсім молодій країні, була просто роздана, а в результаті сконцентрована у невеликої групи людей.

Олександр Пасхавер

Президент Центру економічного розвитку

У ті часи в Україні розгорнулася боротьба з комуністами і близькими до них людьми. Цей клас був досить сильний, і не було впевненості, що історія піде тим шляхом, по якому вона пішла. Україні було необхідно якомога швидше позбутися від ресурсів, які були у комуністів – державної власності. І тому в Україні був обраний шлях прискореної приватизації.

Прискорена приватизація була побудована таким чином, що це не був ринковий продаж власності. Тоді населенню були роздані ваучери і як результат вони отримали можливість придбати власності більше, ніж вони мали грошей. Тобто можна було максимально прискорити цей процес.

Недосконалість випливала зі ставлення населення до приватної власності. Якби у нас були впевненість і час пройти п'ятдесятирічний шлях до трансформації в сучасну ринкову державу, то ми могли б не поспішати. Але, проводячи приватизацію, у нас такої впевненості не було. До того ж тодішнє керівництво країни розуміло, що приватизація – це одне з найважливіших знарядь перемоги над комуністичними поглядами.

Внаслідок приватизації в Україні сформувався великий капітал, але великі фінансово-промислові групи – це просто те, що на виду, те, про що писали і пишуть газети. А насправді число власників після приватизації обчислювалося десятками тисяч.

Сама структура власності в будь-якій країні передбачає її нерівномірний розподіл. Інша справа, коли розподіл власності проходить штучно, як це було в нашій країні, в такому випадку частка великої власності вище. Але при цьому поступово в процесі функціонування ринку ми повільно наближаємося до його збалансованої структури.

Іван Міклош

Голова Стратегічної групи радників з підтримки реформ (SAGSUR), екс-міністр фінансів Словаччини

Звичайно, що велику приватизацію у 90-х можна було провести інакше. Найкращим свідченням є одна професійна та прозора приватизація великої української компанії – Криворізького металургійного комбінату. В результаті цієї приватизації сильний міжнародний інвестор Arcelor Mittal став власником. Він досі успішно управляє та розвиває компанію.

Ще одним свідченням є успішна приватизація великих компаній в інших посткомуністичних країнах. Наприклад, у Словаччині ми приватизували майже всі великі державні компанії та всі банки протягом 2000-2005 років. Угоди про приватизацію були зроблені прозоро та професійно у тісній співпраці з міжнародними радниками, в результаті чого сильні, поважні іноземні інвестори стали власниками, принесли інвестиції, нові ринки, управлінські ноу-хау та допомогли реструктурувати промисловість та економіку.

Як результат, Словаччина має найнижчу з усіх посткомуністичних країн частку державного сектору в економіці. В державних компаніях працює лише 2,5% працівників (в Україні 13%), при цьому частка ВВП становить лише 2,5% (в Україні близько 10%). Як показало нещодавнє дослідження МВФ, спостерігається зниження продуктивності, ефективності та конкурентоспроможності державних підприємств, а також більший ризик корупції – порівняно з приватним сектором. Тому нижча частка державного сектора означає більш високе економічне зростання та процвітання країни.

Друга хвиля приватизації відбулася вже в останні роки президентства Леоніда Кучми, проте вже для "своїх". Попри видимість конкурсних торгів, ключові активи розділила між собою вже сформована група олігархів та їх партнерів. Вони ж перебирали контроль над великими підприємствами після відходу від справ "червоних директорів".

Після завершення цих процесів власники найбільших фінансово-промислових груп: Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський та Дмитро Фірташ – отримали величезний вплив на політичне та економічне життя України на довгі роки. Якщо у 90-х бізнесмени змагалися за прихильність влади, то після "приватизації по-українськи" кілька олігархів почали диктувати можновладцям свій порядок денний.

