Після поранення мрія або особисто значуща мета може стати важливим орієнтиром у відновленні. Для когось це знову сісти за кермо, для когось — повернутися у спорт, відкрити школу, співати, полетіти на Балі чи сісти на мотоцикл. Саме така ціль може дати поштовх до дії, а далі починається складна щоденна робота — крок за кроком, разом із фахівцями, у межах професійної реабілітації.
До Дня захисників і захисниць України національна мережа реабілітаційних центрів RECOVERY, яку Віктор та Олена Пінчуки заснували задля допомоги Силам безпеки й оборони України, разом із фотографами-документалістами Костянтином і Владою Ліберовими створила фотопроєкт про мрії захисників і захисниць, які проходили реабілітацію в центрах мережі.
Сьогодні мережа RECOVERY об’єднує 20 інноваційних та інклюзивних центрів, де військові після поранень безоплатно отримують реабілітаційну допомогу. У центрах мережі вже відновилися понад 57 тисяч захисників і захисниць України.
Кожна історія у проєкті складається з двох фотографій. Перша візуалізує мрію або значущу мету героя чи героїні — те, що стало орієнтиром під час відновлення. Друга показує шлях до неї: реабілітацію, щоденну працю і зусилля, з яких складається повернення до важливого для себе життя.
2 серпня 2024 року під час артилерійського обстрілу я отримав поранення, через яке втратив кінцівку. Мені було складно звикати до життя з ампутацією, довелося багато чого переосмислити.
На реабілітації мені постійно казали: «Будемо у футбол грати». Одного дня це перестало бути просто розмовами — я поїхав на тренування. Для мене це було не лише про спорт. Я знову відчув, що можу щось робити, пробувати й досягати.
Ще до поранення я купив мотоцикл. Після поранення мріяв повернутися до нього. На протезі треба було заново вчитися тримати рівновагу й зупинятися. Але я сів і поїхав.
Взимку я піднявся на Говерлу на протезі, аби зробити пропозицію своїй дівчині. Зараз ми чекаємо на донечку. Попереду ще багато всього, що хочеться встигнути.
Мій дід казав: «Під лежачий камінь вода не тече». Тому, якщо чогось хочеться, треба вставати й робити.
Після поранення я кілька місяців не міг підвестися. У голові було лише питання: як закінчити задачу. Я командир групи, тому, мабуть, звик сприймати складні ситуації як виклик, який треба пройти. Потім з'явилися нові задачі: просто встати, сісти у крісло колісне, почати ходити.
Через інфекцію була велика ймовірність ампутації ноги. Я подумав: якщо відріжуть, теж навчуся ходити. Але зрештою кінцівку вдалося зберегти.
Зараз я ходжу майже повноцінно, лише трохи кульгаю. Сподіваюся, що за місяць-два зможу повернутися до бойової роботи.
Після поранення я навчився помічати маленькі речі, які раніше здавалися звичайними. Коли лежиш, можливість самому сходити в туалет важить дуже багато. Коли пересідаєш у крісло колісне — можеш зробити більше. А коли залишається одна милиця, можеш навіть донести каву.
Мені здається, треба дивитися не тільки на те, чого поки не можеш, а й на те, що сьогодні вже виходить, хоча ще недавно здавалося неможливим.
У мене є й більші плани. Колись я викладав і зрозумів, що мені це подобається. Після війни хотів би відкрити або очолити школу десь у селі й займатися навчанням молодого покоління.
Після поранення я дев’ять місяців провів у лікарнях, пройшов протезування й реабілітацію. Спочатку я просто намагався прийняти себе і зрозуміти, яким буде моє життя після ампутації. А потім у моєму житті з’явився футбол, хоча раніше я ним ніколи не займався.
Мене кілька місяців кликали на тренування. Зрештою погодився — на першому забив гол, а вже за місяць ми з командою взяли третє місце у весняному кубку Ліги Дужих. Я б дуже хотів, щоб наша команда виграла чемпіонат України, в якому ми беремо участь.
Зараз моя мрія дуже земна — облаштувати свій дім. Я купив старий будинок і сам роблю ремонт. Дружина питає, коли я нарешті сяду відпочити.
Я отримав важке поранення лівої ноги, а коли мене витягували, ще й правої. Я довго лікувався, переніс багато операцій, а потім потрапив на реабілітацію в Recovery.
Спочатку пересувався тільки на кріслі колісному. Самостійно ходити ще не міг, але хотів побачити Чернігів. Я думав: якщо вже є можливість, треба їхати. І врешті побачив його разом із друзями та побратимами, які були поруч і підтримували мене.