Олігархи взяли під контроль найбільші піприємства, натомість більшість українців досі не отримали дивіденди за свої ваучери

Абсолютна більшість українців, які все ж пройшли всі кола пекла під назвою "ваучерна приватизація", так і не отримали дивіденди за своїми акціями. Натомість влада роками намагається розпродати залишки привабливих активів, здебільшого обтяжених боргами.

Проте навіть ці процеси послідовно блокуються, бо заробляти на збитковому підприємстві вигідніше, аніж честно викупити його разом зі всіма ризиками. Ситуацію могли би врятувати прозорі приватизаційні конкурси із залученням міжнародних інвесторів, за наявності на те політичної волі керівництва як відповідальних органів, так і держави у цілому.

Кримське питання

На початку 2014 року Росія окупувала Крим. Тоді російські війська перекинули значне підкріплення для тих сил, що вже знаходилися на базах Чорноморського флоту РФ на півострові. Взявши під контроль стратегічні об'єкти, росіяни провели псевдо-референдум, за результатами якого включили Крим до складу Російської Федерації. Анексію не визнала жодна цивілізована країна у світі, міжнародна спільнота застосувала до Росії санкції. Однак це не завадило Кремлю перетворити Крим у потужну військову фортецю. Паралельно на півострові тривають репресії проти прихильників України, зокрема лідерів корінного населення – кримських татар.

Російські солдати у Криму під час анексії

Проросійські політики в Криму від моменту розпаду Радянського Союзу не полишали спроб приєднати регіон до Російської Федерації. Передачу півострова Україні після смерті Сталіна називали "п'яною помилкою" керівництва СРСР. Українська влада вирішила надати Криму статус автономної республіки із власними органами самоуправління. Однак Кремлю і цього виявилося замало.

У 1994 році президентом АРК став Юрій Мєшков, який виступав за максимальне зближення із Росією, що мало закінчитися входженням півострову до її складу. Тоді українським спецслужбам вдалося зірвати спробу державного перевороту. Проте "повзуча окупація" тільки набирала обертів. Росія десятиліттями роздавала паспорти з двуголовим орлом ледь не усім охочим кримчанам, передусім, морякам.

Спільний парад українських і російських військових у Севастополі

На початку 90-х Україна та Росія домовилися розділити навпіл Чорноморський флот. При цьому частина кремлівської верхівки вважала, що всі кораблі мають відійти Москві. Під час перемовин Києву навіть пропонували обміняти половину флоту на газові борги. Українські моряки тоді виступили різко проти.

В результаті сторони досягли "компромісу": Україна отримала 18% кораблів та військово-морські бази на своєму узбережжі. При цьому росіяни отримали право залишити свій флот та обмежений контингент у Севастополі до 2017 року. На початку свого президентства Віктор Янукович підписав сумнозвісні Харківські угоди, згідно з якими Україна отримала газову знижку, а російський флот залишався у Криму до 2042 року.

Паралельно Кремль ретельно працював над образом Севастополя як "міста російської слави". У підтримку іміджу російського Чорноморського флоту вкладали величезні кошти. Його моряки отримували значно вищі зарплати та жили у кращих умовах, порівняно із українськими. Особливо яскраво різниця була помітна під час парадів до Дня військово-морських сил Росії та України. Росіяни роками працювали для того, щоб частина українських моряків та офіцерів зрадила присязі під час анексії півострова. Інші ж були вимушені покинути свої домівки та почати нове життя на континенті, проте під жовто-блакитним прапором.

Росія окупувала історичну батьківщину кримських татар

Українська влада здебільшого потурала російським забаганкам у кримському питанні, сподіваючись на добру волю Кремля. Замість того аби повернути історичну справедливість та підтримувати справжніх союзників – кримських татар. Коли Україна здобула незалежність, вони масово поверталися на батьківщину після сталінської депортації 1944 року. Однак місцева влада здебільшого ігнорувала проблеми кримських татар та блокувала їхні спроби будувати власні школи і мечеті.

Земля їхніх предків натомість ще з радянських часів була зайнята інфраструктурою для "відпочинку трудящих" або розділена на колгоспні паї. Реального впливу на політичне життя півострову кримські татари за роки Незалежності так і не отримали. Російським танкам під час окупації вони могли протиставити хіба що багаточисельні мирні марші. Лідери кримськотатарської громади після анексії потерпають від репресій тепер вже путінського режиму.

Рефат Чубаров

Голова Меджлісу кримськотатарського народу

Апофеозом поступливості Києва російській спільноті Криму стало перетворення в лютому 1991 року Кримської області в автономію при абсолютному ігноруванні права корінного народу Криму на самовизначення. Власне, тоді, з наданням Криму статусу, де-факто, російської автономії і пролунав перший дзвоник, що передвіщав небезпеку відторгнення Криму. Але мало хто тоді хотів чути цей сигнал тривоги.

В першу чергу, слід було наповнювати зміст Автономної Республіки Крим прийняттям законів, які б усунули монополію однієї (в нашому випадку, російської) етнічної спільноти в управлінні Кримом, створили б правові механізми, які б забезпечували реальне дотримання прав і інтересів всіх етнічних спільнот, включаючи кримськотатарську і українську, і їхню ефективну участь в органах представницької влади і управління.

По-друге, слід було позбавити права базування в Севастополі і в інших місцях Кримського півострова підрозділів Чорноморського флоту Росії. Але, як знаємо, замість цього вкрай необхідного кроку Верховна Рада України 27 квітня 2010 року ратифікувала підписані раніше президентами України і Росії Харківські угоди, відповідно до яких перебування Чорноморського флоту Росії в Криму було продовжено на 25 років, тобто аж до 2042 року.

По-третє, слід було постійно займатися питаннями оборони Кримського півострова від всіх гіпотетичних супротивників, включаючи "братню" Росію. Замість цього, спецслужби України того періоду були більше стурбовані протидіянням ними ж вигаданими і ними ж розповсюджуваними уявними загрозами з боку кримських татар.

Геннадій Москаль

Начальник Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим (1997-2000), Постійний Представник Президента України в АРК (2006-2007)

До анексії Криму призвело те, що ніхто серйозно на Крим не дивився. Його розцінювали виключно як місце для відпочинку і відмивання грошей, отриманих незаконним, злочинним шляхом – скупки землі, будівництва вілл тощо. Правоохоронці проводили перевірки, але винних не знаходили і ніхто не поніс покарання за це. Хоча пізніше, окуповувавши Крим, представники Росії приїхали, провели ревізію, встановили все незаконно зведене, все це націоналізували і передали до Фонду державного майна Російської федерації.

Крим повністю віддали на відкуп Верховній раді Криму і Раді міністрів Криму, які були досить недружньо налаштовані до України і тільки очікували, коли прийде РФ і забере їх в свої обійми. Те, що Росія готувала анексію Криму давно, було добре відомо. І я про це також доповідав, коли був представником президента в Криму в 2006-2007 році. Але на це ніхто абсолютно не звертав уваги, вважаючи, що я трохи вижив з розуму і перебільшую свою роль як представника президента в АР Крим.

По-перше, тоді різко зросла кількість проросійських організацій, які створювала Росія і її спецслужби. Було видно, що до чогось вони готуються, але довести це було складно. Напевно, не було такого дня, щоб перед будівлею представництва президента п'ять-шість маргінальних проросійських організацій не проводили мітинг. Все це висвітлювали російські телеканали. Навіть збирали мені гроші на дорогу назад до Києва. Правда, більше двох гривень їм не вдавалося зібрати, оскільки ці мітинги були проплачені, і вони не хотіли витрачати зайві гроші зі свого заробітку. Примітно, що у них не було агресії, це не були ідеологічні акції.