Потім я спробував волейбол сидя. Мені сподобався командний дух, постійне спілкування. Я познайомився з іншими ветеранами, та з хлопцями, які були в полоні. А ще завдяки волейболу я почав їздити в різні міста.
Я взагалі хочу більше говорити про Україну і про ветеранів. Мрію, щоб про нас знали не тільки в Україні, а й за кордоном. Якщо можна допомогти Україні, зібрати гроші, розповісти про війну чи про життя ветеранів, я готовий це робити. Навіть хочу спробувати себе в моделінгу. Можливо, через це теж можна привернути увагу до України, до наших військових і ветеранів.
Раніше я багато чого не пробував. А зараз думаю: якщо є можливість, треба робити.
До війни моє життя й так було насиченим. Я 24 роки працювала на державній службі, а у 2019 році звільнилася та відкрила власний бізнес.
У липні 2022-го я пішла на службу, а через два дні святкувала свої 47 років у військовій частині. Я сама пішла до війська. Довго шукала місце, де могла б бути корисною, і найбільше хотіла потрапити до підрозділу, який захищає небо. Так знайшла свою бригаду в Дніпрі.
Але в мене завжди було й інше життя. Я закінчила музичну школу, грала на фортепіано, навіть сама починала писати музику. У дитинстві займалася бальними танцями, а потім ще раз повернулася до них уже дорослою.
У 2019 році я написала собі план: мріяла дограти музичні твори, які колись почала, дотанцювати те, чого не встигла, навчитися танцювати танго. Після поранення я знову повернулася до нього. Коли лікарі боролися за мою руку, я казала їм: «Я все одно буду нею грати».
А після фортепіано буде танго. Потім, можливо, бадмінтон і велосипед. Ще хочу співати, піти на вокал.
Я хочу до ста років залишатися активною, працювати, займатися музикою, танцювати, співати — встигнути зробити все, що мені цікаво. І, здається, це хороший привід рухатися далі.
Моя мотивація після поранення — жити повноцінним життям, досягати своїх цілей і бути поруч із рідними. Я завжди була сильною та підтримкою для них. Знаю, що потрібна своїм рідним і побратимам.
Я отримав поранення під Бахмутом, нашу позицію накрив ворожий вогонь. Чотири дні пролежав поранений. Вижив один.
Коли прийшов до тями, ще не розумів, що зі мною сталося. Я довго чекав, що руки почнуть рости. Дива не сталося, тож довелося вчитися жити з тим, що є.
У березні мене записали на плавання в реабілітаційному центрі RECOVERY в Одесі. До цього серйозно спортом не займався. На першому тренуванні майже не міг триматися на воді, а на другому за першу годину проплив 400 метрів. Згодом на змаганнях на відкритій воді проплив півтора кілометра.
Я не ставлю собі великих цілей. Я просто хочу жити. Хочу сам вставати, ходити, щось робити. Хочу, щоб моїм близьким було легше зі мною, а не важче.
А ще дуже хочеться дожити до нашої перемоги.
Під час виконання бойового завдання ми потрапили в ДТП. Машина кілька разів перевернулася. У мене були численні травми й переломи.
Першою моєю мрією було просто встати. Я була лежача, потім пересувалася на кріслі колісному. Для людини, яка до цього шість разів на тиждень ходила в спортзал, багато подорожувала й любила активний відпочинок, це був дуже сильний удар.
Коли я змогла встати, наступним бажанням було, щоб нічого не боліло. Хотілося нормально функціонувати, займатися спортом, знову мати своє звичайне життя. Діти теж дуже мене мотивували. Коли від тебе залежить четверо дітей, треба швидше вставати і щось робити. А у мене — купа справ!
Ще нещодавно про багатогодинну поїздку чи переліт я навіть не могла думати. Тепер мені зняли пластини, я можу нормально сидіти — і мрія про літак та відпочинок на Балі знову стала реальною.
Мрія не замінює професійної реабілітації. Але особисто значуща мета може підтримувати мотивацію і допомагати людині рухатися до того життя, яке для неї важливе. Саме якісна та доказова реабілітація допомагає відновлювати функції, повертати самостійність і крок за кроком знову робити можливими важливі для людини речі — спорт, роботу, творчість, активне життя.
RECOVERY — національна мережа з 20 інноваційних реабілітаційних центрів, де поранені військові безоплатно отримують комплексну реабілітаційну допомогу.
Дякуємо захисникам і захисницям України — за вашу силу, за ваші мрії та за майбутнє, яке ви продовжуєте для себе будувати. Нехай ці мрії здійснюються.