На момент окупації українська влада просто "обісралась", ніхто з керівників тодішньої влади не давав ніяких команд, не відповідав на жодні дзвінки. Фактично всі, хто знаходився в Криму, діяли на власний розсуд. Хіба не можна було викрасти хоча б одного "зеленого чоловічка" і допитати, хто він, звідки і за чиєю вказівкою діє?

Ленур Іслямов

Віце-президент Всесвітнього конгресу кримських татар

До анексії Криму привело те, що української національної політики в тому масштабі, в якому вона повинна була бути, в Криму не було, або було недостатньо. По-друге, національним інтересам народів, які проживають в Криму, фактично приділялося дуже мало уваги. В основному, те, що було зроблено – це надання російській мові статусу державної на території Криму, і це було загравання з "русскім міром" з боку української влади того часу.

І найважливіше: Росія готувала захоплення Криму десятиліттями, вони самі це публічно визнавали. Вони знали кожну свердловину, кожне джерело в Криму, вони знали кожну вулицю, вони знали кількість кримських татар в місцях їх компактного проживання, вони майже поіменно знали всіх кримських татар і їх лідерів, вони знали всіх українських лідерів, які були в Криму, і хто з них на що здатний.

Україна була фактично виселена з Криму. Хоча, я думаю, що в Службі безпеки України були патріоти, які до 2014 року писали доповідні і звертали увагу на можливе вторгнення з боку Росії. Але "зрада" була на найвищих рівнях, починаючи від голови СБУ Якименка, а про кримських керівників СБУ я взагалі не кажу – там 95% співробітників перейшли на службу до окупанта. Національні інтереси України були фактично здані задовго до 2014 року.

Але що могла зробити Україна і не зробила – це створення кримськотатарської національної територіальної автономії у складі України. Якщо вирішити це питання, то ми як кримські татари зможемо в міжнародних юрисдикціях і судах відстоювати свої інтереси як корінного народу – право на український Крим. Це складе велику проблему для Росії і тому вона дуже цього боїться. У тому числі цього бояться і перешкоджають ті російські агенти, які є у Верховній раді України.

Енергетична
не/залежність

Від початку військової агресії східного сусіда Україна взяла курс на незалежність від російського палива. Гіркий досвід "співпраці" у минулому довів, що Кремль за зручної нагоди використає енергетичний тиск задля вирішення політичних питань. З 2015 року Україна не купує газ у Росії, однак досі отримує від неї більше половини ядерного палива. Після втрати контролю над частиною Донбасу, де розташована більшість шахт, країна також змушена імпортувати більше вугілля – 60% поставок забезпечує РФ.

Ледь чи не у кожному конфлікті з молодою українською державою Росія "тисла" на газ чи паливо для атомних електростанцій. Так, фактично в обмін на енергоресурси, Україна позбулася ядерної зброї, більшої частини флоту та стратегічної авіації. Перші значні капітали майбутні олігархи заробили саме на бартерних операціях з паливом у 90-х. Контроль над газовими потоками зрештою дозволив їм міцно закріпитися у промисловому секторі, скуповуючи доведені до банкрутства енергозалежні підприємства.

Іван Плачков

Голова Всеукраїнської енергетичної асамблеї, міністр енергетики (1999, 2005-2006)

Рішенням Політбюро в Радянському Союзі Україна була визначена плацдармом трьох енергетичних експансій в Європу: нафтової, газової та електричної. Тоді в рік добували близько 30 млрд кубометрів газу і 15 млн тонн нафти (маючи потужності для переробки близько 55 млн тонн). Україна транспортувала 130 млрд кубів газу в рік, маючи сховища десь на 30 млрд. Загальна потужність електростанцій складала 55 тис. МВт.

Крім існуючих п'яти атомних електростанцій на той момент планували побудувати ще п'ять.У нас колосальний потенціал з видобутку урану для атомних станцій. У 90-х в Україні працювала програма замкнутого ядерного циклу: від видобутку до палива. Його мали робити в Україні, включно зі збагаченням урану.

Виконавча влада і президенти після здобуття Незалежності навіть не розуміли, чим ми володіємо, на тлі інших політичних завдань, які потрібно було вирішувати. За 28 років було 25 міністрів енергетики, деякі по три рази. Не було стабільності та спадкоємності. Рішення приймалися ситуативно і рефлекторно через призму політичної складової. Тому що у нас постійно вибори: то Верховної ради, то президента, то місцевих рад.

Енергетика була стабілізуючим фактором у важкій економічній ситуації, в якій перебувала Україна. Перед енергетиками постійно був борг, раніше 7-8 млрд гривень, зараз близько 30 млрд. Це означає, що ці гроші не вкладалися в реконструкцію і модернізацію. Якщо на початок 90-х ми мали сучасний потужний енергетичний комплекс, то сьогодні це ретро. Але потенціал ще є.

Поштовхом для розвитку ПЕК буде служити інтеграція української енергосистеми в європейську. Англійці відмовилися від металургії, машинобудування і хімії, вони перенесли все в Індію і Пакистан. Зараз європейські країни, особливо Німеччина, не хочуть виробляти у себе електроенергію. Думаю, що після інтеграції Україна матиме шанс стати плацдармом для вироблення електроенергії і високотехнологічної продукції.

Юрій Продан

Міністр енергетики (2007-2010, 2014)

Якби справді була політична воля, то від 90-х років до сьогодення вже можна було отримати енергетичну незалежність. Потрібно було зменшувати споживання газу, застосувати заходи щодо енергозбереження і розбудовувати напрямки для постачання газу з Європи.

В атомній енергетиці укладання контрактів з Westinghouse дозволило позбавитися повної залежності від російського ядерного палива. Через агресію на Сході ми втратили потенціал антрацитового вугілля, проте з іншого боку були зроблені кроки по переходу ТЕС на газове вугілля. Також є невеликі поставки не з Росії – США та Австралії.

З Росією завжди були складні енергетичні переговори. До агресії ми збиралися разом будувати завод по виробництву ядерного палива, уклали відповідні протоколи. Проте позиція Росії завжди була такою, що краще би ми цього не робили, а обрали іншого партнера. Вона намагалася замкнути процес на собі. Завод так і не побудували. Це яскравий приклад.

За економічними вигодами та кредитами завжди були політичні процеси з метою втрати нами незалежності від "старшого брата". Ми вже навчені гірким досвідом, тому з 2014 року уряд активно працює на диверсифікацію поставок енергоносіїв. Щоби не залежати від того, що Росія в будь-який момент посеред зими припинить постачання газу чи вугілля.

Однак єдиний маршрут поставок середньоазійського газу проходив через Росію. Тож на початку століття Москва замкнула процес на собі, самостійно обравши посередника для торгівлі газом в Україні. Номінально ним став олігарх Дмитро Фірташ. Спочатку через компанію EuralTransGas, а потім і через сумнозвісну "РосУкрЕнерго". Зупинити "золоту еру" надприбутків і нечуваного впливу олігарха влада змогла тільки у 2009 році.

Після цього Росія припинила поставки газу на українську територію посеред зими. Шантаж завершився підписанням "газових угод" на максимально вигідних для росіян умовах. Десять років потому вони знову розігрують цю карту, намагаючись виторгувати зручний транзитний контракт. У перспективі "Газпром" хоче повернутися до прямих поставок газу Україні, від яких "Нафтогаз" відмовився ще 2015 року.

Підписання "газових угод", 2009

До недавнього часу українські АЕС також повністю залежали від Росії. Справа у тому, що ядерне паливо для типових радянських реакторів – "твели", на момент розпаду СРСР виробляла тільки компанія "ТВЕЛ", "дочка" держкорпорації "Росатом". На початку 2000-х паливні збірки необхідної конструкції навчилася робити і американська компанія Westinghouse на своєму заводі у Швеції.

Росіяни розгорнули масштабну інформаційну кампанію, залякуючи світ тим, що швецькі "твели" обернуться для країни "новим Чорнобилем". Однак проект успішно працює після ряду доопрацювань. У перший рік війни на сході країни 92% ядерного палива "Енергоатом" придбав у Росії, за сім місяців поточного року – тільки 57%.

Масові шахтарські страйки та марші були звичним явищем для України 90-х. Молода економіка не могла витримати надмірної кількості нерентабельних шахт і почала їх стрімке скорочення. За п'ять перших років Незалежності видобуток вугілля скоротився майже вдвічі. Однак поки на Заході активно впроваджували декарбонізацію, в Україні вугільна галузь стала фактором політичного впливу.

На початку 90-х в Україні масово страйкували шахтарі

Потенційно прибуткові шахти після приватизації стали основою бізнес-імперії Ріната Ахметова. На інших міцно закріпилися "смотрящі", осідлавши потоки бюджетних дотацій. Українська енергетика так і не позбулася вугільної залежності. Після втрати більшості шахт на окупованому Донбасі дивіденди від цього отримує Росія і ДТЕК, який контролює левову частку видобутку на підконтрольній території.

Політична доцільність від початку диктувала умови в енергетичній галузі. Через страх української влади втратити підтримку електорату низькі ціни на комунальні послуги штучно утримувалися роками. Однак справжня енергетична незалежність можлива тільки в умовах прозорого ринку, без монополій та нав'язаних посередників. Тоді ж з'являється конкуренція, яка і приносить вигоду кінцевому споживачу. Натомість дешеві платіжки у новітній історії України зазвичай дорого коштували національним інтересам.

Запізніла декомунізація

Попри окупацію частини Донбасу та анексію Криму російська пропаганда продовжує спекулювати на "братерстві" з українським народом. Історичні маніпуляції та підміна понять стали зброєю у гібридній війні, яка почалася задовго до подій 2014 року. Насправді ж Кремль, як і сто років тому, продовжує вважати Україну неповносправним сателітом. Її вихід з-під тотального контролю "старшого брата" руйнує основи російського імперіалізму.

Власне, тому так багато зусиль і грошей Росія витрачала на підтримку міфу про щасливе і сите спільне минуле у рамках Радянського Союзу. У цьому контексті особливого значення набули "спільні перемоги", на кшталт помпезних святкувань річниць "Великої Вітчизняної Війни". Розрахунок простий: споживач такої пропаганди при згадці про СРСР мав думати про ковбасу по 2,20 та безсмертний подвиг червоноармійців. Натомість справжні символи тоталітаризму: Голодомор, сталінські репресії та етнічні чистки – залишалися "у тіні".

Після розпаду Радянського Союзу в Україні залишилося чимало прихильників комуністичного режиму

Примітно, що організації, які від початку Незалежності виступали за максимальне зближення з Росією за радянським образом та подобою, яскраво проявили себе на початку конфлікту у Криму та на Донбасі. Щоправда не на стороні України. Після розпаду Радянського Союзу подібний сценарій передбачили її колишні сусіди по соціалістичному табору: Польща, Чехія, Естонія та інші. Кожна з цих країн по-різному впроваджувала декомунізацію: від законодавчого визнання злочинів тоталітарних режимів до люстрації працівників репресивних органів та комуністичної верхівки.

У 1991 році Верховна рада України заборонила Комуністичну партію. Однак вже невдовзі вона була відновлена. Радянські номенклатурники закріпилися у владній верхівці на довгі роки, як і пам'ятники Леніну на центральних площах українських міст. При цьому намагання відновити національну ідентичність видавалися за спроби розколоти суспільство, а націоналістів почасти вважали прихильниками ідей нацизму. Росія ж для значної частини громадян виглядала як надійний, перевірений часом союзник.

Леонід Кравчук

Перший Президент України (1991-1994)

У вересні 1991 року, після проголошення Акту незалежності України, спочатку президія Верховної ради, а потім і сесія прийняли рішення про заборону Комуністичної партії. Це було зроблено за ініціативою членів президії і за моїм підписом. Під час голосування цього питання на сесії лише один депутат проголосував проти. Про це часто забувають сучасники. Це був не загальний, а абсолютно конкретний документ. І це було радикальне, рішуче, але необхідне рішення.

Але потім коли прийшли Кучма і його команда, комуністи, не маючи реальної і рішучої протидії з боку влади, звернулися до суду і до генпрокуратури, мовляв, ВР перевищила свої повноваження з цим рішенням. На жаль, вони перемогли. І тоді сталося так, коли ВР, маючи комуністичну більшість, або більшість тих, хто підтримував комуністів, "забула" про заборону КПУ і її почали активно відновлювати. А влада не чинила ніякого супротиву, навпаки, загравала з комуністами, тому що їм потрібні були їхні голоси, в обмін на певні дивіденди, гроші чи посади.

На початку декомунізація була практично неможлива, тому що з 450 депутатів 370 були комуністами. Тобто прийняти будь-яке позитивне рішення було просто неможливо. Таким чином, можна зробити висновок: потреба в декомунізації була, про це свідчить те, що президія ВР і я особисто підписали документ про заборону Компартії. Але так склалася ситуація, що наступники не пішли радикально і рішуче по відношенню до комуністів, а почали з ними загравати. І це завершилося тим, що тільки через 25 років питання про декомунізацію знову стало на порядку денному.

Володимир В'ятрович

Голова Українського інституту національної пам'яті

Неможливо було провести декомунізацію швидше, тому що в Україні, на відміну від більшості посткомуністичних країн, незалежність не стала результатом оксамитової революції. Вона стала результатом компромісу між національно-демократичною опозицією і тими ж комуністами, які проголосували за Акт проголошення незалежності.

Відповідно, в Україні не відбулася докорінна ротація політичних еліт, комуністи значною мірою залишилися при владі на центральному рівні, і, за винятком західної України, і на локальних рівнях. І, очевидно, вони не були готові говорити про відмежування чи тим паче засудження комуністичного минулого, як це відбувалося в країнах Східної Європи. Потрібно було, щоб минув час, щоб Україна зрозуміла небезпеку скочування в комуністичне минуле, і це найкраще продемонстрував Майдан, тож декомунізація стала можливою лише через двадцять з гаком років після проголошення незалежності.

Якби Україна розвивалася в такому ж темпі, як інші країни Східної Європи, і декомунізація та люстрація у нас би відбулися на початку 90-х років, то Україна б уже була членом Євросоюзу і НАТО, і вже не йшлося би втрату територій і подальшу російську загрозу та агресію.

Активна декомунізація в Україні почалася тільки у 2014 році

Під час та після Революції гідності в Україні масово знищували пам'ятки тоталітарного минулого – почалася вулична декомунізація. Намагання швидко надолужити втрачене за роки Незалежності, принаймні на символічному рівні, радо використала російська пропаганда. Образ "бандерівських головорізів" вона і досі експлуатує як для залякування жителів окупованих територій, так і власних громадян.

Натомість бойовики на Донбасі у їхній уяві борються проти фашизму. Та й всередині України чимало діячів досі радо культивують радянські міфи, переплетені з ідеологічними новотворами путінської Росії. Однак заперечення історичної дійсності та невміння виносити уроки з минулого вже не раз призводили до втрати Україною незалежності.

Автор:
Владислав Красінський

Коментарі:
Уляна Безпалько
Мілан Лєліч

Відео:
Віталій Каплун, Вікторія Покотілова

Верстка:
Андрій Цабанов